Одним із найнаочніших доказів формального характеру Закону України №1616-IX «Про корінні народи України» є той факт, що під час його ухвалення держава використала терміни й риторику, запозичені з Конвенції №169 Міжнародної організації праці, але не ратифікувала саму Конвенцію. Це створює критичне протиріччя: Україна взяла на озброєння зовнішню оболонку міжнародного права, але відмовилася взяти на себе його зобов’язання.

Що таке Конвенція №169 Міжнародної організації праці і чому вона є ключовою?

Це єдина універсальна міжнародна конвенція, яка захищає колективні права корінних народів. Вона була ухвалена у 1989 році й вважається головним юридичним інструментом захисту:

– права на самовизначення;

– права на землю і природні ресурси;

– права на збереження мови, культури, релігії й традиційного способу життя;

 ... Читати далі ⇢

Фундаментальний обман полягає у підміні юридичного статусу народу культурною символікою. Замість того, щоб визнатиетнічних українців суверенним народом, наділеним колективними правами — такими як земля, самоврядування та міжнародне представництво — держава запропонувала мову, вишиванки й народні пісні як замінники.

Розмовляти українською стало культурною відзнакою, але не юридичною ідентичністю. У цьому й полягає суть маніпуляції: суверенний статус українців було відібрано й замінено декоративною спадщиною. У результаті етнічні українці сьогодні не мають політичного представництва, бо в юридичному сенсі вони більше не визнаються народом — лише знеособленими індивідами в фольклоризованому населенні.

Нижче подано хронологічну карту юридичного обнулення українців — із датами, описами змін і поясненням суті кожної підміни.

1. 1991–1996: Український народ як нація, а не просто населення

 ... Читати далі ⇢

В історії Голокосту та нацизму все також починалося з прийняття закону і продовжувалося строго за їхнім законом. Закони заздалегідь писалися під геноцид, щоб кожен злочин мав юридичне обґрунтування. Сьогодні — та ж методика, тільки тонше: виключення, залякування, війна, цифровий контроль, патріотичні гасла, риторика «нацбезпеки» та «державної необхідності».

Історичний приклад із євреями в нацистській Німеччині показує, що громадянство не захищає, якщо людину виключили з визнаної групи. Євреї формально залишалися громадянами, але були позбавлені прав і піддавалися знищенню, тому що не вважалися частиною «народу». Це доводить, що саме по собі громадянство не надає ні захисту, ні підстав для нав’язування обов’язків — наприклад, мобілізації — якщо людина не визнана частиною суверенної групи.

Громадянство — це адміністративний статус, який фіксує підпорядковані ... Читати далі ⇢

1. Дерогація в міжнародному праві

Дерогація — це офіційний юридичний термін, що означає тимчасове відступлення держави від своїх зобовʼязань щодо захисту прав людини. Вона застосовується в умовах війни, надзвичайного стану, масових заворушень або іншої виняткової загрози життю нації.

Коли держава вводить дерогацію, вона повідомляє міжнародні організації — такі як Рада Європи або ООН — про те, що не може повною мірою дотримуватися прав, передбачених, наприклад, Європейською конвенцією з прав людини (ЄКПЛ) або Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (МПГПП).

Таке відступлення регулюється:

• статтею 15 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ)

• статтею 4 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП)

Держава, яка вводить дерогацію, повинна офіційно повідо ... Читати далі ⇢

Відповідно до Закону України №1616-IX «Про корінні народи України» від 1 липня 2021 року, етнічні українці не включені до переліку корінних народів. Зазначений закон, ініційований Президентом України Володимиром Зеленським як невідкладний, надав статус корінного народу трьом етнокультурним групам — кримським татарам, караїмам і кримчакам — без будь-яких обмежень щодо чисельності, місця проживання або громадянства, поширивши їхні права на всю територію України.

У той самий час титульна нація — етнічні українці, а також автохтонні українські субетнічні групи, такі як бойки, гуцули, лемки, волиняни, подоляни, слобожани та поліщуки — були повністю виключені з переліку корінних народів та з системи колективних прав. Жодна з цих гру ... Читати далі ⇢

v1.2

I. Міжнародна співучасть в організації внутрішнього терору в Україні

Держави Європейського Союзу, Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Канада, Австралія, Швейцарія, Японія та інші країни-донори несуть пряму міжнародно-правову відповідальність за співучасть в організації масштабного внутрішнього терору на території України. Продовжуючи надавати багатомільярдне безумовне фінансування українському режиму в умовах офіційної дерогації зобов’язань із дотримання прав людини, ці держави фактично забезпечують безперебійну роботу репресивного апарату, що систематично здійснює міжнародні злочини.

Частина коштів країн-донорів спрямовується на фінансування:

◦ Примусової мобілізації громадян з елементами насильства, кримінального переслідування за відмову та “полювання” на чоловіків як всередині країни, так і за її межами;

 ... Читати далі ⇢

1. Прецедент Верховного Суду та його наслідки

Справа № 160/2592/23 від 5 лютого 2025 року — судовий орган, який наразі діє під назвою «Верховний Суд», визнав, що призов громадянина ОСОБА_1 був незаконним через відсутність обов’язкового медичного огляду. Однак суд не лише відмовився скасувати наказ про мобілізацію чи звільнити особу, але й прямо зазначив, що процес мобілізації є незворотним, навіть у випадках, коли його проведено з порушенням процедур. Це фактично нівелює право громадян на судовий захист і створює де-факто безкарність для Територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП).

Станом на березень 2025 року кримінальну відповідальність за незаконний призов так і не було формально запроваджено. Законопроєкт № 12442, який передбачає встановлення відповідальності за порушення, вчинені працівниками ТЦК та СП і медичними комісіями, було ухвалено лише в першому читанні 12 березня 2025 року та він досі перебуває на розгляді в парламенті. Протягом понад трьох років повномасштабної війни ТЦК діяли без ризику притягнення до відповідальності, незважаючи на численні повідомлення про процесуальні порушення ... Читати далі ⇢

1. Співбесіда — це центр усієї процедури

Перше, що ви маєте зрозуміти: співбесіда — це ключовий момент. Саме під час співбесіди приймається рішення, чи є у вас підстави для отримання притулку. Це не просто формальність. Це юридично значуща подія, від якої залежить ваша доля.

На співбесіді ви зобов’язані:

– розповісти свою історію втечі: хто вас переслідував, за що, коли, які докази у вас є

– обґрунтувати, чому саме у вашій ситуації існує особиста загроза

– бути готовим відповідати на детальні, повторювані й контрольні запитання

Співбесіда може бути:

– попередньою — у деяких країнах це перше коротке опитування для зняття біометрії, видачі документа шукача, встановлення особи й короткого опису ситуації

– основною — це повний розгляд справи. Саме вона визначає результат

 ... Читати далі ⇢

Природне право — це сукупність базових прав, які належать кожній людині лише тому, що вона народилася. Ці права не залежать від того, де людина живе, якої вона статі, з якої родини походить, багата вона чи бідна, або що про неї думає держава. Вони не виникають завдяки законам чи дозволу влади — вони вже є у нас від самого початку. Такі права називають універсальними (притаманні всім), невідчужуваними (їх не можна відібрати) і вічними (вони не зникають із часом).

1. Які права входять до сфери природного права?

Ось основні приклади природних прав:

• Право на життя — ніхто не має права свавільно позбавити людину життя.

• Право на свободу — кожен має право бути вільним, не піддаватися свавільному затриманню чи ув’язненню.

• Право на людську гідність — кожен повинен бути захищений від принижуючого гідність поводження, тортур, рабства та експлуатації.

 ... Читати далі ⇢

Більшість країн світу підписали міжнародні договори, які не просять, а зобов’язують їх надавати біженцям не просто захист, а цілий комплекс прав: право на притулок, безпеку, гуманітарну допомогу, інтеграцію, соціальні гарантії та захист від депортації. Ці зобов’язання закріплені в Женевській конвенції 1951 року, Протоколі 1967 року, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (МПГПП) та Європейській конвенції з прав людини (ЄКПЛ).

Але у випадку з українцями ці зобов’язання обійшли: держави роздули публічний образ «біженців», щоб в очах суспільства все виглядало законно, але юридично відмовили у самому статусі. Замість повноцінного захисту нав’язали тимчасові схеми без гарантій — аби не виконувати власні зобов’язання.

Під приводом «вас занадто багато», «це тимчасово», «ми й так допомагаємо» — українцям нав’язують відчуття провини, приховуючи головне: захист біженців — це не жест доброї волі, а юридичний обов’язок, який самі ж держави добровільно на себе взяли.

 ... Читати далі ⇢

Перш ніж посилатися на той чи інший міжнародний документ у сфері прав людини або використовувати його в юридичних чи міграційних справах, необхідно перевірити, чи підписала його держава, в якій ви перебуваєте, та чи була проведена його ратифікація. Підпис держави означає згоду з текстом, але не завжди створює юридичні зобов’язання. Лише ратифікація робить документ обов’язковим для виконання всередині країни.

Більше того, навіть після ратифікації можуть існувати застереження або відкладені строки набуття чинності. Наприклад, Україна у серпні 2024 року підписала Римський статут, але ратифікувала його з умовою набуття чинності лише через 7 років. Це означає, що документ діятиме обмежено або взагалі не матиме юридичної сили в зазначений період. Подібна ситуація з Римським статутом існує в Росії та Білорусі: обидві країни підписали його, але так і не ратифікували. Це означає, що вони не визнають юрисдикцію Міжнародного кримінального суду й не зобов’язані співпрацювати з ним. Такі деталі критично важливі при посиланнях на міжнародне право.

Статут Організації Об’єднаних Націй (1945) — це основоположний договір ООН, обов’язковий для всіх держав-членів. Він встановлює мир, безпеку, права людини та с ... Читати далі ⇢

«Голос Українців» — незалежна ініціатива з документування дискримінації та насильства щодо українців за ознакою громадянства, а також з висвітлення ознак системного геноциду.

Це не політичний проєкт.

Проєкт структурований на два взаємодоповнюючі напрямки.Англомовна версія орієнтована на міжнародну аудиторію — правозахисників, міграційних адвокатів, офіцерів, політиків і журналістів. Тут формується база фактів, що демонструє, як порушуються права українців у глобальній політиці, медіа та міграційних системах. Особлива увага приділяється висвітленню внутрішнього терору проти власних громадян під приводом зовнішньої агресії — з чіткою юридичною аргументацією на основі українського та міжнародного права.

Водночас англомовна версія буде корисною й самим українцям, особливо тим, хто шукає притулку за кордоном, але не знає, як правильно формулювати свої доводи, на які статті посилатися і як себе захистити. Ці матеріали написані юридичною мовою, зрозумілою для адвокатів та міграційних органів. Ознайомившись із ними, українці зможуть не лише краще зрозуміти власну ситу ... Читати далі ⇢

У сучасному світі, особливо в умовах криз, війн та масових переміщень людей, людина все частіше стикається з ситуацією, коли її права обмежуються під різними приводами. І щоразу це подається переконливо, майже логічно — так, що багато хто навіть не помічає підміни.

При цьому використовуються три основні форми тиску, які легко сприйняти за закон: закон, мораль та геополітика. Вони звучать схоже, але мають різну природу й абсолютно різну юридичну силу.

Мораль — це категорія суспільної оцінки: що правильно або неправильно на думку більшості, держави, пропаганди чи окремої групи. Це не є правом і не є обов’язком.

Приклади морального тиску:

– «Чоловік повинен захищати Батьківщину»

– «Чому не донатиш?»

– «Чому не українською?»

– «Вас і так надто багато приїхало, ви сидите у нас на шиї»

– «Наші податки йдуть на вашу війну»

 ... Читати далі ⇢

Із самого дитинства нам нав’язують уявлення, що «закон» — це лише те, що написано в Конституції, Кримінальному чи Цивільному кодексі. Нам розповідають про право виключно в межах державної юрисдикції — ніби нічого вищого за це не існує. У школах, університетах, засобах масової інформації та навіть в офіційних документах правова система подається так, ніби вона обмежується лише внутрішніми органами влади: парламентом, судом, президентом і поліцією.

Але при цьому цілеспрямовано замовчується або викривлюється інформація про те, що існує інша, вища система права — міжнародне та наддержавне право. А ще вище — природне право, яке не потребує ні ратифікації, ні визнання з боку держави, тому що належить людині за фактом її народження.

Це не просто недомовка — це свідома інформаційна ізоляція, створена для того, щоб людина ніколи не вийшла за межі дозволеного. Щоб вона не знала, що держава може бути порушником, а її закони — нелегітимними.

Насправді правова система влаштована інакше, ніж нам її показують. Ієрархія права не закінчується на конституції. Міжнародні конвенції, пакти й договори, якщо вони ратифіковані, мають вищий статус, ніж внутрішні закон ... Читати далі ⇢