Фундаментальне хибне уявлення міжнародної спільноти, включно з самими українцями, полягає в тому, що культурні атрибути були сприйняті як доказ існування народу. Однак право розмовляти українською мовою не є еквівалентом статусу народу в юридичному сенсі.

Упродовж 21 року, з 1996 по 2021 рік, Україна будувала громадянське суспільство, в якому поняття «народ» трактувалося універсально — як сукупність громадян без етнічних розмежувань.

Але у 2021 році модель державного устрою була знову перебудована — цього разу за етнічним принципом. Окремі групи отримали юридично закріплений статус «народу» з усіма колективними правами — на землю, ресурси, самоврядування і суверенітет. Водночас етнічним українцям залишили лише мову, борщ і вишиванку — культурні символи без політичної суб’єктності та міжнародних гарантій.

Попри те, що конституційний статус українців як народу формально не був скасований, фактична підміна відбулася через маніпулятивні дії законодавчої системи та підзаконного регулювання, зокрема ініціативи періоду президентства Володимира Зеленського. Це призвело до зміни тлумачення конституційних норм без перегляду самого тексту Конституції.

Таким чином, до 2021 року була створена нова правова конструкція: етнічні українці юридично позбулися вже реалізованого статусу народу, а їхня суб’єктність була зведена до декоративної культури, що відкрило шлях до асиміляції та витіснення з позиції титульного носія суверенітету.

У результаті нових законодавчих ініціатив в Україні були створені юридичні категорії колективної суб’єктності, у яких національні меншини та корінні народи отримали визнаний статус, тоді як українська етнічна спільнота — більшість — опинилася зведеною до становища населення без правового статусу народу, а отже, позбавленою суб’єктності влади, землі, території та суверенітету. 

Нижче подано хронологічну карту юридичного обнулення українців — із датами, описами змін і поясненням суті кожної підміни.

 

1. 1991–1996: Україна як національна держава, а не як громадяни України всіх національностей

У перехідний період після проголошення незалежності український народ закріплювався саме як етнічний і культурний суб’єкт.

16 липня 1990 року Декларація про державний суверенітет України прямо зафіксувала, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення».

Це означало, що українська нація здійснила акт самовизначення і що фундамент нової державності пов’язувався саме з українською нацією як етнічним джерелом суверенітету, а не із сукупністю громадян усіх національностей.

19 червня 1991 року — Концепція нової Конституції України (Постанова № 1213-XII) зазначила: «Українська нація є носієм суверенітету та основою державотворення», прямо підтверджуючи українську націю (в етнічному сенсі) як джерело державної влади.

 

2. 28 червня 1996 року: Конституція України — момент юридичної підміни

Прийняття Конституції України стало точкою зламу у визначенні суверенного суб’єкта. Преамбула закріпила нову формулу: «український народ — громадяни України всіх національностей». Ця конструкція означала фундаментальну підміну. Вона стерла межу між:

– етнічною нацією, яка реалізувала право на самовизначення у 1990–1991 роках, та загальною адміністративною популяцією;

– суверенним народом як джерелом незалежності та громадянством як інститутом належності до держави.

Стаття 5 Конституції проголошує, що «народ» є носієм суверенітету, але не визначає, хто саме вважається цим «народом». Преамбула фактично підміняє історично закріплений етнічний суб’єкт невизначеною сукупністю громадян.

Таке зміщення мало три ключові наслідки:

1. Було розірвано правове продовження між Декларацією про суверенітет 1990 року та новою Конституцією. Якщо Декларація ґрунтувалася на акті самовизначення української нації, то Конституція скасувала цей сенс, замінивши його громадянським універсалізмом.

2. Виникла нормативна колізія: «народ» як носій суверенітету в Конституції втратив етнічний зміст, без якого в міжнародному праві він не може розглядатися як суб’єкт права на самовизначення.

3. Суверенітет було перенесено від титульної нації — етнічних українців — до абстрактної та аморфної категорії «громадян України всіх національностей». Це означало юридичне обнулення вже реалізованого права на самовизначення, оформленого у 1990 році.

Таким чином, Конституція 1996 року зафіксувала не правонаступність, а підміну: замість народу як історичного суб’єкта з’явилася знеособлена громадянська маса, що створило правовий вакуум довкола самого підґрунтя українського суверенітету.

 

3. 2021 — Закон № 1616-IX: Юридичне визначення народу та виключення українців

1 липня 2021 року був ухвалений Закон України «Про корінні народи України» (№ 1616-IX). Він визнав корінними лише три групи:

– кримських татар,

– караїмів,

– кримчаків.

При цьому включення караїмів і кримчаків суперечило самій статті 1 цього закону. Згідно з його критеріями, корінним може вважатися лише народ, який не має власного державного утворення за межами України. Однак караїми й кримчаки мають право на репатріацію до Держави Ізраїль і офіційно визнаються Ізраїлем частиною єврейського народу. Це означає, що вони мають державотворче визнання поза межами України. Отже, їх включення до переліку «корінних» носить характер штучної правової конструкції, створеної всупереч букві закону.

Але принципова проблема полягає навіть не у складі цього списку. Закон № 1616-IX став першим нормативним актом, який закріпив в українському праві юридичне визначення народу у формі закону прямої дії.

До 2021 року категорія «народ» існувала лише у декларативній формі — у преамбулі Конституції, де зазначалося: «український народ — громадяни України всіх національностей». Ця формула формувала образ громадянського суспільства, але залишалася політичною декларацією й не мала сили прямого правового механізму.

Після ухвалення Закону № 1616-IX саме він фактично визначив зміст категорії «народ» в українському праві. І цей зміст був зведений до трьох етнічних груп за повної відсутності будь-яких інших категорій «народу». У результаті етнічні українці, як титульна більшість, юридично залишилися поза цією дефініцією.

Суть проблеми полягає не в тому, що українці «не увійшли до списку». Суть у тому, що сам факт ухвалення Закону № 1616-IX змінив правове тлумачення поняття «народ»: від декларативного конституційного опису в преамбулі — до законодавчого визначення, де титульний народ було виключено.

Особливе значення це має в контексті статті 5 Конституції України, де закріплено, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». При цьому Конституція не уточнює, йдеться про колективний суб’єкт чи про сукупність громадян. Прийняття Закону № 1616-IX створило подвійне тлумачення: «народ» можна розуміти як усіх громадян (за преамбулою), або як обмежений перелік етнічних груп (за законом прямої дії). Але оскільки законодавча норма має пріоритет над декларативним визначенням преамбули, фактично саме закон перебив конституційне тлумачення й підмінив джерело влади.

 

4. 2022 — Закон № 2215-IX: Юридичне стирання правонаступності

21 квітня 2022 року був ухвалений Закон України «Про дерадянізацію законодавства України» (№ 2215-IX). Додаток № 2 до нього скасував понад 250 нормативних актів УРСР та СРСР, зокрема:

– усі Конституції УРСР (1919, 1929, 1937, 1978 років),

– акти, у яких прямо закріплювалося, що земля, надра, майно і влада належать трудовому народу,

– усі законодавчі норми, де український народ визнавався історичним суб’єктом із колективними правами.

Під приводом боротьби з «російською спадщиною» та нейтралізації загрози «російської агресії» був здійснений набагато радикальніший крок: знищено правонаступність саме етнічних українців як носіїв суверенітету.

Скасування радянських і пострадянських конституцій стерло юридичну основу, яка пов’язувала українців із правом на землю, ресурси та статус джерела влади. У результаті зникли останні правові механізми, що дозволяли апелювати до правонаступності народного суверенітету.

Таким чином, Закон № 2215-IX не стільки «очистив законодавство від радянської спадщини», скільки обнулив історичну суб’єктність українців у правовій системі, залишивши титульну більшість без будь-яких посилань на власне державно-правове минуле.

 

5. 2022–2023 — Закон № 2827-IX: Закріплення асиметрії прав

13 грудня 2022 року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про національні меншини (спільноти) України» (№ 2827-IX). Він набув чинності 1 липня 2023 року.

Закон закріпив особливий правовий статус за національними меншинами, надавши їм колективні права у сфері культури, освіти, мови та самоврядування. Таким чином, саме етнічні українці стали єдиною групою, що не має жодного визнаного правового статусу колективного суб’єкта й повністю виключена із системи колективних прав.

Таким чином, послідовність юридичних кроків набула завершеного вигляду:

– у 2021 році (Закон № 1616-IX) українців було виключено з категорії корінних народів,

– у 2022 році (Закон № 2215-IX) ліквідовано правову спадковість,

– у 2023 році (Закон № 2827-IX) закріплено особливий правовий статус за меншинами, тоді як титульну більшість свідомо залишено поза правовим полем.

Це створило остаточну нормативну асиметрію: держава визнає колективні права всіх, окрім етнічних українців, позбавляючи їх юридичної суб’єктності як народу.

 

6. Наслідки: Стирання народу з правової системи

Наступна таблиця узагальнює ключові етапи юридичної девальвації етнічних українців, показуючи, як їхній колективний статус поступово демонтовувався через офіційне законодавство. Вона ілюструє перехід від визнання українців як нації до повного виключення з правосуб’єктності.

Період	Правовий статус українців
До 1996 року	Українці = нація, носій суверенітету
1996 рік	Українці = розчинені серед «громадяни Украини усіх національностей»
2021 рік	Українці = не визнані як народ
2022 рік	Скасовані всі акти, що підтверджували статус нації
2023 рік	Закон № 2827-IX: статус меншинам → українці остаточно виключені з колективних прав

 

Останнім і найбільш руйнівним механізмом виключення етнічних українців із системи правонаступності та статусу народу стало культурне й духовне стирання. Під гаслом боротьби з кремлівським впливом і «московськими попами» держава розгорнула масштабні переслідування Української Православної Церкви (УПЦ) — канонічного правонаступника Київської митрополії.

Розпочалися захоплення храмів, кримінальні справи проти духовенства, тиск на монастирі та парафії. До цього додалося законодавче втручання у календарну традицію: святкування Різдва 7 січня було скасовано й перенесено на 25 грудня, що закріплено у системі вихідних і святкових днів. Цей крок зруйнував безперервність літургійної практики, яка поєднувала титульний народ із Київською митрополією та тисячолітньою канонічною спадщиною.

Таким чином, держава знищує не лише сучасну конфесійну структуру, а й саму духовно-правову спадковість етнічних українців. На місце історичної Церкви була поставлена штучна конструкція — Православна Церква України (ПЦУ), позбавлена і історичної, і канонічної легітимності.

Фактично цей крок завершив правову дискваліфікацію титульного народу: позбавивши українців правового статусу, спадковості та канонічного посвідчення, держава довела процес до кінця, знищивши останню інституцію, яка слугувала юридичним і духовним свідченням їхньої історичної суб’єктності.

7. Висновок: Юридичне обнулення статусу народу

До 2023 року в Україні склався завершений правопорядок, за якого етнічні українці втратили будь-які визнані форми колективної правосуб’єктності (народ, титульна нація, історичний суб’єкт) і виведені із системи колективних прав (земля, ресурси, самоврядування, міжнародний захист). Це не окреме рішення, а цілий комплекс взаємопов’язаних актів:

• Закон № 1616-IX («Про корінні народи України», 01.07.2021) — звузив поняття «народ» до вузьких корінних спільнот (кримські татари, караїми, кримчаки), виключивши етнічних українців. Цим було відкрито канал для перетлумачення статей 5 і 13 Конституції на користь спеціально названих колективних суб’єктів при повному усуненні більшості.

• Закон № 2215-IX («Про десовєтизацію законодавства України», 21.04.2022) — ретроспективно знищив правову спадковість, скасувавши сотні актів, де українці визнавалися історичним народом і носієм суверенітету. Зокрема, були скасовані Конституції УРСР, які прямо закріплювали, що земля, надра, майно і влада належать трудовому народу. Тим самим ліквідовано юридичну основу, що пов’язувала українців із правом власності на ресурси та статусом джерела влади.

• Закон № 2827-IX («Про національні меншини (спільноти) України», 13.12.2022 → набрав чинності 01.07.2023) — закріпив колективні права за меншинами, остаточно зафіксувавши нормативну асиметрію: колективні механізми визнані для всіх, окрім етнічних українців.

• Закон № 2834-IX (13.12.2022) — переписав поняття «української національної ідентичності» у культурно-ідеологічні маркери, позбавивши статус «закордонного українця» (№ 1582-IV, 2004) етнічного змісту. Діаспора юридично залишилася культурною категорією без статусу народу.

• Закон № 2235-III («Про громадянство України», 18.01.2001) — залишив етнічним українцям єдиний шлях «повернення» через громадянство, а не за правом походження. Етнічного права на репатріацію не існує.

• Додатково: культурно-канонічний блок (наприклад, перенесення Різдва на 25 грудня Законом № 3258-IX у 2023 році, кампанія проти УПЦ як правонаступниці Київської митрополії) посилив розрив духовно-правової спадковості як останнього свідчення історичної суб’єктності.

У підсумку це означає:

1. Виключення з усіх форм суб’єктності. Етнічні українці — єдина група, яка не має:

– визнаного статусу народу (№ 1616-IX),

– правової спадковості (№ 2215-IX),

– колективних прав у системі національних меншин (№ 2827-IX),

– етнічного права на повернення (на відміну від моделей Німеччини, Польщі, Угорщини, Ізраїлю; в межах України — лише через громадянство за № 2235-III),

– діаспорального підтвердження етнічності (після переозначення ідентичності № 2834-IX і фактичного обнулення змісту № 1582-IV).

2. Підміна народу культурою. Мова, символіка й фольклор запропоновані замість статусу суверенного народу. Це перетворило суб’єктність на об’єкт тлумачення, а не на юридичне право.

3. Конституційний парадокс. Попри те, що ст. 5 і 13 Конституції називають «народ» носієм суверенітету і власником ресурсів, після 2021–2023 років це поняття заповнюється вузькими категоріями, де українці як етнос відсутні. У більшості немає діючих інститутів для реалізації права на самовизначення, землю, ресурси та захист.

4. Закриття зовнішніх і внутрішніх каналів відновлення.

– Усередині: виключення з «народу» + знищення спадковості + відсутність закону про титульну націю → немає юридичної адреси для відновлення колективних прав.

– Ззовні: «закордонний українець» переведений у культурну, а не етнічну площину (№ 2834-IX), етнічної репатріації не передбачено — отже, немає невідчужуваного зв’язку за походженням.

Висновок. Комплекс норм № 1616-IX → № 2215-IX → № 2827-IX (у поєднанні з № 2834-IX, № 2235-III, змінами до № 1582-IV і культурно-канонічними поправками) створив замкнену систему:

• народ як колективний суб’єкт перенесений у спеціальні категорії,

• українці-етнос з них виключені,

• правова спадковість ліквідована разом із принципом власності трудового народу,

• етно-репатріаційні та діаспоральні механізми нейтралізовані,

• духовно-культурна спадковість розірвана.

Таким чином, у чинному праві відсутня будь-яка траєкторія, за якою етнічні українці могли б реалізувати своє самовизначення й колективні права.