Що таке Голос Українців?

Проєкт «Голос Українців» із самого початку задумувався як відповідь на відкриті заклики до дискримінації та публічного приниження гідності українців, що лунали з трибун Європейського парламенту, а також на публікації та висловлювання в низці європейських ЗМІ.

Первісно це була ініціатива з моніторингу подібних інцидентів, створення бази даних і формування правової основи — як для можливого притягнення винних до відповідальності в майбутньому, так і для того, щоб самі українці могли усвідомити те, що відбувається, і посилатися на задокументовані випадки під час захисту своїх прав. Оригінальна версія існувала лише англійською мовою і мала обмежений резонанс — настільки, що навіть самі українці не завжди могли до кінця усвідомити суть самого проекту і масштаб проблеми.

Для запуску україномовної та російськомовної версій було недостатньо простого перекладу англомовного контенту, оскільки те, що викладено англійською, для самих українців у багатьох випадках є очевидним і не потребує повторення. Потрібен був принципово інший підхід — не формальна адаптація заради присутності, а змістовно новий і практично корисний формат, здатний дійсно відповідати на правові запити українців як громадян, які опинилися в умовах офіційної дерогації та фактичного паралічу правової системи, де більшість адвокатів або залякані, або повністю залежать від держави.

В таких обставинах майже ніхто не береться навіть за захист базових індивідуальних прав — не кажучи вже про колективні, саме існування яких залишається поза суспільним та юридичним полем.

Тому виникла ідея створити хоча б мінімальний ресурс юридичного самозахисту — доступний кожному українцю, незалежно від його місця перебування. І, як показала практика, за цей час вже тисячі українців скористалися цими матеріалами, щоб аргументовано подати запити на притулок або захист у західних країнах — не як фіктивну легенду, а як задокументоване відображення реальних загроз.

Присвятивши понад рік самостійному, глибокому аналізу законодавства, та міжнародних норм, ми дійшли шокуючого висновку: дискримінація і цькування українців у західному медіапросторі тьмяніють порівняно з тим системним демонтажем етнічної ідентичності та правової суб’єктності української спільноти, який реалізується всередині самої країни.

Насправді йдеться про глибинну трансформацію, спрямовану на позбавлення української етнічної спільноти статусу народу як суб’єкта міжнародного права. Це здійснюється не через пряму окупацію, а через законодавчу здачу суверенітету — шляхом ухвалення Закону про корінні народи та нормативних актів про національні меншини, що повністю підміняють конституційні поняття. У новій юридичній реальності українці більше не визнаються власниками землі, ресурсів і державної влади.

Під прикриттям війни та риторики безпеки оформлюється системне обнулення прав української етнічної спільноти як історичного правонаступника суверенітету та території. Усе, що подається як реформа — це юридично закамуфльований демонтаж народу й експропріація його спадщини.

У результаті цих законодавчих трансформацій були повністю ліквідовані всі правові підстави, які підтверджували статус української етнічної спільноти як власника суверенітету, землі та державної влади. Йдеться не про формальне виключення, а про повномасштабне юридичне вигнання, яке позбавило народ його правонаступництва та базових колективних прав.

Відновлення цих прав можливе шляхом акту самовизначення, закріпленого в статті 1 (пункт 1) Міжнародного пакту про громадянські й політичні права та статті 1 (пункт 2) Статуту ООН. Оскільки ці міжнародні норми не вимагають жорстких процедурних форм, будь-яке мирне й законне вираження колективної волі народу вважається легітимним.

Сьогодні платформа виконує потрійну функцію: вона залишається інструментом моніторингу дискримінації українців у контексті індивідуальних прав, юридично задокументованим публічним актом самоусвідомлення української етнічної спільноти, а також архівом доказів системного порушення колективних прав, включно з інституційною сегрегацією, культурним знищенням та незаконним відчуженням ресурсів і територій. Попри відсутність формального міжнародного статусу, сам факт фіксації цих порушень у відкритому доступі створює прецедент — задокументована воля народу, доступна правозахисникам, юристам і архівним системам, перетворюється на юридичний факт, з яким уже неможливо не рахуватися.

У разі спроб дискредитації проєкту звинуваченнями в націоналізмі, сепаратизмі чи симпатіях до агресора важливо чітко розрізняти такі поняття:

Нацизм — це ідеологія расової або етнічної переваги, яка призводить до репресій і знищення «інших».

Націоналізм — це ідеологія, заснована на переконанні в особливому праві своєї етнічної групи на політичні, культурні або територіальні привілеї за ознакою походження.

Але вимога рівних прав для власної етнічної спільноти не є ні тим, ні іншим. Це — акт відновлення справедливості та усунення дискримінації. Коли корінні народи та національні меншини наділяються колективними правами, а титульна нація — ні, це становить не лише пряме порушення статті 1 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965 року), але також порушує право на самовизначення, закріплене в статті 1 (п.2) Статуту ООН та статті 1 МПГПП; право на участь в управлінні (стаття 5(d)(iii) тієї ж Конвенції); положення Конвенції про геноцид (стаття 2) в частині створення умов, що ведуть до часткового знищення етнічної групи; а також підпадає під класифікацію злочинів проти людяності та апартеїду за Римським статутом: стаття 7(1)(h) (апартеїд), статті 7(1)(c) і (d) (порабощення та депортації), стаття 8(2)(a)(vii) (незаконне позбавлення прав під час конфлікту).

Таким чином, юридичне виключення титульної нації — це не просто дискримінація, а потенційний склад міжнародних злочинів: апартеїд, колоніалізм, поневолення та елементи геноциду.

Важливо розуміти: вимога колективних прав і визнання суб’єктності народу в межах чинної юрисдикції — це не сепаратизм, а відновлення того, що було шахрайським і непомітним чином відібрано під виглядом реформ. Сепаратизм — це прагнення змінити кордони, а тут ідеться про повернення законної суб’єктності етнічної спільноти в межах наявної держави — у повній відповідності до Статуту ООН і Міжнародного пакту про громадянські й політичні права.

Це не загроза державі, а нагадування про право, яке держава зобов’язана поважати. Але якщо замість виконання цих норм СБУ, НАБУ та Генеральна прокуратура займаються екстериторіальним переслідуванням опозиційних блогерів у Європі, втручаючись у внутрішні справи інших країн під приводом національної безпеки — це вже не захист закону, а транснаціональне придушення свободи слова. Особливо тоді, коли ці дії спрямовані проти громадян, які — в умовах відсутності визнаної колективної правосуб’єктності свого народу — позбавлені можливості захищати себе як частину суверенного етносу.

Виконуючи екстрадиційні запити такої держави, країни-партнери фактично стають співучасниками не лише політичного переслідування, але й юридично оформленої системи колоніального контролю й сучасної работоргівлі під виглядом правосуддя — за мовчазної згоди тих, хто називає себе гарантами демократії.

Ми категорично й безповоротно засуджуємо путінську агресію проти України як акт державного терору, масових убивств, окупації та колоніального поневолення — злочин, якому не може бути ні виправдання, ні строків давності. Режим, який його вчинив, сам знищив колективні права народів Росії, перетворивши їх на підданих без волі та правосуб’єктності.

Ми не висловлюємо жодних симпатій агресору і не поділяємо проросійської позиції. Ми просто не повторюємо очевидне — бо в процесі глибокої юридичної роботи стало зрозуміло: вся медійна риторика війни використовується, щоб відволікти увагу від головного. А головне — це цілеспрямоване позбавлення народів їхніх колективних прав по всьому західному світу.

Під оплески міжнародних форумів і самітів, під прапорами демократії й за гроші платників податків відбувається демонтаж самої основи народовладдя: ліквідується колективна суб’єктність, а народи юридично перетворюються на громадян — адміністративну масу без землі, без представництва і без права на бунт, під повним контролем монополізованого державного апарату.

Саме тому Голос Українців — це не ідеологічна пропаганда і не політичний протест, а акт правозахисного викриття, спрямований проти будь-якої форми колоніалізму — навіть якщо він приходить із грантами, логотипами міжнародних партнерів та посмішками послів. Усі докази — на цьому сайті.