Природне право — це сукупність базових прав, які належать кожній людині лише тому, що вона народилася. Ці права не залежать від того, де людина живе, якої вона статі, з якої родини походить, багата вона чи бідна, або що про неї думає держава. Вони не виникають завдяки законам чи дозволу влади — вони вже є у нас від самого початку. Такі права називають універсальними (притаманні всім), невідчужуваними (їх не можна відібрати) і вічними (вони не зникають із часом).

 

1. Які права входять до сфери природного права?

Ось основні приклади природних прав:

• Право на життя — ніхто не має права свавільно позбавити людину життя.

• Право на свободу — кожен має право бути вільним, не піддаватися свавільному затриманню чи ув’язненню.

• Право на людську гідність — кожен повинен бути захищений від принижуючого гідність поводження, тортур, рабства та експлуатації.

• Право на свободу совісті та переконань — людина має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, вільно висловлювати погляди та змінювати переконання.

• Право на особисту автономію — людина сама вирішує, як жити, де жити, ким бути і де перебувати.

 

2. Де закріплено норми природного права?

Хоча природні права не залежать від юридичного визнання, вони закріплені в низці міжнародних документів, які визнані більшістю країн світу.

Загальна декларація прав людини (1948 рік) — документ, ухвалений Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй, який проголошує права і свободи, притаманні кожній людині:

   ◦ Преамбула: «Визнання гідності, рівних і невід’ємних прав усіх членів людської родини є основою свободи, справедливості та загального миру».

   ◦ Стаття 1: «Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах».

   ◦ Стаття 3: «Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність».

   ◦ Стаття 5: «Ніхто не повинен піддаватися тортурам або жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню».

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 рік) — юридично обов’язковий договір, ратифікований більшістю держав:

   ◦ Стаття 2: Держави зобов’язуються поважати та забезпечувати всім особам, які перебувають під їх юрисдикцією, права, визнані в Пакті, без будь-якої дискримінації.

   ◦ Стаття 6: «Кожна людська істота має невід’ємне право на життя. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя».

   ◦ Стаття 7: «Ніхто не повинен піддаватися тортурам або жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню».

   ◦ Стаття 9: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту чи утриманню під вартою».

   ◦ Стаття 18: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії».

   ◦ Стаття 26: «Усі люди рівні перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист законом».

Імперативні норми міжнародного права (jus cogens) — це норми, відступ від яких неприпустимий за жодних обставин:

   ◦ Приклади таких норм: заборона геноциду, рабства, тортур, агресивної війни.

   ◦ Навіть якщо держава не підписала відповідний договір, вона все одно зобов’язана дотримуватись цих норм.

Статут Організації Об’єднаних Націй (1945 рік) — основоположний міжнародний документ, обов’язковий для всіх держав — членів ООН:

   ◦ Преамбула: «Ми, народи Об’єднаних Націй, сповнені рішучості врятувати прийдешні покоління від лих війни… знову утвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості…»

   ◦ Стаття 1: Серед цілей ООН зазначено: «розвивати дружні відносини між націями, засновані на повазі до принципу рівноправності та самовизначення народів».

   ◦ Стаття 103: Статут ООН має пріоритетну юридичну силу над будь-якими іншими міжнародними угодами.

Принципи Нюрнберзького процесу (1947 рік) — закріплюють, що індивідуальна відповідальність існує навіть у випадку державного злочину:

   ◦ Принцип I: «Будь-яка особа, яка вчинила діяння, визнане злочином за міжнародним правом, несе за це відповідальність і підлягає покаранню.»

 ◦Принцип IV: «Той факт, що особа діяла за наказом уряду або начальника, не звільняє її від відповідальності.»

 

3. Чому природне право вище за закони держави?

Природне право — це не просто моральна концепція, а основа міжнародного правопорядку. Воно вище за національні конституції, судові рішення та закони. Жодна держава не має права ухвалювати закон, що порушує право на життя, свободу, гідність чи рівність. Порушення природного права може спричинити міжнародну відповідальність:

  ◦ Судова практика Європейського суду з прав людини та Комітету ООН з прав людини підтверджує: якщо національний закон порушує базові права — він підлягає скасуванню.

  ◦ Міжнародні суди, включно з Міжнародним кримінальним судом, застосовують концепцію природного права при розгляді справ щодо геноциду, тортур, незаконного затримання та інших порушень.

 

4. Історія природного права: від античності до сучасності

Ідея природного права виникла задовго до появи сучасних держав і конституцій. Ще в Давній Греції філософи-стоїки (Зенон, Епіктет) навчали, що у Всесвіті існує розумний порядок — logos, і людина, як частина природи, має вроджену здатність до морального вибору. Сократ і Платон піднімали питання справедливості, що вища за закони міста. Аристотель розрізняв «природне» і «встановлене» право, вважаючи, що істинна справедливість існує незалежно від рішень влади.

У Давньому Римі ці ідеї отримали юридичне втілення: римські юристи ввели поняття jus naturale — «природне право», спільне для всіх людей як розумних істот. Це право не залежить від громадянства і діє в силу самої природи людини. Воно визнавалося вищим за jus civile — право конкретного народу.

У Середньовіччі християнська філософія пов’язала природне право з божественним порядком. Фома Аквінський писав, що закони мають відповідати «вічному закону» Бога і моральному закону совісті. Якщо закон несправедливий і порушує природу людини — це «вже не закон».

З переходом до Нового часу і епохи Просвітництва (XVII–XVIII століття) природне право стало основою ідей особистої свободи, демократії та громадянських прав. Гуго Гроцій стверджував, що природне право діє навіть «якби Бога не існувало» — воно випливає з самого розуму. Джон Локк писав, що кожна людина має невід’ємне право на життя, свободу і власність, і якщо держава порушує ці права — народ має право на повстання. Жан-Жак Руссо говорив про «суспільний договір», у якому держава підпорядковується народу, а не навпаки.

У XIX–XX століттях ідеї природного права стали основою боротьби з рабством, колоніалізмом і тоталітаризмом. Після Другої світової війни вони стали фундаментом міжнародного права і системи ООН — від Нюрнберзького трибуналу, що засудив злочини проти людяності, до Загальної декларації прав людини (1948), де прямо сказано: «всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах».

Сьогодні природне право — це не теорія, а практична основа міжнародних норм: воно лежить в основі захисту прав людини, принципу недискримінації та заборони геноциду, катувань, рабства і свавілля. Навіть якщо держава щось «дозволяє» — це не робить це законним, якщо при цьому порушуються універсальні, природні права людини.

 

5. Висновок

Природні права — це універсальний захист кожної людини. Незалежно від політики, громадянства чи влади. Це те, що робить нас людьми і дає основу для боротьби за справедливість. Розуміння природного права — перший крок до того, щоб захищати себе й інших від свавілля, дискримінації та насильства.

Воно не потребує того, щоб його хтось «затвердив» чи «підписав». Воно просто існує, тому що існуємо ми — люди. Це як повітря: воно є, і ніхто не може сказати, що має право його відібрати чи обмежити.

Сьогодні, в умовах війн, політичного переслідування і криз, знання природного права стає не теорією, а інструментом виживання — у судах, при зверненні за захистом, у боротьбі з дискримінацією.