Вкладення: 1

Відповідь Українського інституту національної пам’яті підтверджує, що приєднання західноукраїнських земель (сучасні Волинська, Рівненська, Львівська, Івано‑Франківська та Тернопільська області) до складу Української РСР відбулося на підставі Закону СРСР від 1 листопада 1939 року «Про включення Західної України до складу СРСР з об’єднанням з Українською РСР».

Хоча формальним предметом інформаційного запиту було питання про поширення Голодомору 1932–1933 років на західні регіони України, сама відповідь інституту підтверджує ключовий історико‑правовий факт: зазначені території під час Голодомору були частиною Польщі і не входили до складу Української РСР.

Саме це й відображено в заголовку звернення.

Однак, відповідаючи на це питання, Інститут зазначив і юридичну основу подальшого приєднання цих регіонів — Закон СРСР від 1 листопада 1939 року.

Отже, в одному документі зафіксовано як межі дії Голодомору, так і джерело легітимації територіальної цілісності України, що надає відповідям інституту особливого правового значення з огляду на чинне законодавство про дерадянізацію. ... Читати далі ⇢

Вкладення: 3

Запит було направлено з метою отримання офіційної інформації щодо того, хто в Україні вважається національними меншинами, якими документами підтверджується належність до них, які органи уповноважені видавати такі документи та чи існує затверджена форма такого підтвердження.

У відповіді Міністерства юстиції України відсутні прямі відповіді на поставлені питання. Натомість наведено загальні положення законодавства, з яких можна зробити принципові висновки щодо суті української правової конструкції.

По-перше, Міністерство офіційно підтверджує, що держава Україна не веде та не передбачає фіксації етнічної належності громадян. Національність у правовому полі не підтверджується ані документально, ані інституційно. Належність до національної меншини, по суті, оформлюється виключно на підставі самоідентифікації, без процедури перевірки, без визначеної форми та без правового засвідчення. Це означає, що українська держава відмовилася від юридичної моделі етнічної ідентифікації.

По-друге, Міністерство наводить визначення статті 1 Закону України № 2827-IX, згідно з яким національними меншинами визнаються групи громадян України, які не є етнічними українцями. При цьому в українськом ... Читати далі ⇢

Вкладення: 3

Запит було надіслано з метою отримання офіційного роз’яснення з наступних питань:

1. На підставі яких законодавчих та нормативно-правових актів громадянин України має право отримати паспорт громадянина України у формі книжечки (зразка 1994 року).

2. Чи існує нормативна заборона на видачу паспорта у формі книжечки, і якщо так — якими саме актами вона встановлена.

3. Чи має громадянин України законне право вибору між паспортом у формі ID-картки та паспортом-книжечкою.

У відповіді Державна міграційна служба України підтвердила наступне:

Оформлення, видача, обмін, пересилання, вилучення, визнання недійсним, знищення та повернення державі паспорта громадянина України здійснюються виключно у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постановою КМУ № 302 від 25.03.2015 затверджено Порядок оформлення, обміну та видачі паспорта громадянина України, а з 1 листопада 2016 року було запроваджено виключно електронний формат — ID-картка з безконтактн ... Читати далі ⇢

Вкладення: 6

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України надав офіційну відповідь на запит, зареєстрований 30 травня 2025 року, в якій підтвердив існування та дійсність двох ключових нормативних актів, що заклали правову основу створення Збройних Сил України.

Першим документом є Постанова Верховної Ради України №1431-XII від 24 серпня 1991 року «Про військові формування на Україні», яка містить пряму норму про підпорядкування всіх військових формувань, дислокованих на території республіки, Верховній Раді України.

Цим актом також ухвалено рішення про створення Міністерства оборони України та початок формування Збройних Сил як національного інституту оборони.

Це означає, що вже в день проголошення незалежності було започатковано процес правового переходу військової юрисдикції від СРСР до України, що має значення для питань правонаступництва, командної вертикалі та формування оборонної доктрини.

Другим документом є Закон України №1934-XII «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 199 ... Читати далі ⇢

Вкладення: 13

Запит було надіслано до Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО) з метою отримання архівних скан-копій оригіналу документа — Постанови Верховної Ради України від 10 грудня 1991 року № 1955-XII «Про ратифікацію Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав», а також для з’ясування, чи містить цей документ дійсно підписи лідерів республік колишнього СРСР.

У відповіді архів підтвердив, що зазначений акт зберігається у фонді Верховної Ради України, фонд № 1, опис № 16, справа № 5761, аркуші 4–13.

Було надано скановані копії сторінок архівної справи, що включають:

– повний текст Постанови від 10 грудня 1991 року № 1955-XII;

– повний текст Мінської угоди від 8 грудня 1991 року.

У супровідному листі прямо зазначено, що доданий текст угоди дійсно містить підписи Президента України, Президента Російської Федерації (РРФСР) та Президента Республіки Білорусь.

 ... Читати далі ⇢

Вкладення: 5

У поданому документі підтверджується наявність як Постанови Верховної Ради УРСР від 24 серпня 1991 року, так і Акта проголошення незалежності України. Проте аналіз змісту цих документів виявляє принципові юридичні розбіжності між ними, які стосуються питання правонаступництва, державного титулу та підстав суверенітету.

Постанова Верховної Ради УРСР № 1427-XII чітко закріплює:

«Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної держави — України».

У цьому випадку зникає згадка про УРСР як суб’єкта правотворчості. Формулювання «самостійна українська держава» не містить конкретного державного титулу (наприклад, республіка), не посилається на чинну Конституцію і оформлене як політична декларація, а не як правовий акт. Усунення УРСР із тексту Акта створює розрив між радянським суб’єктом і проголошеною формою незалежності, яка не підтверджена юридично. ... Читати далі ⇢

Вкладення: 1

Запит було подано з метою отримання офіційної інформації, чи є чинною Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року № 1545-XII «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР».

Цей документ ухвалювався в перехідний період, коли Україна лише формувала власну правову систему після проголошення незалежності. Водночас уже 13 березня 1992 року Україна підписала Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), у якій зазначено:

«Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР) та Україна — як держави-засновниці Союзу РСР, що підписали Союзний договір 1922 року, констатуємо, що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування.»

Саме тому виникає логічне питання: чи може залишатися чинною постанова, яка регулює дію актів законодавства вже неіснуючої держави — СРСР?

 ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

Запит було подано з метою отримання актуальних даних про сукупний розмір державного та гарантованого державою боргу України станом на 2025 рік, а також для перевірки прозорості фінансової звітності та публічності інформації, що має критичне значення для економічної стабільності країни.

У відповіді Міністерства фінансів у другому додатку (сторінка 2) офіційно зафіксовані наступні показники станом на 31.07.2025:

• Загальний обсяг державного та гарантованого державою боргу станом на 31 липня 2025 року становив 7,77 трлн грн, що еквівалентно приблизно 186,8 млрд доларів США.

• Із цієї суми прямий державний борг складає 7,48 трлн грн (приблизно 179,7 млрд доларів США),

• а гарантований державою борг — 296,35 млрд грн (близько 7,1 млрд доларів США).

Додатково уточнено, що станом на 31.03.2025 співвідношення сукупного боргу до ВВП становило 86,2 %, а гарантованого боргу — 3,4 %.

Таки ... Читати далі ⇢

Вкладення: 3

Відповідь Міністерства юстиції України повністю відтворює офіційну позицію Державної міграційної служби, підтверджуючи, що українське законодавство не передбачає юридичної фіксації національності громадян у жодних документах, включаючи паспорти, свідоцтва про народження та акти цивільного стану.

Відомство прямо заявляє про відсутність державного обліку етнічної належності та апелює до Конституції України та міжнародних стандартів недискримінації, підміняючи ними право на етнічну ідентичність, визнане міжнародним правом.

Однак за цією формальною «рівністю» приховується цілеспрямований і юридично оформлений механізм виключення титульної нації — етнічних українців — з категорії суб’єктів колективних прав.

Закон № 1616-IX «Про корінні народи України» (2021) обмежує визнання колективних прав виключно трьома групами — кримськими татарами, караїмами та кримчаками, тим самим свідомо виключаючи з правового поля як титульну українську етнокультурну групу, так і всі інші автохтонні й діаспорні спільноти, які не підп ... Читати далі ⇢

Вкладення: 1

У запиті порушувалося питання наявності в чинному законодавстві України формалізованого механізму визначення та документального підтвердження національної належності громадян, а також існування державної системи обліку відповідних відомостей.

Наголос було зроблено на тому, що за відсутності офіційного документа або закріпленої процедури самовизначення (наприклад, як «українець», «росіянин», «білорус») не може визнаватися юридично верифікованим і, відповідно, не породжує правових наслідків.

У своєму офіційному роз’ясненніДержавної міграційної служби України зазначило, що в національних паспортах, незалежно від їхнього зразка (паперового чи ID-картки), графа «національність» відсутня.

Також було підтверджено, що на рівні центральних органів влади не ведеться системний облік відомостей про національну належність громадян України.

Держава не має ані реєстру, ані іншої форми інституційного підтвердження етнокультурної ідентичності громадян.

 ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

Запит було подано з метою отримання офіційного роз’яснення щодо таких питань: хто відповідно до чинного законодавства України має право вносити зміни до Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року та який орган державної влади або посадова особа наділені повноваженнями скасувати чи визнати недійсною зазначену Декларацію.

Метою звернення було з’ясувати, чи підлягає Декларація перегляду після набрання чинності Законом України № 2215-IX «Про дерадянізацію законодавства України», спрямованим на усунення з правового поля норм, термінів і посилань, що походять із радянського періоду.

Особливу увагу у запиті було приділено тому, що в тексті Декларації 1990 року неодноразово згадується УРСР (Українська Радянська Соціалістична Республіка) у позитивному контексті, що може вступати у суперечність з оновленою доктриною державної політики.

 ... Читати далі ⇢

Вкладення: 10

Офіційна відповідь Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, датована 1 вересня 2025 року, підтверджує наявність та чинність Декларації про державний суверенітет України № 55-XII від 16 липня 1990 року як архівного документа, що зберігається у фондах архіву.

Надана копія містить повний автентичний текст Декларації, яка проголошує державний суверенітет України, заснований на праві української нації на самовизначення, пріоритеті Конституції УРСР, територіальному верховенстві, виключному праві на ресурси, культурну спадщину, а також на міжнародне визнання.

Водночас варто зауважити, що чинний Закон України № 2215-IX «Про дерадянізацію законодавства України», ухвалений у квітні 2022 року, встановлює у розділі II пункті 2, що:

«На території України не застосовуються акти органів державної влади і органів державного управління Союзу РСР та Української РСР (Української СРР), крім положень, що не суперечать Конституції України і Закону України “Про право ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

Міністерство юстиції України в офіційній відповіді від липня 2025 року підтвердило, що написання слів «Путін», «Росія», «РФ», «Російська Федерація» з великої літери в публічному просторі — зокрема в соціальних мережах або в офіційних документах — не утворює ані адміністративного, ані кримінального правопорушення.

Міністерство прямо зазначило, що чинне українське законодавство не передбачає жодної юридичної відповідальності за використання цих слів із великої літери. Це означає, що жодні санкції щодо громадян на цій підставі не можуть вважатися правомірними та підлягають негайному оскарженню.

Запит було подано на тлі масштабної внутрішньої кампанії, ініційованої органами влади, посадовими особами, адвокатами та пропагандистськими активістами, які наполегливо просувають практику написання назв «Росія», «РФ» та прізвища «Путін» виключно з малої літери.

Цю практику публічно мотивують тим, що держава-агресор нібито не заслуговує на написання з великої літери. Проте з юридичної точки зору така позиція є не лише непрофесійною, але й глибоко шкідливою.

 ... Читати далі ⇢

Вкладення: 1

Запит було подано з метою отримання офіційного роз’яснення правового значення терміна «рекрутинг», оскільки це слово надзвичайно активно використовується у публічному просторі: з’являється у рекламних оголошеннях, поширюється у вигляді SMS-повідомлень, а також використовується при відкритті нових центрів «рекрутингу» по всій території України з пропозиціями вступу до лав Збройних Сил України.

Додатково слід зазначити, що існує Наказ Міністерства оборони України від 27.10.2023 № 637 «Про затвердження Концепції військової кадрової політики в системі Міністерства оборони України на період до 2028 року», в якому термін «рекрутинг» визначений як один з інструментів кадрової політики.

В офіційній відповіді Міністерства оборони України прямо зазначено:

«Рекрутинг — це цілеспрямований пошук і вербування персоналу для комплектування Збройних Сил України військовослужбовцями відповідної якості та кількості».

Саме така формулювання викликає принципове юридичне питання.

 ... Читати далі ⇢

Вкладення: 3

Міністерство юстиції України надало офіційну відповідь на інформаційний запит, поданий у липні 2024 року, щодо правових підстав притягнення до відповідальності за порушення комендантської години в умовах воєнного стану.

У відповіді зазначено, що чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним кодексом України відповідальність за порушення комендантської години не передбачена. Це означає, що на рівні законодавства відсутня як адміністративна, так і кримінальна норма, яка встановлювала б правові наслідки за перебування на вулиці в період дії комендантської години.

Додатково підкреслюється, що органи державної влади та місцевого самоврядування, а також їх посадові особи зобов’язані діяти виключно в межах повноважень і у спосіб, визначений Конституцією та законами України. Це підтверджує неможливість застосування санкцій проти громадян лише на підставі наказів військового командування чи розпоряджень місцевих адміністрацій, якщо такі заходи не спираються на конкретні норми закону.

Формулювання про те, що Міністерство юстиції відмовляється класифікувати надану інформацію як публічну та посилається на режим юридичної консультації, також підтверджу ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

Запит було подано з метою отримання правового роз’яснення щодо терміна «рекрут» у контексті законодавства України, міжнародного гуманітарного права та чинної практики Збройних Сил.

Питання стосувалися як внутрішнього статусу цього терміна (його використання в нормативно-правових актах і статутах ЗСУ), так і його відповідності міжнародним стандартам (документи ООН, Женевські конвенції, практика країн НАТО).

Окремо уточнювалися питання тривалості служби, співвідношення зі званнями та посадами, а також правових відмінностей між «рекрутом» і військовослужбовцем.

Результати аналізу наданої відповіді дають змогу зробити такі висновки:

1. Термін «рекрут» дійсно фігурує в українських нормативних документах, зокрема — в Положенні про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, а також у Переліку штатних посад, затвердженому наказом Міноборони № 317 від 07.09.2020. Однак при цьому його правовий статус залишається невизначеним, тому що:

Вкладення: 3

Запит було подано з метою отримати роз’яснення, що означає термін «поточна редакція» нормативно-правового акта на сайті zakon.rada.gov.ua.

Міністерство юстиції України у своєму офіційному відповіді підтвердило, що постанова Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР від 19 серпня 1991 року № 1 залишається чинною в правовому полі України зі статусом «чинної редакції».

Це означає, що документ, ухвалений органом Союзу РСР, не був скасований або визнаний таким, що втратив чинність українською владою, і досі вважається актуальним нормативно-правовим актом.

У роз’ясненні Міністерства зазначено, що під терміном «чинна редакція» розуміється актуальний текст нормативного акта з урахуванням усіх офіційних змін і доповнень на момент запиту. Щодо цієї постанови жодних змін внесено не було, отже, вона юридично продовжує діяти в оригінальній редакції.

Крім того, Міністерство посилається на Закон України «Про доступ до публічної інформації» та на власні повноваження, відповідно до яких воно здійснює ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових акті ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

Інститут української мови НАН України у відповіді від 4 квітня 2024 року підтвердив, що слово «цивільний» в українській мові зафіксоване як запозичене, з основною семантикою «невійськовий» і «громадянський». Етимологічно воно походить від латинського civilis, що означає «громадянський», «державний», «цивілізований», і має корінь civis — «громадянин».

Особливо важливо, що в українському лексичному полі «цивільний» тлумачиться як «громадянський», тобто безпосередньо пов’язаний із поняттям громадянина, а не з етнічною або національною приналежністю. При цьому в давніх мовах, включаючи старослов’янську, паралельно використовується коріньсъѧмия (родина, сім’я, челядь), який ближчий до поняття народної, родової чи етнокультурної приналежності. Таким чином, інститут чітко фіксує відмінність між «цивільним» (як адміністративно-державним статусом) і «родовим» (як статусом народної належності).

У переліку лексичних паралелей з інших мов (слов’янських, балтійських, германських тощо) видно, що в більшості з них слово «цивільний» також пов’язане з функцією нал ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

У наданій відповіді Міністерство оборони України зазначило, що не володіє нормативним визначенням терміна «Вітчизна» і не є розпорядником інформації з цього питання. При цьому міністерство стверджує, що цей термін використовується в Конституції України та низці законів як «загальновідомий» і не потребує додаткового тлумачення.

Однак така позиція не лише юридично вразлива, а й виявляє глибоке протиріччя в правовій системі України. Термін «Вітчизна» дійсно згадується в статті 65 Конституції, де сказано: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України». Але в статті 17 тієї ж Конституції зазначено, що захист суверенітету та незалежності України покладається на «народ України».

Між «громадянином» і «народом» в українському праві відсутній чіткий юридичний зв’язок, оскільки після прийняття Закону № 1616-IX «Про корінні народи України» та Закону № 2827-IX «Про національні меншини» етнічні українці були викл ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

У наданому офіційному листі Міністерство закордонних справ України містяться суперечливі твердження щодо статусу демаркації державного кордону з Російською Федерацією, Республікою Молдова та Республікою Білорусь.

На першій сторінці листа МЗС прямо зазначає:

«Демаркацію державного кордону між Україною та Російською Федерацією завершено на підставі Договору між Україною та Російською Федерацією про державний кордон від 28 січня 2003 року, ратифікованого Законом України № 1681-IV від 20 квітня 2004 року».

Це означає, що українська сторона офіційно визнає завершення демаркації з Російською Федерацією та посилається на чинний міжнародний договір, який юридично закріплює межу між державами. Також у документі підтверджено завершення демаркації з Молдовою та Румунією.

Однак на другій сторінці цього ж листа міститься прямо протилежне твердження:

«Процеси делімітації та демаркації державного кордону тривають, зокрема на ділянках кордону з Республікою Молдова, Республікою Білорусь та Російською Федерацією».

 ... Читати далі ⇢

Вкладення: 1

Міністерство енергетики офіційно підтвердило, що термін «блекаут» відсутній у чинному законодавстві та нормативно-правових актах України.

Відповідь була надана в межах запиту на публічну інформацію щодо правового змісту та визначення цього терміна, який широко використовується у ЗМІ, офіційних заявах та публічній риториці у контексті масових відключень електроенергії.

Відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» (№ 2939-VI), міністерство не наділене повноваженнями надавати тлумачення законів або створювати нову інформацію, а також не є розпорядником інформації з порушеного питання, оскільки термін «блекаут» юридично не визначений.

Таким чином, термін активно використовується в публічному просторі, але не має жодного нормативного закріплення, що ставить під сумнів правомірність його застосування в офіційних документах, інформаційних кампаніях та актах державних органів.

Ця відповідь підтверджує наявність правового вакууму навколо поняття, за яким можуть приховуватись обмежувальні чи надзвичайні заходи без належної правової процедури та фіксації в закон ... Читати далі ⇢

Вкладення: 3

В офіційній відповіді Центрального юридичного управління Генерального штабу Збройних Сил України (№ 316/1553 від 5 квітня 2024 року) прямо зазначено, що в розпорядженні цього органу відсутні нормативно-правові акти, які містять визначення терміна «військова агресія».

Таким чином, попри неодноразове використання цієї формули в указах Президента України — зокрема в Указі про запровадження воєнного стану (№ 64/2022) та Указі про загальну мобілізацію (№ 69/2022), де війна описується як «військова агресія Російської Федерації проти України», — саме поняття юридично не визначене в українському законодавстві.

Більше того, Центральне юридичне управління прямо посилається на статтю 1 Закону України «Про оборону України», в якій вживається термін «збройна агресія», а не «військова агресія».

Також у листі зазначено, що визначення терміна «агресія» міститься в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН № 3314 від 14.12.1974, однак цей міжнародний документ не закріплює термін «військова агресія» як правову категорію в українсь ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

Відповідь Українського інституту національної пам’яті була надана у відповідь на офіційне звернення від 16 вересня 2024 року.

Суть запиту полягала у з’ясуванні, чи входили території сучасних Курської та Бєлгородської областей до складу українських державних утворень у минулому.

Підставою для звернення стали заяви, що поширюються у публічному просторі, про нібито український статус цих регіонів і, як наслідок, спроби легітимізувати перебування військовослужбовців Збройних Сил України на відповідних територіях.

У своїй відповіді Інститут прямо зазначає, що ані Курська, ані Бєлгородська область як окремі адміністративно-територіальні одиниці ніколи не входили до складу українських держав.

Водночас наголошується, що південні райони обох областей, які сьогодні належать до складу Російської Федерації, є частиною історико-географічного регіону під назвою Слобідська Україна (Слобожанщина).

Це означає, що українська етнічна присутність у цих регіонах справді мала місце, однак ідеться не про політико-правове включення цих земель до складу України, а п ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

Відповідь Українського інституту національної пам’яті надана у відповідь на звернення від 22 серпня 2024 року щодо державної належності українських етнічних земель у ХХ столітті.

У документі наведено дані за два історичні періоди: 1 січня 1932 року та 1 січня 1978 року.

Документ складається з двох частин: основної довідкової інформації та процедурно-роз’яснювальної вставки про повноваження самого Інституту.

Відповідь побудована на аналізі двох історичних зрізів — станом на 1 січня 1932 року та на 1 січня 1978 року — і містить інформацію про те, які території, заселені українцями, входили до складу тих чи інших держав у межах сучасних адміністративних кордонів України.

Перший часовий період — 1932 рік — охоплює склад Української Радянської Соціалістичної Республіки (як союзної республіки у складі СРСР).

До переліку увійшли території, що відповідають сучасним українським областям: Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Київська, Черкаська, Чернігівська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, а також частини Одеської, Миколаївської, Харківської, Луганської, Донецької, З ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

Відповідь, надана Українським інститутом національної пам’яті, є офіційною довідкою, складеною у відповідь на звернення від 16 вересня 2024 року. Суть запиту стосувалася уточнення: які саме історичні території, населені українцями, входили до складу різних держав і республік у першій половині ХХ століття.

Документ побудований на двох часових періодах: 1919 рік і 1929–1937 роки.

1. Період до 30 березня 1919 року

Український інститут національної пам’яті пояснює, що на той момент неможливо однозначно визначити державну належність більшості історичних українських територій, оскільки тривали активні бойові дії. Території переходили під контроль різних армій і державних утворень.

Водночас у відповіді надається докладний перелік територій, що історично заселялися українцями, із зазначенням, під чий контроль вони потрапили у той час:

• Під контролем Української Народної Республіки: частина Східного Поділля, Брацлавщина, Східне Полісся, частина Північного Причорномор’я.

Вкладення: 2

Відповідь Міністерства культури України, отримана в межах офіційного запиту, підтверджує, що корінними народами України визнано лише три етнокультурні групи — караїмів, кримчаків і кримських татар. Такий вибір формально обґрунтований критерієм відсутності у цих груп власного державного утворення за межами України. Однак суть проблеми значно глибша.

Проблема не в тому, що етнічні українці, можливо, не відповідають критеріям корінного народу через наявність своєї державності.

Проблема в тому, що ані вони, ані автохтонні етнокультурні спільноти — бойки, лемки, гуцули, подоляни, волиняни, слобожани, поліщуки та інші, що проживають на території України століттями, не отримали жодного юридичного статусу — ні як корінні народи, ні як національні меншини, ні як колективний суб’єкт із правом на самовизначення та землю.

Формально, навіть якщо виключити можливість визнання українців корінним народом, держава була зобов’язана закріпити їхню правосуб’єктність як народу — носія суверенітету, джерела влади та власника територій, як це передбачено у статтях 5 і 13 Конституції України.

 ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

Відповідь Міністерства культури України демонструє, що в українській мові відсутнє чітке розрізнення між поняттями «русский» (як етнічна належність або мова народу) та «российский» (як належність до держави Російська Федерація).

У російській мові ця різниця є: «русский» — це, наприклад, російська людина, російська мова, російська культура. А «российский» — це все, що стосується держави Росія: російський паспорт, російська армія, російська влада. Тобто можна бути російським за походженням, але громадянином іншої держави. Або навпаки — бути неросійським, але мати громадянство РФ.

А в українській мові слова «русский» і «российский» зливаються в одне — «російський».

Наприклад, і «русский язык», і «язык Российской Федерации» перекладаються однаково — «російська мова». Це створює серйозну плутанину: українці сприймають російську мову як мову ворога, як мову держави-агресора, а не як мову народу, культури чи рідну мову мільйонів людей.

 ... Читати далі ⇢

Вкладення: 1

Запит до Міністерства юстиції України було подано з метою уточнення правового статусу закону, що регулює військові звання в Україні. Підставою для запиту стала частина шоста статті 92 Конституції України, яка прямо закріплює, що військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання встановлюються виключно законами України.

Це означає, що порядок їх встановлення не може регулюватися указами, постановами чи внутрішніми наказами міністерств — лише законом, офіційно прийнятим Верховною Радою та належним чином оприлюдненим.

В офіційній відповіді Мін’юсту від 7 серпня 2025 року (вх. № ПІ-М-3264) зазначено, що так званий закон «про військові звання» не надсилався для включення до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів. Згідно з Інструкцією Мін’юсту про порядок включення НПА до реєстру, затвердженою наказом № 57/5 від 26 червня 2002 року, така процедура є обов’язковою для всіх законів, що підлягають застосуванню. Таким чином, Мін’юст вказує на відсутність фінальної реєстраційної процедури, без якої будь-який акт не вважається офіційно чинним у юридичній практиці.

 ... Читати далі ⇢

Вкладення: 1

Офіційна відповідь Міністерства юстиції України від 30 травня 2025 року (вх. № ПП-М-2162) підтверджує, що Закон України «Про державну податкову службу» № 509-XII від 4 грудня 1990 року втратив чинність. Це сталося на підставі Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих положень» № 5083-VI від 5 липня 2012 року в рамках адміністративної реформи.

Відповідні зміни були офіційно внесені до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів України 3 серпня 2012 року з присвоєнням реєстраційного коду 62966/2012.

Важливо розуміти, що анулювання закону 1990 року не означає скасування податкової системи чи звільнення громадян від обов’язку сплачувати податки. З 1 січня 2011 року в Україні чинним є Податковий кодекс України, затверджений Законом України «Про Податковий кодекс України» № 2755-VI від 2 грудня 2010 року, який є основним нормативно-правовим актом у сфері податкових правовідносин.

Крім того, система податкових органів пройшла низку реорганізацій. Ось коротка хронологія інституційних змін:

Вкладення: 1

Офіційна відповідь Міністерства юстиції України підтверджує, що Закон України «Про державну податкову службу» № 509-XII від 4 грудня 1990 року втратив чинність. Це відбулося в рамках адміністративної реформи, закріпленої Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення окремих положень» № 5083-VI від 5 липня 2012 року.

Відповідні зміни були внесені до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів 3 серпня 2012 року під реєстраційним кодом 62966/2012.

Проте скасування зазначеного закону не означає скасування самої податкової системи чи обов’язку громадян сплачувати податки.

З 1 січня 2011 року чинним є Податковий кодекс України, затверджений Законом України «Про Податковий кодекс України» № 2755-VI від 2 грудня 2010 року, який став основним нормативно-правовим актом, що регулює податкові правовідносини в державі.

Податкова слу ... Читати далі ⇢

Вкладення: 1

В офіційній відповіді, наданій Міністерством юстиції Україниу межах запиту відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації»№ 2939-VI від 13 січня 2011 року, прямо зазначено: закон про Великий Державний Герб України відсутній. Це означає, що на законодавчому рівні не встановлено ані його офіційного статусу, ані порядку використання.

Водночас стаття 20 Конституції України чітко визначає, що Великий Державний Герб України встановлюється виключно законом, який має бути ухвалений не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради.

Такий закон ніколи не був прийнятий.

Єдиним чинним нормативним актом щодо державної символіки залишається Постанова Верховної Ради України «Про Державний герб України» № 2137-XII від 19 лютого 1992 року, якою затверджено лише Малий Державний Герб — золотий тризуб на синьому щиті.

Хоча ця постанова не має сили закону, вона продовжує застосовуватися і не була скасована чи замінена іншим актом.

 ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

Міністерство юстиції України у своєму офіційному роз’ясненні 2025 року підтвердило, що єдиним місцем, де в Конституції прямо згадується, хто є «українським народом», є її преамбула. У ній термін «український народ» визначається як «громадяни України всіх національностей».

Втім, Міністерство не надало однозначного правового визначення цього поняття — натомість послалося на статтю 5 Конституції, в якій згадується «народ» як носій суверенітету, однак не розкривається, кого саме мається на увазі. Ба більше, у самому листі Міністерство використовує формулювання «на нашу думку», тобто фактично визнає, що робить висновок виключно на основі власного тлумачення, а не на підставі чітко визначеної правової норми.

Це ще раз підтверджує наявність правової невизначеності та конкуренції щодо тлумачення поняття «народ» у правовій системі України.

Ключовий момент полягає в тому, що відповідно до статті 38 Закону України «Про правотворчу діяльність» № 3354-IX, преамбула не містить норм права та не має юридичної сили. Це означає, щ ... Читати далі ⇢

Вкладення: 1

Офіційна відповідь Міністерства юстиції України від 9 жовтня 2025 року містить вкрай важливе уточнення: наказ Міністерства внутрішніх справ № 347 від 26 квітня 2017 року, яким регулюється порядок виготовлення та видачі службових посвідчень працівникам Національної поліції, не подавався на державну реєстрацію і, відповідно, не був зареєстрований у Мін’юсті. Це означає, що зазначений нормативно-правовий акт не має юридичної сили.

Відповідно до чинного законодавства, зокрема Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів № 731 від 28 грудня 1992 року, усі акти міністерств та центральних органів виконавчої влади, які стосуються прав, свобод і обов’язків громадян, підлягають обов’язковій державній реєстрації. Без такої реєстрації нормативно-правовий акт не може застосовуватися і вважається юридично нікчемним.

Отже, на сьогодні поліція використовує службові посвідчення, видані на підставі наказу, який не має належної юридичної сили. Ці документи не можуть розглядатися як повноцінні посвідчення особи з підтвердженими державними повноваженнями.

 ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

Офіційна відповідь, надана Управлінням персоналу Командування Сухопутних військ України 24 червня 2025 року, є прямим визнанням факту порушення чинного законодавства. У листі Міністерство оборони України офіційно підтверджує, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) не мають повноважень оголошувати громадян у розшук.

Втім, у тому ж документі зазначено, що ТЦК та СП звертаються до органів Національної поліції з проханням про затримання та доставлення громадян, які нібито порушили військовий облік, до найближчого територіального центру. Таким чином, міністерство фактично описує механізм розшуку та затримання громадян, що здійснюється не через судові процедури, а на підставі внутрішніх відомчих розпоряджень.

Така практика становить пряме порушення закону та перевищення службових повноважень, що має ознаки кримінального правопорушення відповідно до статті 365 Кримінального кодексу України, бо фактичне залучення поліції до мобілізаційних функційпрямо суперечить статті 5, пункту 7  ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

Документ, представлений вище, — це офіційна відповідь Міністерства юстиції України, у якій роз’яснюється правова природа преамбули як елемента нормативно-правового акта. У листі зазначено, що преамбула не містить норм права, не має самостійної юридичної сили та не може розглядатися як норма прямої дії.

Преамбула — це вступна частина будь-якого закону або конституції. У ній формулюються загальні цілі, історичні обставини, мотиви та ціннісні орієнтири, на яких ґрунтується відповідний акт. Однак з юридичної точки зору преамбула не містить норм права. Тобто, на відміну від статей закону, преамбула не встановлює юридичних обов’язків, не надає прав і не може бути підставою для судових рішень чи дій органів влади.

Міністерство юстиції прямо зазначає: преамбула не може містити правових норм, вона не є джерелом прямої дії і не має самостійної юридичної сили.

Що це означає на практиці?

У Конституції України преамбула — це єдине місце, де згадується формулювання «народ України — громадяни України всіх національностей». Але оскільки це сформульовано в декларативній, а не в юридично зобо ... Читати далі ⇢

Вкладення: 1

Ця офіційна відповідь юридичного департаменту Міністерства оборони України була надана у відповідь на публічний запит щодо роз’яснення використання терміна «ухилянт», який широко вживається в українських ЗМІ та публічній риториці з метою нав’язування громадянам почуття провини та тиску за нібито ухилення від мобілізації.

Метою звернення було з’ясування, чи має цей термін якесь офіційне або юридичне визначення в українському законодавстві, а також чи існують законні підстави для його використання в офіційних комунікаціях з боку державних органів або медіа.

У своїй офіційній відповіді Міністерство оборони чітко зазначило, що термін «ухилянт» відсутній в українському законодавстві і не використовується Міністерством в жодному офіційному документі чи нормативному акті.

У листі також пояснюється, що така лексика не підпадає під визначення «публічної інформації» в розумінні закону, оскільки не має жодного юридичного змісту або закріпленого значення в правовій системі України. Відтак, її використання у публічній риториці, зокрема у виступа ... Читати далі ⇢

Вкладення: 2

Ця відповідь Національної поліції України була надана у відповідь на запит про роз’яснення повноважень поліції в контексті адміністративних правопорушень, передбачених статтею 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП). Йдеться про нібито порушення, пов’язані з мобілізацією, військовим обліком та неявкою до ТЦК та СП.

У документі наголошується, що відповідно до статей 222 та 255 КУпАП, органи Національної поліціїне складають протоколи за статтею 210-1 КУпАП і не розглядають справи за цими порушеннями. Тобто поліція не уповноважена фіксувати такі порушення, ініціювати адміністративні провадження чи оформлювати будь-які документи за цією статтею.

Додатково уточнюється, що ТЦК та СП справді зазначені у статті 235 КУпАП як органи, уповноважені на розгляд цієї категорії справ. Це означає, що лише самі територіальні центри комплектування та соціальної підтримки можуть складати протоколи та здійснювати відповідне адміністративне провадження — але не поліція.

Окремо поліція підкреслює, що тлумачення норм законодавства не входить до її компетенції. Вона діє лише в межах повноважень, чітко ви ... Читати далі ⇢

Вкладення: 1

Запит було подано з метою чітко з’ясувати правовий статус так званого «розшуку» громадян через систему «Резерв+», яким користуються ТЦК та СП, та спростувати поширений міф про нібито законність таких дій.

В українському законодавстві не передбачено жодної норми, яка б дозволяла оголошувати особу в розшук на підставі адміністративного правопорушення, зокрема за ухилення від мобілізації, без відповідного рішення суду або органу досудового розслідування.

ТЦК та СП не мають повноважень самостійно оголошувати осіб у розшук або вносити такі дані до поліцейських баз даних.

Оголошення в розшук як юридична процедура можливе виключно в межах кримінального провадження або окремих випадків виконавчого провадження — і лише на підставі відповідної постанови, винесеної уповноваженим органом.

Таким чином, будь-яке внесення інформації до цифрових систем, зокрема «Резерв+», щодо нібито «розшуку» цивільних осіб ТЦК, не має законних підстав і є порушенням правових норм.

 ... Читати далі ⇢

Це тестовий опис, створений для перевірки завантаження та відображення тексту під відео. Він не має практичного змісту і використовується лише як приклад. Мета — перевірити, як виглядає опис у готовому форматі, чи правильно відображається структура, інтервали, довжина тексту та оформлення. Це просто тест. ... Читати далі ⇢

Тимчасовий захист не має нічого спільного з напливом біженців, як це подається в офіційних наративах. Цю проблему можна було б вирішити однією-єдиною директивою — такою самою, як та, що запровадила механізм тимчасового захисту, — але щодо спрощеного отримання статусу біженця.

Однак українцям цей статус надається лише у виняткових поодиноких випадках.

Насправді ж створюється система перешкод, яка робить процес настільки складним і обтяжливим, що людина змушена відмовитися від спроб отримати статус біженця й погодитися на тимчасовий захист, навіть не розглядаючи іншої можливості.

Ключова відмінність між тимчасовим захистом і статусом біженця полягає в обсязі інформації, що підлягає обов’язковому збору. Для отримання повноцінного статусу необхідна не лише ідентифікація особи — у більшості випадків достатньо паспорта, — але й етнічна ідентифікація, а також особисті письмові свідчення із зазначенням конкретних обставин: від кого саме тікає людина і хто є агресором.

Це перетворило б кожного біженця на прямий доказ і живого свідка агресії — не лише з боку Російської Федерації ... Читати далі ⇢

Український народ оформив акт самовизначення у 1990–1991 роках, коли в Декларації про державний суверенітет прямо закріплювалося, що Україна є суверенною національною державою, а носієм суверенітету в Республіці є народ України.

При цьому сама Декларація мала подвійне формулювання: у розділі «Самовизначення української нації» було закріплено національно-етнічний компонент — оформлений акт самовизначення українців і утвердження України як національної держави, а в розділі «Народовладдя» — громадянський компонент, де народ України визначався як сукупність громадян України всіх національностей.

Конституція 1996 року закріпила у статті 5 положення про те, що єдиним джерелом влади і суверенітету є народ, але без уточнення, кого саме мають на увазі під цим терміном. Водночас формула &laq ... Читати далі ⇢

Визнання караїмів і кримчаків корінними народами України суперечить статті 1 Закону України № 1616-IX «Про корінні народи України», відповідно до якої корінний народ не може мати власного державотворчого утворення за межами України. Це рішення також не відповідає нормам міжнародного права. Зокрема, стаття 33 Декларації ООН про права корінних народів закріплює право корінних народів самостійно визначати свою ідентичність і належність відповідно до власних звичаїв і традицій, а також формувати свої інститути та визначати їхніх членів.

Ця норма виключає можливість множинної етнічної ідентичності та передбачає цілісність правосуб’єктності. Отже, етнічна група не може одночасно визнаватися окремим корінним народом України і частиною єврейського народу, який має власну національну державу.

Караїми і кримчаки не відповідають зазначеним критеріям, оскільки в ізраїльському праві вони визнаються частиною єврейського народу та користуються правом на репатріацію до Держави Ізраїль. Це право прямо свідчить про наявність у них національної держави за межами України, що виключає можливість їх віднесення до категорії корінних народів у розумінні статті 1 Закону України № 1 ... Читати далі ⇢

Політика відмови у наданні притулку українським біженцям під приводом існування «безпечних регіонів» в Україні тривожно повторює практику нацистської Німеччини 1930–1940-х років, коли вигадка про «організовані гетто» та «резервації» використовувалась для виправдання сегрегації, депортації та знищення єврейського населення.

Гетто, такі як Варшавське чи Лодзінське, подавалися як «безпечні зони» під контролем нацистів, але насправді були інструментом ізоляції, репресій і підготовки до «остаточного вирішення єврейського питання».

Нейтральні країни, такі як Швейцарія, теж були співучасниками, відмовляючи єврейським біженцям у в’їзді під формальними приводами, тим самим легітимуючи нацистські злочини.

Сьогодні Норвегія, Великобританія, Швейцарія та Канада, посилаючись на концепцію «безпечних регіонів& ... Читати далі ⇢

Під прикриттям зовнішньої агресії в Україні було встановлено правовий режим із ознаками інституціоналізованого апартеїду та міжетнічного конфлікту. Найчисельніша етнічна група — українці — опинилася позбавленою статусу, колективних прав, механізмів міжнародного захисту і навіть можливості правового самопорятунку. Ці зміни були цілеспрямовано закріплені в національному законодавстві в умовах воєнного стану, що свідчить про свідоме зміщення акценту із зовнішньої загрози на внутрішнє переформатування суверенного суб’єкта.

Формально апелюючи до ідеї національної єдності, держава здійснює підміну поняття «народ», маніпулюючи конституційною невизначеністю між колективним сувереном і сукупністю громадян. Залежно від політичної доцільності влада довільно чергує ці конструкції, виключаючи українців із усіх форм етнічно визначеної правосуб’єктності. Така підміна дозволяє перерозподіляти колективні права на користь груп ... Читати далі ⇢

Одним із найнаочніших доказів формального характеру Закону України№1616-IX «Про корінні народи України» є той факт, що під час його ухвалення держава використала терміни й риторику, запозичені з Конвенції №169 Міжнародної організації праці, але не ратифікувала саму Конвенцію. Це створює критичне протиріччя: Україна взяла на озброєння зовнішню оболонку міжнародного права, але відмовилася взяти на себе його зобов’язання.

Що таке Конвенція №169 Міжнародної організації праці і чому вона є ключовою?

Це єдина універсальна міжнародна конвенція, яка захищає колективні права корінних народів. Вона була ухвалена у 1989 році й вважається головним юридичним інструментом захисту:

– права на самовизначення;

– права на землю і природні ресурси;

 ... Читати далі ⇢

Фундаментальне хибне уявлення міжнародної спільноти, включно з самими українцями, полягає в тому, що культурні атрибути були сприйняті як доказ існування народу. Однак право розмовляти українською мовою не є еквівалентом статусу народу в юридичному сенсі.

Упродовж 21 року, з 1996 по 2021 рік, Україна будувала громадянське суспільство, в якому поняття «народ» трактувалося універсально — як сукупність громадян без етнічних розмежувань.

Але у 2021 році модель державного устрою була знову перебудована — цього разу за етнічним принципом. Окремі групи отримали юридично закріплений статус «народу» з усіма колективними правами — на землю, ресурси, самоврядування і суверенітет. Водночас етнічним українцям залишили лише мову, борщ і вишиванку — культурні символи без політичної суб’єктності та міжнародних гарантій.

Попри те, що  ... Читати далі ⇢

В історії Голокосту та нацизму все також починалося з прийняття закону і продовжувалося строго за їхнім законом. Закони заздалегідь писалися під геноцид, щоб кожен злочин мав юридичне обґрунтування. Сьогодні — та ж методика, тільки тонше: виключення, залякування, війна, цифровий контроль, патріотичні гасла, риторика «нацбезпеки» та «державної необхідності».

Історичний приклад із євреями в нацистській Німеччині показує, що громадянство не захищає, якщо людину виключили з визнаної групи. Євреї формально залишалися громадянами, але були позбавлені прав і піддавалися знищенню, тому що не вважалися частиною «народу». Це доводить, що саме по собі громадянство не надає ні захисту, ні підстав для нав’язування обов’язків — наприклад, мобілізації — якщо людина не визнана частиною суверенної групи.

Громадянство — це адміністративний статус, який фіксує підпорядковані ... Читати далі ⇢

1. Дерогація в міжнародному праві

Дерогація — це офіційний юридичний термін, що означає тимчасове відступлення держави від своїх зобовʼязань щодо захисту прав людини. Вона застосовується в умовах війни, надзвичайного стану, масових заворушень або іншої виняткової загрози життю нації.

Коли держава вводить дерогацію, вона повідомляє міжнародні організації — такі як Рада Європи або ООН — про те, що не може повною мірою дотримуватися прав, передбачених, наприклад, Європейською конвенцією з прав людини (ЄКПЛ) або Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (МПГПП).

Таке відступлення регулюється:

• статтею 15 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ)

• статтею 4 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП)

Держава, яка вводить дерогацію, повинна офі ... Читати далі ⇢

Відповідно до Закону України №1616-IX «Про корінні народи України» від 1 липня 2021 року, етнічні українці не включені до переліку корінних народів. Зазначений закон, ініційований Президентом України Володимиром Зеленським як невідкладний, надав статус корінного народу трьом етнокультурним групам — кримським татарам, караїмам і кримчакам — без будь-яких обмежень щодо чисельності, місця проживання або громадянства, поширивши їхні права на всю територію України.

У той самий час титульна нація — етнічні українці, а також автохтонні українські субетнічні групи, такі як бойки, гуцули, лемки, волиняни, подоляни, слобожани та поліщуки — були повністю виключені з переліку корінних народів та з системи колективних прав. Жодна з цих гру ... Читати далі ⇢

v1.2

I. Міжнародна співучасть в організації внутрішнього терору в Україні

Держави Європейського Союзу, Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Канада, Австралія, Швейцарія, Японія та інші країни-донори несуть пряму міжнародно-правову відповідальність за співучасть в організації масштабного внутрішнього терору на території України. Продовжуючи надавати багатомільярдне безумовне фінансування українському режиму в умовах офіційної дерогації зобов’язань із дотримання прав людини, ці держави фактично забезпечують безперебійну роботу репресивного апарату, що систематично здійснює міжнародні злочини.

Частина коштів країн-донорів спрямовується на фінансування:

◦ Примусової мобілізації громадян з елементами насильства, кримінального переслідування за відмову та “полювання” на чоловіків як всередині країни, так і за її межами;

 ... Читати далі ⇢

1. Прецедент Верховного Суду та його наслідки

Справа № 160/2592/23 від 5 лютого 2025 року — судовий орган, який наразі діє під назвою «Верховний Суд», визнав, що призов громадянина ОСОБА_1 був незаконним через відсутність обов’язкового медичного огляду. Однак суд не лише відмовився скасувати наказ про мобілізацію чи звільнити особу, але й прямо зазначив, що процес мобілізації є незворотним, навіть у випадках, коли його проведено з порушенням процедур. Це фактично нівелює право громадян на судовий захист і створює де-факто безкарність для Територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП).

Станом на березень 2025 року кримінальну відповідальність за незаконний призов так і не було формально запроваджено. Законопроєкт № 12442, який передбачає встановлення відповідальності за порушення, вчинені працівниками ТЦК та СП і медичними комісіями, було ухвалено лише в першому читанні 12 березня 2025 року та він досі перебуває на розгляді в парламенті. Протягом понад трьох років повномасштабної війни ТЦК діяли без ризику притягнення до відповідальності, незважаючи на численні повідомлення про процесуальні пор ... Читати далі ⇢

1. Співбесіда — це центр усієї процедури

Перше, що ви маєте зрозуміти: співбесіда — це ключовий момент. Саме під час співбесіди приймається рішення, чи є у вас підстави для отримання притулку. Це не просто формальність. Це юридично значуща подія, від якої залежить ваша доля.

На співбесіді ви зобов’язані:

– розповісти свою історію втечі: хто вас переслідував, за що, коли, які докази у вас є

– обґрунтувати, чому саме у вашій ситуації існує особиста загроза

– бути готовим відповідати на детальні, повторювані й контрольні запитання

Співбесіда може бути:

– попередньою — у деяких країнах це перше коротке опитування для зняття біометрії, видачі документа шукача, встановлення особи й короткого опису ситуації

– основною — це повний розгляд справи. Саме вона визначає результат

 ... Читати далі ⇢

Природне право — це сукупність базових прав, які належать кожній людині лише тому, що вона народилася. Ці права не залежать від того, де людина живе, якої вона статі, з якої родини походить, багата вона чи бідна, або що про неї думає держава. Вони не виникають завдяки законам чи дозволу влади — вони вже є у нас від самого початку. Такі права називають універсальними (притаманні всім), невідчужуваними (їх не можна відібрати) і вічними (вони не зникають із часом).

1. Які права входять до сфери природного права?

Ось основні приклади природних прав:

• Право на життя — ніхто не має права свавільно позбавити людину життя.

• Право на свободу — кожен має право бути вільним, не піддаватися свавільному затриманню чи ув’язненню.

• Право на людську гідність — кожен повинен бути захищений від принижуючого гідність поводження, тортур, рабства та експлуатації.

 ... Читати далі ⇢

Більшість країн світу підписали міжнародні договори, які не просять, а зобов’язують їх надавати біженцям не просто захист, а цілий комплекс прав: право на притулок, безпеку, гуманітарну допомогу, інтеграцію, соціальні гарантії та захист від депортації. Ці зобов’язання закріплені в Женевській конвенції 1951 року, Протоколі 1967 року, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (МПГПП) та Європейській конвенції з прав людини (ЄКПЛ).

Але у випадку з українцями ці зобов’язання обійшли: держави роздули публічний образ «біженців», щоб в очах суспільства все виглядало законно, але юридично відмовили у самому статусі. Замість повноцінного захисту нав’язали тимчасові схеми без гарантій — аби не виконувати власні зобов’язання.

Під приводом «вас занадто багато», «це тимчасово», «ми й так допомагаємо» — українцям нав’язують відчуття провини, приховуючи головне: захист біженців — це не жест доброї волі, а юридичний обов’язок, який самі ж держави добровільно на себе взяли.

 ... Читати далі ⇢

Перш ніж посилатися на той чи інший міжнародний документ у сфері прав людини або використовувати його в юридичних чи міграційних справах, необхідно перевірити, чи підписала його держава, в якій ви перебуваєте, та чи була проведена його ратифікація. Підпис держави означає згоду з текстом, але не завжди створює юридичні зобов’язання. Лише ратифікація робить документ обов’язковим для виконання всередині країни.

Більше того, навіть після ратифікації можуть існувати застереження або відкладені строки набуття чинності. Наприклад, Україна у серпні 2024 року підписала Римський статут, але ратифікувала його з умовою набуття чинності лише через 7 років. Це означає, що документ діятиме обмежено або взагалі не матиме юридичної сили в зазначений період. Подібна ситуація з Римським статутом існує в Росії та Білорусі: обидві країни підписали його, але так і не ратифікували. Це означає, що вони не визнають юрисдикцію Міжнародного кримінального суду й не зобов’язані співпрацювати з ним. Такі деталі критично важливі при посиланнях на міжнародне право.

Статут Організації Об’єднаних Націй (1945) — це основоположний договір ООН, обов’язковий для всіх держав-членів. Він встановлює мир, безпеку, права людини та с ... Читати далі ⇢

Із самого дитинства нам нав’язують уявлення, що «закон» — це лише те, що написано в Конституції, Кримінальному чи Цивільному кодексі. Нам розповідають про право виключно в межах державної юрисдикції — ніби нічого вищого за це не існує. У школах, університетах, засобах масової інформації та навіть в офіційних документах правова система подається так, ніби вона обмежується лише внутрішніми органами влади: парламентом, судом, президентом і поліцією.

Але при цьому цілеспрямовано замовчується або викривлюється інформація про те, що існує інша, вища система права — міжнародне та наддержавне право. А ще вище — природне право, яке не потребує ні ратифікації, ні визнання з боку держави, тому що належить людині за фактом її народження.

Це не просто недомовка — це свідома інформаційна ізоляція, створена для того, щоб людина ніколи не вийшла за межі дозволеного. Щоб вона не знала, що держава може бути порушником, а її закони — нелегітимними.

Насправді правова система влаштована інакше, ніж нам її показують. Ієрархія права не закінчується на конституції. Міжнародні конвенції, пакти й договори, якщо вони ратифіковані, мають вищий статус, ніж внутрішні закон ... Читати далі ⇢