Більшість країн світу підписали міжнародні договори, які не просять, а зобов’язують їх надавати біженцям не просто захист, а цілий комплекс прав: право на притулок, безпеку, гуманітарну допомогу, інтеграцію, соціальні гарантії та захист від депортації. Ці зобов’язання закріплені в Женевській конвенції 1951 року, Протоколі 1967 року, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (МПГПП) та Європейській конвенції з прав людини (ЄКПЛ).

Але у випадку з українцями ці зобов’язання обійшли: держави роздули публічний образ «біженців», щоб в очах суспільства все виглядало законно, але юридично відмовили у самому статусі. Замість повноцінного захисту нав’язали тимчасові схеми без гарантій — аби не виконувати власні зобов’язання.

Під приводом «вас занадто багато», «це тимчасово», «ми й так допомагаємо» — українцям нав’язують відчуття провини, приховуючи головне: захист біженців — це не жест доброї волі, а юридичний обов’язок, який самі ж держави добровільно на себе взяли.

Нижче детально розібрані всі види захисту, щоб ви могли зрозуміти, де саме відбувається підміна понять, у чому різниця між статусами і як грамотно захистити свої права.

 

1. Здобувач притулку (Asylum Seeker)

Це особа, яка подала заяву на отримання притулку, але її справа ще не розглянута. Вона перебуває у статусі очікування й офіційно не визнана біженцем. На цьому етапі в неї немає повного правового захисту — лише тимчасове право залишатися в країні до завершення процедури.

У багатьох країнах цей статус використовується як спосіб ухилитися від міжнародних зобов’язань. Держави не дають прямої відмови, щоб не порушити норми Женевської конвенції, але й не ухвалюють рішення, утримуючи людину в стані правової невизначеності.

Один із найпоширеніших механізмів — навмисне затягування процедури на роки. Є випадки, коли люди живуть у статусі здобувача 7–10 років і більше, не маючи ні прав, ні гарантій. За цей час:

– особа не має офіційного статусу біженця і не може розраховувати на захист від депортації,

– у багатьох країнах їй дозволяється працювати, але при цьому не надається жодна соціальна підтримка: ні житло, ні медичне страхування, ні допомоги,

– відсутнє право на возз’єднання з родиною, навчання, повноцінну інтеграцію,

– постійне очікування рішення використовується як форма тиску: «живи, працюй, але ми тобі нічого не винні».

Це форма легалізованої дискримінації, за якої держава зберігає контроль, але ухиляється від виконання своїх міжнародних зобов’язань. Людина опиняється в «сірій зоні»: її не депортують, але й не визнають, позбавляючи прав, нормального життя і майбутнього.

Однак у цього статусу є один важливий позитивний момент. Якщо врешті-решт особі нададуть статус біженця, весь час, проведений у статусі здобувача, буде зарахований як легальне перебування. Це означає, що:

– цей період включається до загального строку проживання, необхідного для отримання постійного дозволу на проживання (ПМП),

– і навіть може враховуватися при подачі на громадянство, якщо місцеве законодавство це дозволяє.

Таким чином, попри складність і несправедливість очікування, цей час не вважається втраченим — він формально зараховується як період легального перебування в країні.

 

2. Статус біженця (Refugee Status)

Статус біженця — це єдина форма міжнародного захисту, закріплена в Женевській конвенції 1951 року та Протоколі 1967 року. Він надається індивідуально людині, якщо вона доведе, що не може повернутися до своєї країни, тому що їй там загрожує переслідування за ознаками:

– політичних переконань

– релігійної належності або поглядів

– національності або етнічної ідентичності

– належності до певної соціальної групи (наприклад, пацифісти, ЛГБТ, правозахисники)

– відмови брати участь у діях, що суперечать совісті (наприклад, від мобілізації)

Цей статус не залежить від загальної кризи, війни чи бідності — він вимагає наявності особистої загрози, спрямованої саме проти вас як конкретної особи.

 

2.1. Що дає статус біженця:

– право на легальне проживання

– захист від депортації

– доступ до медичної та соціальної допомоги

– право на працю та освіту

– можливість інтеграції та тривалого перебування в безпечній країні

– у ряді країн — можливість отримати постійний дозвіл на проживання і громадянство (через 3–5 років)

– право на возз’єднання з родиною

 

Цей статус регулюється не лише Женевською конвенцією, а й:

– Міжнародним пактом про громадянські й політичні права

– Європейською конвенцією з прав людини (стаття 3: заборона тортур і нелюдського поводження)

– Конвенцією проти тортур

– Статутом ООН

– Конституціями та міграційним законодавством окремих держав

2.1.1. Важливо: Статус біженця — це не завжди свобода

У сучасному світі дедалі більше людей працюють віддалено, мають стабільний дохід і не залежать від соціальної допомоги. Для них головним критерієм вибору країни стає не розмір соціальних виплат, а можливість просто жити в безпеці, самостійно ухвалювати рішення щодо місця перебування і вільно пересуватися.

Але важливо розуміти: не в усіх країнах навіть визнаним біженцям дозволяється жити поза таборами чи самостійно обирати житло. У багатьох юрисдикціях після надання статусу зберігаються обмеження свободи пересування, обов’язкове проживання в централізованих установах, заборона на виїзд за межі визначеної зони, відсутність доступу до інтернету та інші форми контролю.

Якщо ваша мета — не жити за рахунок держави, а просто перебувати в безпечному й вільному середовищі, це потрібно з’ясувати заздалегідь.

Перед подачею на притулок обов’язково дізнайтеся:

– чи дозволяють у країні жити поза табором,

– чи зберігається право на віддалену роботу,

– чи існують обмеження на пересування,

– яка тривалість цих обмежень,

– чи можливий вільний вибір місця проживання після отримання статусу.

Іноді країна може здаватися благополучною за кліматом і правовим устроєм, але на практиці — створити умови ізоляції, неприйнятні для життя, роботи та свободи пересування. Для віддалених працівників, сімей із дітьми та людей, що прагнуть автономії, це може стати несподіваним і болісним викликом.

Тому важливо не лише добиватися притулку, але й розуміти, в яких реальних умовах ви житимете після його отримання.

 

2.2. Приклади — хто може отримати статус біженця (реальні життєві ситуації):

– Журналіст, який опублікував антивоєнний матеріал, проти якого в Україні відкрили справу за дискредитацію армії.

– Правозахисник, який захищав права відмовників і отримував погрози від СБУ.

– Чоловік, який публічно відмовився від мобілізації з моральних або релігійних переконань, зазнавав погроз, був затриманий військкоматом.

– Жінка, яка отримала повістку на фронт як медик, але відмовилася з релігійних причин і отримала попередження про відкриття справи.

– Гей, який приховував свою орієнтацію в консервативному регіоні та зазнав нападу, після чого поліція відмовилася його захищати.

– Російськомовний активіст, якого звинуватили в сепаратизмі, залякували, стежили за ним і відкрили справу.

 

2.3. Приклади — хто НЕ МОЖЕ розраховувати на статус біженця, але помилково вважає, що може:

– Чоловік, який просто не хоче служити, але не має антивоєнної позиції або релігійних підстав.

– Жінка, яка виїхала через зруйнований дім, але не зазнавала переслідувань.

– Людина, яка виїхала через бідність, втрату роботи або гуманітарну катастрофу.

– Громадянин, який багато років перебував за кордоном, повернувся в Україну, а потім знову виїхав — але не доводить персональної загрози.

– Родич мобілізованого, який не хоче, щоб його діти росли в країні, де триває війна.

– Чоловік, який отримав повістку, але не має моральних або політичних причин для відмови — лише страх або небажання.

 

Важливо: сам факт мобілізації — не є підставою. Необхідно довести, чому саме ви не можете брати участь у війні — через світогляд, переконання, релігію, психотравму, громадську активність тощо.

2.4. Правило безпечної третьої (або першої) країни

Багато країн застосовують так зване «правило безпечної першої країни». Це означає: якщо ви прибули через країну, де були в безпеці, але не подали там заяву на притулок, а поїхали далі — вам можуть відмовити, посилаючись на те, що ви могли звернутися за захистом там.

 

Приклад:

– Якщо ви перетнули Польщу, Словаччину або Угорщину і не подали там заяву на притулок, а виїхали до Німеччини або Франції — вам можуть відмовити з формальних підстав, направивши назад.

– Те саме стосується, якщо ви перебували в Молдові, Грузії, Туреччині, Румунії, Чехії чи інших країнах і провели там значний час.

Це правило особливо жорстко застосовується в ЄС у рамках Дублінського регламенту. Воно не завжди є справедливим, і його можна оскаржити — особливо якщо країна транзиту небезпечна або не надає належного доступу до процедури отримання притулку.

Важливо розуміти, що правило «безпечної країни» не є жорстким універсальним стандартом. У межах Європейського Союзу воно застосовується з урахуванням внутрішньої системи розподілу та квот, оскільки вся відповідальність не може покладатися виключно на країни першої лінії — такі як Греція, Італія, Болгарія чи Угорщина. Якби це правило застосовувалося беззастережно, більшість біженців не змогли б дістатися до Німеччини, Франції чи інших держав, які надають повноцінний захист.

Крім того, якщо особа може довести, що в країні транзиту:

– не було забезпечено реального доступу до процедури надання притулку,

– була відсутня гуманітарна чи правова допомога,

– мали місце випадки насильства, погроз або дискримінації,

– або умови перебування принижували людську гідність,

— вона має повне право на індивідуальний розгляд справи в іншій країні. Це підтверджується практикою Європейського суду з прав людини, а також положеннями Дублінського регламенту, який допускає гуманітарні та дискреційні винятки.

Таким чином, правило безпечної країни можна юридично обґрунтовано оскаржити, якщо ви вкажете та підтвердите, що умови у попередній країні не відповідали міжнародним стандартам захисту. Це не формальність — це ваш юридичний аргумент.

 

2.5. Підсумок: статус біженця — це не гуманітарна допомога, а юридичний захист.

Щоб його отримати, ви повинні:

– довести наявність індивідуальної загрози,

– пояснити причини відмови від повернення,

– надати якомога більше фактів, документів, скріншотів, свідчень,

– вибудувати послідовну історію: хто переслідує, як, чому і що станеться, якщо ви повернетеся.

Якщо все це зібрано правильно — у вас є шанс отримати справжній захист. Усе інше — це тимчасові або маніпулятивні форми, які не дадуть вам стабільності й не підпадають під міжнародний контроль.

 

2.6. Притулок з гуманітарних міркувань

Іноді людина не підпадає під формальні критерії Женевської конвенції, але все одно не може бути повернена до країни походження без ризику для життя, здоров’я або гідності. У таких випадках влада може надати право на перебування з гуманітарних міркувань.

Це рішення не є визнанням статусу біженця, але все ж дає людині можливість залишитися в країні на певних умовах. Воно може бути тимчасовим або довгостроковим — залежно від обставин.

 

Приклади підстав:

– тяжке захворювання, яке неможливо лікувати в країні походження;

– жертви торгівлі людьми, сексуального або домашнього насильства;

– особи з тяжкими психотравмами, отриманими внаслідок війни або катувань;

– матері з дітьми, якщо розлука порушить права дитини;

– випадки, коли масове повернення призведе до гуманітарної катастрофи.

 

Таке дозволене перебування:

– не завжди надає доступ до таких самих прав, як статус біженця;

– може не включати право на возз’єднання з родиною;

– часто підлягає регулярному перегляду;

– залежить від внутрішньої політики конкретної країни.

Гуманітарна підстава — це виняток, а не правило. Але вона може врятувати життя тим, хто не вписується в суворі рамки притулку, але об’єктивно не може повернутися додому без ризику.

2.7. Принцип невисилання (non-refoulement): міжнародна заборона на повернення в небезпечні умови

Одним із ключових принципів міжнародного права у сфері захисту біженців є заборона на висилання осіб до країни, де їм загрожує серйозна небезпека. Цей принцип закріплений у статті 33(1) Конвенції про статус біженців 1951 року:

“Жодна Договірна держава не має права висилати або повертати будь-яким чином біженця на територію, де його життю або свободі загрожує небезпека з огляду на його расу, релігію, громадянство, належність до певної соціальної групи або політичні переконання.”

Ця заборона є абсолютною та не допускає винятків, навіть в умовах надзвичайного стану чи війни. Вона поширюється на всіх осіб незалежно від того, чи мають вони офіційний статус біженця, якщо їхнє повернення створює реальний ризик смерті, катувань або іншого жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження.

Принцип невисилання визнається нормою звичаєвого міжнародного права і є обов’язковим до виконання навіть для тих держав, які не ратифікували Конвенцію. Додатково він підтверджується:

– статтею 3 Європейської конвенції з прав людини,

– статтею 3 Конвенції ООН проти катувань,

– статтями 6 і 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права,

– практикою Європейського суду з прав людини та Комітету ООН з прав людини.

Держави не мають права висилати або примушувати до повернення навіть тих осіб, яким було відмовлено у статусі біженця, якщо існує доведений ризик заподіяння їм непоправної шкоди. Порушення цього принципу може розцінюватися як грубе порушення міжнародних зобов’язань і спричинити міжнародно-правову відповідальність держави.

 

3. Тимчасовий захист (Temporary Protection)

Тимчасовий захист — це не статус біженця, не форма міжнародного притулку і не гарантія вашої безпеки. Це політичне рішення, яке ухвалюють держави для управління масовим напливом людей в екстрених ситуаціях — найчастіше під час війни.

На відміну від притулку, який надається індивідуально і на підставі особистої загрози, тимчасовий захист надається групам осіб, наприклад: «усім громадянам України, які в’їхали до 1 березня 2022 року». Ніхто не розглядає вашу особисту історію. Ніхто не встановлює, чи рятувалися ви від переслідувань. Це не захист — це форма тимчасової легалізації перебування на території держави.

 

3.1. Як це працює

Кожна країна реалізує тимчасовий захист по-своєму:

– в ЄС — за директивою 2001/55/EC,

– у Швейцарії — статус S,

– у США — TPS або U4U,

– у Канаді — CUAET,

– у Великобританії — внутрішні схеми та програми.

Умови різняться. В одних країнах тимчасовий захист надає право на житло, допомогу, медичне страхування. В інших — людина отримує лише право перебувати в країні, без будь-якої допомоги чи підтримки. Універсальних стандартів не існує. Все залежить від політичної волі, бюджету та ставлення до вашої категорії біженців.

 

3.2. Чому це небезпечно

Головна проблема тимчасового захисту — його нестабільність і вразливість. Це не юридичний обов’язок держави, а політичне рішення. А отже:

– статус може бути скасований у будь-який момент,

– продовження може залежати від економічних, дипломатичних або військових чинників,

– будь-яка заява про «перемир’я» або «покращення ситуації» може стати приводом для припинення захисту,

– ви не зможете оскаржити скасування в міжнародних судах, тому що у вас немає індивідуального статусу.

Тобто навіть якщо для вас особисто ситуація залишається небезпечною, вас можуть примусити до повернення лише тому, що хтось «нагорі» вирішив, що тепер «загалом безпечно».

 

3.3. Зв’язок із країною походження зберігається

Важливо розуміти: тимчасовий захист не розриває ваш юридичний зв’язок із державою, з якої ви виїхали. Ви залишаєтеся її громадянином. Це означає:

– країна походження може вимагати мобілізації,

– може визнавати вас податковим резидентом,

– може порушувати проти вас кримінальні справи,

– може тиснути через родичів, майно, дипломатію.

Країна, що надала вам тимчасовий захист, не зобов’язана захищати вас від тиску з боку вашої батьківщини. Вона лише дозволяє вам тимчасове перебування — без міжнародних гарантій, без автоматичного розриву з юрисдикцією країни, від якої ви тікали.

 

3.4. Формально можна подати на притулок, але вас від цього відмовляють

Більшість країн не забороняють українцям подаватися на притулок. Але вони роблять усе, щоб ви цього не робили. Це називається маніпулятивний примус. Наприклад:

– з тимчасовим захистом вам дозволено жити де завгодно — при поданні на притулок вас можуть переселити до центру або табору;

– тимчасовий захист дає право на роботу — при поданні на притулок робота заборонена до розгляду справи;

– при поданні на притулок у вас часто забирають паспорт — за тимчасового захисту він залишається у вас;

– тимчасовий захист — це формально «свобода» й «комфорт», а притулок — обмеження та бюрократія.

Таким чином, притулок формально оголошений доступним, але на практиці перетворений на невигідну, незручну і принизливу альтернативу. Людей змушують залишатися в статусі тимчасового захисту, навіть якщо вони мають підстави для політичного притулку.

 

3.5. Це форма прихованої дискримінації

Коли людину свідомо утримують у обмеженому тимчасовому статусі, створюючи бар’єри до отримання справжнього захисту — це форма дискримінації. У даному випадку — дискримінації за громадянством. Українцям надають «особливий режим», за якого вони не захищені від екстрадиції, не можуть отримати повноцінні права, не можуть інтегруватися і не мають майбутнього. Це політично зручна схема: ви тут, ви корисні, але ви нічим не захищені.

 

На цій підставі можна й треба говорити:

«Я хочу не масовий тимчасовий статус, а індивідуальний притулок. Мені загрожує небезпека особисто. Ваші умови роблять шлях до захисту неможливим — і це вже порушення ваших же законів».

 

3.6. Що робити

Якщо ви справді боїтеся повернення — подавайте на притулок. Це тривалий шлях, але це єдина форма захисту, визнана міжнародним правом. Тимчасовий захист — це перепочинок. Це пауза. Це технічний дозвіл. І в будь-який момент його можуть скасувати.

Думайте наперед. Не розраховуйте, що тимчасовий захист стане чимось постійним. Система не зацікавлена у вашому захисті — вона просто керує потоком.

 

4. Міжнародний захист (International Protection, включи Refugee Status и Subsidiary Protection)

 

4.1. Псевдотермін, під яким приховують реальні процедури

Поняття «міжнародний захист» дійсно зустрічається в законодавстві, особливо в праві Європейського Союзу, але воно не є самостійним юридичним статусом. Це узагальнюючий, «парасольковий» термін, під яким у різних країнах приховані конкретні механізми: Refugee Status (Статус біженця), Subsidiary Protection (Додатковий захист), гуманітарні або національні статуси, а іноді навіть просто відстрочка депортації.

Часто цей термін використовується навмисно — щоб заплутати, не уточнюючи, на який саме статус ви претендуєте і які права ви насправді маєте.

 

4.2. Що реально стоїть за цим терміном:

4.2.1. Refugee Status — Статус біженця за Женевською конвенцією 1951 року:

Надається індивідуально, якщо людина зазнає переслідувань за ознакою політичних переконань, релігії, національності, належності до певної соціальної групи або через відмову від дій, що суперечать совісті (наприклад, мобілізації). Цей статус надає повноцінні права, включно із захистом від депортації, правом на роботу, освіту, медичну допомогу і перспективу довготривалої інтеграції.

 

4.2.2. Subsidiary Protection — Додатковий захист:

Застосовується до осіб, які не підпадають під критерії статусу біженця, але ризикують зазнати серйозної шкоди при поверненні — такої як тортури, позасудові страти, смертна кара, масове насильство. Цей тип захисту визнаний на рівні ЄС, але не всіма країнами поза межами Європи.

 

4.2.3. Гуманітарні та національні статуси — разові або тимчасові дозволи:

Наприклад, дозвіл на тимчасове проживання у Швеції, Duldung у Німеччині, толерантне перебування у Франції. Ці форми не визнаються міжнародним захистом, але часто навмисно включаються в обіг терміна, щоб розмити межі між юридичними категоріями.

 

4.3. Приклади по країнах:

– Німеччина: термін internationaler Schutz охоплює лише статус біженця і додатковий захист. Якщо жоден із них не застосовується — людині дають Duldung, що не є захистом, а лише тимчасовою відстрочкою депортації.

– Франція: protection internationale означає або статус біженця, або додатковий захист. Паралельно існує séjour pour raisons humanitaires, який не входить до міжнародного захисту, але подається як «схожий».

– Польща: використовується термін międzynarodowa ochrona, але на практиці за ним може ховатися як статус біженця, так і тимчасове проживання. Людям часто не пояснюють різницю між процедурами.

– Італія: protezione internazionale охоплює два статуси — біженця та додатковий захист. Однак часто замість них застосовується гуманітарний дозвіл permesso per motivi umanitari, який не забезпечує сталих прав і перспектив.

– Європейський Союз загалом: у Директиві 2011/95/EU чітко зазначено, що International Protection включає тільки два статуси — Refugee Status та Subsidiary Protection. Жодні треті форми чи «невизначені рішення» міжнародним правом не визнаються.

 

4.5. Чому це небезпечно

Коли вам пропонують податися на «Міжнародний захист», не пояснюючи, на який саме статус — це вже є порушенням.

Ви не можете себе захистити, якщо не знаєте, які у вас права, які юридичні наслідки і на підставі яких законів вас розглядають.

Якщо вам відмовлять — держава може сказати:

«Ви ж не просили притулку. Ви просили просто Міжнародного захисту» — і таким чином уникнути відповідальності за Женевською конвенцією та іншими міжнародними зобов’язаннями. Це — маніпуляція.

 

4.6. Як це розпізнати

Завжди прямо ставте питання:

– Це статус біженця (Refugee Status) за Женевською конвенцією?

– Чи це додатковий захист (Subsidiary Protection) за директивою ЄС?

– Чи це гуманітарний статус без міжнародних гарантій?

Якщо відповідь нечітка або вам дають «щось своє» — значить, ви не під міжнародним захистом, а в адміністративній пастці без чітко визначених прав і механізмів оскарження.

 

4.7. Висновок

International Protection — це не захист. Це вітрина.

Допоки вам не присвоєно офіційний статус біженця або, щонайменше, додаткового захисту — ви перебуваєте в підвішеному стані, де ваші права можуть бути скасовані в будь-який момент, а відповідальність за вас ніхто не несе. Це зручно всім — окрім вас.

 

5. Заключення

Якщо відкинути емоції й говорити виключно юридичною мовою, ситуація, в якій опинилися українці, є формою системної дискримінації. Це не припущення — це факт, підтверджений самими нормами законодавства країн, які надали тимчасовий захист.

У всіх розвинених правових системах — від Європейського Союзу до США та Великобританії — діє принцип рівного доступу до прав, а також заборона дискримінації за громадянством. Зокрема:

– Стаття 14 Європейської конвенції з прав людини забороняє дискримінацію при реалізації будь-яких прав, гарантованих Конвенцією.

– Хартія основоположних прав Європейського Союзу (стаття 21) прямо забороняє дискримінацію за ознакою громадянства.

– Закон Великобританії про права людини (Human Rights Act 1998) вимагає дотримання ЄКПЛ і принципу недискримінації.

– Конституція США (14-та поправка), а також федеральні антисегрегаційні акти вимагають рівного ставлення незалежно від походження.

– Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (статті 2 і 26) забороняє будь-які форми дискримінації при доступі до захисту прав.

Якщо одна і та ж категорія осіб (українці, які покинули країну через конфлікт) отримує різні обсяги захисту в залежності від обраної процедури — тимчасовий захист чи політичний притулок — це вже створює нерівність у доступі до прав.

 

При цьому державні органи:

– вводять в оману, приховуючи наявність права на індивідуальний притулок;

– створюють адміністративні та соціальні бар’єри, щоб відмовити людей від подачі заяв;

– нав’язують тимчасові статуси, які не відповідають міжнародним гарантіям і можуть бути скасовані в будь-який момент.

Формально це можна кваліфікувати як системну дискримінацію за громадянством, за якої українцям надається свідомо менш захищений статус, ніж іншим заявникам, попри наявність підстав.

Аналізуючи такі дії в контексті міжнародного гуманітарного та кримінального права, можна стверджувати, що йдеться не просто про системні порушення прав людини, а про ознаки прямого насильницького тиску та правової сегрегації, що здійснюються за участі України, Росії, країн Європейського Союзу, Великої Британії та США. У сукупності — закриття кордонів і людоловство в Україні, обмеження свободи пересування, відмова в повноцінному захисті відповідно до Женевської конвенції 1951 року, правова дискримінація за громадянством, системне перешкоджання доступу до процедур притулку та примусове повернення в небезпечні умови — створюють обставини, які можуть підпадати під ознаки геноциду в його сучасному політико-юридичному трактуванні.

Згідно зі статтею II Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948), це включає: «умисне створення життєвих умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення групи» та «умисні заходи, спрямовані на запобігання дітонародженню в межах групи». У даному випадку це може проявлятися не лише у біологічному, а й у соціально-правовому знищенні: позбавленні перспектив, безпечного майбутнього та елементарних правових гарантій для групи, що перебуває під міжнародним захистом.

Кожен українець має повне право вимагати повноцінного притулку — вже на тій підставі, що нав’язаний йому тимчасовий захист не відповідає стандартам міжнародного права, обмежує доступ до прав і ставить у завідомо дискримінаційне становище. Усе інше — лише політико-адміністративні механізми уникнення державами юридичної відповідальності.

Також важливо розуміти, що існує низка держав, зокрема Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Індія, Малайзія, Катар та інші, які не ратифікували Конвенцію про статус біженців 1951 року та Протокол 1967 року, а тому не пов’язані її міжнародно-правовими зобов’язаннями. Водночас у деяких із цих країн можливе надання захисту на підставі національного законодавства, адміністративної практики або з гуманітарних міркувань

Прохання сприймати цей текст не як універсальну інструкцію до дії чи готове рішення, а радше як орієнтир — напрям, у якому варто рухатися далі, досліджувати, уточнювати й «копати глибше» відповідно до конкретної ситуації та юрисдикції.