Запит було подано з метою отримання офіційного роз’яснення стосовно терміну «ухилянт», яким часто принижують честь і гідність громадян України в ефірі телебачення та на інших платформах соціальних мереж. Метою звернення є з’ясування офіційного значення цього терміну та визначення правових підстав його використання у публічних комунікаціях.

Запит було подано з метою отримання офіційного роз’яснення щодо меж повноважень працівників Національної поліції України під час взаємодії з цивільним населенням.

Зокрема, запит стосується питання, чи мають поліцейські право перешкоджати вільному пересуванню мирних громадян територією України, накладати адміністративні штрафи без законних підстав, а також застосовувати фізичну силу або інші примусові заходи (затримання, доставлення тощо) без належного правового обґрунтування.

Метою запиту є з’ясування правових підстав і меж повноважень поліцейських, визначених чинним законодавством України, а також захист прав і свобод громадян відповідно до Конституції України та Закону “Про Національну поліцію”.

Запит було подано з метою чітко з’ясувати правовий статус так званого «розшуку» громадян через систему «Резерв+», яким користуються ТЦК та СП, та спростувати поширений міф про нібито законність таких дій.

В українському законодавстві не передбачено жодної норми, яка б дозволяла оголошувати особу в розшук на підставі адміністративного правопорушення, зокрема за ухилення від мобілізації, без відповідного рішення суду або органу досудового розслідування.

ТЦК та СП не мають повноважень самостійно оголошувати осіб у розшук або вносити такі дані до поліцейських баз даних.

Оголошення в розшук як юридична процедура можливе виключно в межах кримінального провадження або окремих випадків виконавчого провадження — і лише на підставі відповідної постанови, винесеної уповноваженим органом.

Таким чином, будь-яке внесення інформації до цифрових систем, зокрема «Резерв+», щодо нібито «розшуку» цивільних осіб ТЦК, не має законних підстав і є порушенням правових норм.

Це тестовий опис, створений для перевірки завантаження та відображення тексту під відео. Він не має практичного змісту і використовується лише як приклад. Мета — перевірити, як виглядає опис у готовому форматі, чи правильно відображається структура, інтервали, довжина тексту та оформлення. Це просто тест.

Тимчасовий захист не має нічого спільного з напливом біженців, як це подається в офіційних наративах. Цю проблему можна було б вирішити однією-єдиною директивою — такою самою, як та, що запровадила механізм тимчасового захисту, — але щодо спрощеного отримання статусу біженця.

Однак українцям цей статус надається лише у виняткових поодиноких випадках.

Насправді ж створюється система перешкод, яка робить процес настільки складним і обтяжливим, що людина змушена відмовитися від спроб отримати статус біженця й погодитися на тимчасовий захист, навіть не розглядаючи іншої можливості.

Ключова відмінність між тимчасовим захистом і статусом біженця полягає в обсязі інформації, що підлягає обов’язковому збору. Для отримання повноцінного статусу необхідна не лише ідентифікація особи — у більшості випадків достатньо паспорта, — але й етнічна ідентифікація, а також особисті письмові свідчення із зазначенням конкретних обставин: від кого саме тікає людина і хто є агресором.

Це перетворило б кожного біженця на прямий доказ і живого свідка агресії — не лише з боку Російської Федерації ... Читати далі ⇢

Український народ оформив акт самовизначення у 1990–1991 роках, коли в Декларації про державний суверенітет прямо закріплювалося, що Україна є суверенною національною державою, а носієм суверенітету в Республіці є народ України.

При цьому сама Декларація мала подвійне формулювання: у розділі «Самовизначення української нації» було закріплено національно-етнічний компонент — оформлений акт самовизначення українців і утвердження України як національної держави, а в розділі «Народовладдя» — громадянський компонент, де народ України визначався як сукупність громадян України всіх національностей.

Конституція 1996 року закріпила у статті 5 положення про те, що єдиним джерелом влади і суверенітету є народ, але без уточнення, кого саме мають на увазі під цим терміном. Водночас формула &laq ... Читати далі ⇢

Визнання караїмів і кримчаків корінними народами України суперечить статті 1 Закону України № 1616-IX «Про корінні народи України», відповідно до якої корінний народ не може мати власного державотворчого утворення за межами України. Це рішення також не відповідає нормам міжнародного права. Зокрема, стаття 33 Декларації ООН про права корінних народів закріплює право корінних народів самостійно визначати свою ідентичність і належність відповідно до власних звичаїв і традицій, а також формувати свої інститути та визначати їхніх членів.

Ця норма виключає можливість множинної етнічної ідентичності та передбачає цілісність правосуб’єктності. Отже, етнічна група не може одночасно визнаватися окремим корінним народом України і частиною єврейського народу, який має власну національну державу.

Караїми і кримчаки не відповідають зазначеним критеріям, оскільки в ізраїльському праві вони визнаються частиною єврейського народу та користуються правом на репатріацію до Держави Ізраїль. Це право прямо свідчить про наявність у них національної держави за межами України, що виключає можливість їх віднесення до категорії корінних народів у розумінні статті 1 Закону України № 1 ... Читати далі ⇢

Політика відмови у наданні притулку українським біженцям під приводом існування «безпечних регіонів» в Україні тривожно повторює практику нацистської Німеччини 1930–1940-х років, коли вигадка про «організовані гетто» та «резервації» використовувалась для виправдання сегрегації, депортації та знищення єврейського населення.

Гетто, такі як Варшавське чи Лодзінське, подавалися як «безпечні зони» під контролем нацистів, але насправді були інструментом ізоляції, репресій і підготовки до «остаточного вирішення єврейського питання».

Нейтральні країни, такі як Швейцарія, теж були співучасниками, відмовляючи єврейським біженцям у в’їзді під формальними приводами, тим самим легітимуючи нацистські злочини.

Сьогодні Норвегія, Великобританія, Швейцарія та Канада, посилаючись на концепцію «безпечних регіонів& ... Читати далі ⇢

Під прикриттям зовнішньої агресії в Україні було встановлено правовий режим із ознаками інституціоналізованого апартеїду та міжетнічного конфлікту. Найчисельніша етнічна група — українці — опинилася позбавленою статусу, колективних прав, механізмів міжнародного захисту і навіть можливості правового самопорятунку. Ці зміни були цілеспрямовано закріплені в національному законодавстві в умовах воєнного стану, що свідчить про свідоме зміщення акценту із зовнішньої загрози на внутрішнє переформатування суверенного суб’єкта.

Формально апелюючи до ідеї національної єдності, держава здійснює підміну поняття «народ», маніпулюючи конституційною невизначеністю між колективним сувереном і сукупністю громадян. Залежно від політичної доцільності влада довільно чергує ці конструкції, виключаючи українців із усіх форм етнічно визначеної правосуб’єктності. Така підміна дозволяє перерозподіляти колективні права на користь груп ... Читати далі ⇢

Одним із найнаочніших доказів формального характеру Закону України№1616-IX «Про корінні народи України» є той факт, що під час його ухвалення держава використала терміни й риторику, запозичені з Конвенції №169 Міжнародної організації праці, але не ратифікувала саму Конвенцію. Це створює критичне протиріччя: Україна взяла на озброєння зовнішню оболонку міжнародного права, але відмовилася взяти на себе його зобов’язання.

Що таке Конвенція №169 Міжнародної організації праці і чому вона є ключовою?

Це єдина універсальна міжнародна конвенція, яка захищає колективні права корінних народів. Вона була ухвалена у 1989 році й вважається головним юридичним інструментом захисту:

– права на самовизначення;

– права на землю і природні ресурси;

 ... Читати далі ⇢

Фундаментальне хибне уявлення міжнародної спільноти, включно з самими українцями, полягає в тому, що культурні атрибути були сприйняті як доказ існування народу. Однак право розмовляти українською мовою не є еквівалентом статусу народу в юридичному сенсі.

Упродовж 21 року, з 1996 по 2021 рік, Україна будувала громадянське суспільство, в якому поняття «народ» трактувалося універсально — як сукупність громадян без етнічних розмежувань.

Але у 2021 році модель державного устрою була знову перебудована — цього разу за етнічним принципом. Окремі групи отримали юридично закріплений статус «народу» з усіма колективними правами — на землю, ресурси, самоврядування і суверенітет. Водночас етнічним українцям залишили лише мову, борщ і вишиванку — культурні символи без політичної суб’єктності та міжнародних гарантій.

Попри те, що конституційний ст ... Читати далі ⇢

В історії Голокосту та нацизму все також починалося з прийняття закону і продовжувалося строго за їхнім законом. Закони заздалегідь писалися під геноцид, щоб кожен злочин мав юридичне обґрунтування. Сьогодні — та ж методика, тільки тонше: виключення, залякування, війна, цифровий контроль, патріотичні гасла, риторика «нацбезпеки» та «державної необхідності».

Історичний приклад із євреями в нацистській Німеччині показує, що громадянство не захищає, якщо людину виключили з визнаної групи. Євреї формально залишалися громадянами, але були позбавлені прав і піддавалися знищенню, тому що не вважалися частиною «народу». Це доводить, що саме по собі громадянство не надає ні захисту, ні підстав для нав’язування обов’язків — наприклад, мобілізації — якщо людина не визнана частиною суверенної групи.

Громадянство — це адміністративний статус, який фіксує підпорядковані ... Читати далі ⇢

1. Дерогація в міжнародному праві

Дерогація — це офіційний юридичний термін, що означає тимчасове відступлення держави від своїх зобовʼязань щодо захисту прав людини. Вона застосовується в умовах війни, надзвичайного стану, масових заворушень або іншої виняткової загрози життю нації.

Коли держава вводить дерогацію, вона повідомляє міжнародні організації — такі як Рада Європи або ООН — про те, що не може повною мірою дотримуватися прав, передбачених, наприклад, Європейською конвенцією з прав людини (ЄКПЛ) або Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (МПГПП).

Таке відступлення регулюється:

• статтею 15 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ)

• статтею 4 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП)

Держава, яка вводить дерогацію, повинна офі ... Читати далі ⇢

Відповідно до Закону України №1616-IX «Про корінні народи України» від 1 липня 2021 року, етнічні українці не включені до переліку корінних народів. Зазначений закон, ініційований Президентом України Володимиром Зеленським як невідкладний, надав статус корінного народу трьом етнокультурним групам — кримським татарам, караїмам і кримчакам — без будь-яких обмежень щодо чисельності, місця проживання або громадянства, поширивши їхні права на всю територію України.

У той самий час титульна нація — етнічні українці, а також автохтонні українські субетнічні групи, такі як бойки, гуцули, лемки, волиняни, подоляни, слобожани та поліщуки — були повністю виключені з переліку корінних народів та з системи колективних прав. Жодна з цих гру ... Читати далі ⇢

v1.2

I. Міжнародна співучасть в організації внутрішнього терору в Україні

Держави Європейського Союзу, Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Канада, Австралія, Швейцарія, Японія та інші країни-донори несуть пряму міжнародно-правову відповідальність за співучасть в організації масштабного внутрішнього терору на території України. Продовжуючи надавати багатомільярдне безумовне фінансування українському режиму в умовах офіційної дерогації зобов’язань із дотримання прав людини, ці держави фактично забезпечують безперебійну роботу репресивного апарату, що систематично здійснює міжнародні злочини.

Частина коштів країн-донорів спрямовується на фінансування:

◦ Примусової мобілізації громадян з елементами насильства, кримінального переслідування за відмову та “полювання” на чоловіків як всередині країни, так і за її межами;

 ... Читати далі ⇢

1. Прецедент Верховного Суду та його наслідки

Справа № 160/2592/23 від 5 лютого 2025 року — судовий орган, який наразі діє під назвою «Верховний Суд», визнав, що призов громадянина ОСОБА_1 був незаконним через відсутність обов’язкового медичного огляду. Однак суд не лише відмовився скасувати наказ про мобілізацію чи звільнити особу, але й прямо зазначив, що процес мобілізації є незворотним, навіть у випадках, коли його проведено з порушенням процедур. Це фактично нівелює право громадян на судовий захист і створює де-факто безкарність для Територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП).

Станом на березень 2025 року кримінальну відповідальність за незаконний призов так і не було формально запроваджено. Законопроєкт № 12442, який передбачає встановлення відповідальності за порушення, вчинені працівниками ТЦК та СП і медичними комісіями, було ухвалено лише в першому читанні 12 березня 2025 року та він досі перебуває на розгляді в парламенті. Протягом понад трьох років повномасштабної війни ТЦК діяли без ризику притягнення до відповідальності, незважаючи на численні повідомлення про процесуальні пор ... Читати далі ⇢

1. Співбесіда — це центр усієї процедури

Перше, що ви маєте зрозуміти: співбесіда — це ключовий момент. Саме під час співбесіди приймається рішення, чи є у вас підстави для отримання притулку. Це не просто формальність. Це юридично значуща подія, від якої залежить ваша доля.

На співбесіді ви зобов’язані:

– розповісти свою історію втечі: хто вас переслідував, за що, коли, які докази у вас є

– обґрунтувати, чому саме у вашій ситуації існує особиста загроза

– бути готовим відповідати на детальні, повторювані й контрольні запитання

Співбесіда може бути:

– попередньою — у деяких країнах це перше коротке опитування для зняття біометрії, видачі документа шукача, встановлення особи й короткого опису ситуації

– основною — це повний розгляд справи. Саме вона визначає результат

 ... Читати далі ⇢

Природне право — це сукупність базових прав, які належать кожній людині лише тому, що вона народилася. Ці права не залежать від того, де людина живе, якої вона статі, з якої родини походить, багата вона чи бідна, або що про неї думає держава. Вони не виникають завдяки законам чи дозволу влади — вони вже є у нас від самого початку. Такі права називають універсальними (притаманні всім), невідчужуваними (їх не можна відібрати) і вічними (вони не зникають із часом).

1. Які права входять до сфери природного права?

Ось основні приклади природних прав:

• Право на життя — ніхто не має права свавільно позбавити людину життя.

• Право на свободу — кожен має право бути вільним, не піддаватися свавільному затриманню чи ув’язненню.

• Право на людську гідність — кожен повинен бути захищений від принижуючого гідність поводження, тортур, рабства та експлуатації.

 ... Читати далі ⇢

Більшість країн світу підписали міжнародні договори, які не просять, а зобов’язують їх надавати біженцям не просто захист, а цілий комплекс прав: право на притулок, безпеку, гуманітарну допомогу, інтеграцію, соціальні гарантії та захист від депортації. Ці зобов’язання закріплені в Женевській конвенції 1951 року, Протоколі 1967 року, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (МПГПП) та Європейській конвенції з прав людини (ЄКПЛ).

Але у випадку з українцями ці зобов’язання обійшли: держави роздули публічний образ «біженців», щоб в очах суспільства все виглядало законно, але юридично відмовили у самому статусі. Замість повноцінного захисту нав’язали тимчасові схеми без гарантій — аби не виконувати власні зобов’язання.

Під приводом «вас занадто багато», «це тимчасово», «ми й так допомагаємо» — українцям нав’язують відчуття провини, приховуючи головне: захист біженців — це не жест доброї волі, а юридичний обов’язок, який самі ж держави добровільно на себе взяли.

 ... Читати далі ⇢

Перш ніж посилатися на той чи інший міжнародний документ у сфері прав людини або використовувати його в юридичних чи міграційних справах, необхідно перевірити, чи підписала його держава, в якій ви перебуваєте, та чи була проведена його ратифікація. Підпис держави означає згоду з текстом, але не завжди створює юридичні зобов’язання. Лише ратифікація робить документ обов’язковим для виконання всередині країни.

Більше того, навіть після ратифікації можуть існувати застереження або відкладені строки набуття чинності. Наприклад, Україна у серпні 2024 року підписала Римський статут, але ратифікувала його з умовою набуття чинності лише через 7 років. Це означає, що документ діятиме обмежено або взагалі не матиме юридичної сили в зазначений період. Подібна ситуація з Римським статутом існує в Росії та Білорусі: обидві країни підписали його, але так і не ратифікували. Це означає, що вони не визнають юрисдикцію Міжнародного кримінального суду й не зобов’язані співпрацювати з ним. Такі деталі критично важливі при посиланнях на міжнародне право.

Статут Організації Об’єднаних Націй (1945) — це основоположний договір ООН, обов’язковий для всіх держав-членів. Він встановлює мир, безпеку, права людини та с ... Читати далі ⇢

«Голос Українців» — незалежна ініціатива з документування дискримінації та насильства щодо українців за ознакою громадянства, а також з висвітлення ознак системного геноциду.

Це не політичний проєкт.

Проєкт структурований на два взаємодоповнюючі напрямки.Англомовна версія орієнтована на міжнародну аудиторію — правозахисників, міграційних адвокатів, офіцерів, політиків і журналістів. Тут формується база фактів, що демонструє, як порушуються права українців у глобальній політиці, медіа та міграційних системах. Особлива увага приділяється висвітленню внутрішнього терору проти власних громадян під приводом зовнішньої агресії — з чіткою юридичною аргументацією на основі українського та міжнародного права.

Водночас англомовна версія буде корисною й самим українцям, особливо тим, хто шукає притулку за кордоном, але не знає, як правильно формулювати свої доводи, на які статті посилатися і як себе захистити. Ці матеріали написані юридичною мовою, зрозумілою для адвокатів та міграційних органів. Ознайомившись із ними, українці зможуть не лише краще зрозуміт ... Читати далі ⇢

Із самого дитинства нам нав’язують уявлення, що «закон» — це лише те, що написано в Конституції, Кримінальному чи Цивільному кодексі. Нам розповідають про право виключно в межах державної юрисдикції — ніби нічого вищого за це не існує. У школах, університетах, засобах масової інформації та навіть в офіційних документах правова система подається так, ніби вона обмежується лише внутрішніми органами влади: парламентом, судом, президентом і поліцією.

Але при цьому цілеспрямовано замовчується або викривлюється інформація про те, що існує інша, вища система права — міжнародне та наддержавне право. А ще вище — природне право, яке не потребує ні ратифікації, ні визнання з боку держави, тому що належить людині за фактом її народження.

Це не просто недомовка — це свідома інформаційна ізоляція, створена для того, щоб людина ніколи не вийшла за межі дозволеного. Щоб вона не знала, що держава може бути порушником, а її закони — нелегітимними.

Насправді правова система влаштована інакше, ніж нам її показують. Ієрархія права не закінчується на конституції. Міжнародні конвенції, пакти й договори, якщо вони ратифіковані, мають вищий статус, ніж внутрішні закон ... Читати далі ⇢