Український народ оформив акт самовизначення у 1990–1991 роках, коли в Декларації про державний суверенітет прямо закріплювалося, що Україна є суверенною національною державою, а носієм суверенітету в Республіці є народ України.

При цьому сама Декларація мала подвійне формулювання: у розділі «Самовизначення української нації» було закріплено національно-етнічний компонент — оформлений акт самовизначення українців і утвердження України як національної держави, а в розділі «Народовладдя» — громадянський компонент, де народ України визначався як сукупність громадян України всіх національностей.

Конституція 1996 року закріпила у статті 5 положення про те, що єдиним джерелом влади і суверенітету є народ, але без уточнення, кого саме мають на увазі під цим терміном. Водночас формула «народ України — громадяни України всіх національностей», яка містилася в розділі «Народовладдя» Декларації про державний суверенітет, була з незрозумілих причин перенесена до преамбули — декларативної частини, позбавленої сили норми прямої дії і такої, що не створює юридичних зобов’язань.

Таке перенесення залишило можливість подвійного тлумачення терміна «народ» у статті 5 Конституції — і як сукупності громадян України всіх національностей, і як етнічного колективного суб’єкта. Саме це стало правовою основою позбавлення етнічних українців колективної суб’єктності в майбутньому.

І доки до 2021 року в українському законодавстві не існувало спеціальних категорій «корінних народів» і «національних меншин» як носіїв колективних прав, не було й політичної конкуренції за саму дефініцію того, хто є народом. З цієї причини питання не порушувалося ні політично, ні юридично: «народ» сприймався як сукупність усіх громадян, і такий інклюзивний наратив влаштовував усі сторони.

Однак закони, ухвалені колишнім президентом України Володимиром Зеленським, не змінювали сам текст Конституції, але фактично переписали її зміст. Через звичайне законодавство було змінено тлумачення ключових конституційних норм і понять. Вперше окремі етнічні групи отримали статус народів із колективними правами, що зруйнувало попередню модель громадянського суспільства, у якій усі вважалися рівними громадянами.

Це створило нову інтерпретацію поняття «народ», запроваджену законами без необхідності прямих змін до Конституції.

Таким чином, підміна юридичного визначення поняття «народ» в Україні була досягнута через ухвалення двох ключових законів: Закону України № 1616-IX «Про корінні народи України» від 01.07.2021 та Закону України № 2827-IX «Про національні меншини (спільноти) України» від 13.12.2022. 

Ці закони встановили норми прямої дії, в яких «народ» закріплюється як колективний етнокультурний суб’єкт з особливими правами. При цьому Закон України «Про правотворчу діяльність» № 3354-IX від 24.08.2023 у статті 38, частині 2 прямо встановив, що преамбула закону «не може містити норм права».

Додатково в тому ж Законі № 3354-IX у розділі XIV «Прикінцеві положення», пункті 2, підпункті 7 спочатку було закріплено, що преамбула «не містить норм права» і «не має сили прямої дії». Однак згодом цей підпункт було виключено Законом № 3624-IX від 21.03.2024, що зовні пом’якшило формулювання, але не змінило суті: базове правило статті 38 залишилося чинним, і преамбула, як і раніше, позбавлена юридичної сили.

У результаті виникла правова конкуренція між громадянським та етнокультурним тлумаченням цього поняття — без внесення змін до тексту Основного Закону, але з фактичною підміною його змісту.

На відміну від преамбули Конституції України, яка має декларативний характер, не містить норм прямої дії та не тягне за собою виникнення юридичних обов’язків чи гарантій, закони № 1616-IX «Про корінні народи України» (від 1 липня 2021 року) та № 2827-IX «Про національні меншини (спільноти) України» (від 22 грудня 2022 року) мають юридичну обов’язковість як акти прямої дії.

Саме вони фактично скасували попереднє широке та інклюзивне тлумачення поняття «народ», підмінивши його новою конструкцією, у якій колективні права надані виключно корінним народам і національним меншинам. У результаті етнічні українці — як титульна більшість — були виключені з усіх форм колективної правосуб’єктності,  що порушило принцип рівноправ’я, закріплений у Декларації прав національностей України №1771-XII від 1 листопада 1991 року, яка гарантувала рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права всім народам і національним групам, що проживають в Україні.

Варто підкреслити, що Декларація прав національностей України № 1771-XII від 1 листопада 1991 року є єдиним нормативним актом, який прямо гарантує рівність прав народів і національних груп, а не лише громадян. На відміну від статті 24 Конституції України, де закріплено рівність саме громадян перед законом, Декларація встановлює обов’язки держави щодо забезпечення політичних, економічних, соціальних і культурних прав для всіх народів, які проживають на території України. Це робить її ключовим джерелом у умовах правового вакууму, що виник після 2021 року.

Таким чином, положення статей 5 і 13 Конституції України, у яких проголошується, що саме народ є єдиним джерелом влади, а також власником землі, надр та інших природних ресурсів, після 2021 року втратили визначеність у правовому тлумаченні. 

При цьому важливо підкреслити, що в цих статтях ідеться саме про народ, а не про громадян, як це систематично подається в офіційній та медійній риториці. Підміна понять не має правових підстав, оскільки «громадянин» — це індивідуальний суб’єкт, а «народ» — колективний. Етнічні українці були визнані народом, але внаслідок конституційної підміни та подальшого законодавства позбавлені суб’єктності, тобто статусу джерела влади та права розпоряджатися землею й ресурсами.

Стаття 5 Конституції України закріплює принцип народного суверенітету та положення про народ як єдине джерело влади, але сама стаття не уточнює, хто саме мається на увазі під цим «народом». Визначення міститься лише у преамбулі, яка має декларативний характер і не має сили норми прямої дії. У результаті ключове поняття виявилося юридично невизначеним і відкритим для довільних інтерпретацій — як у бік громадянського суспільства, тобто сукупності громадян України всіх національностей, так і на користь тих груп, які володіють визнаною етнічною суб’єктністю як «народ».

Водночас ці ж рішення визнавали, що преамбула Конституції має політико-декларативний характер, не має сили прямої дії і не створює юридичних норм. У результаті формула про народ як сукупність громадян існувала виключно в преамбулі, позбавленій обов’язкової юридичної сили.

До 2021 року така невизначеність дозволяла підтримувати громадянське тлумачення поняття «народ». Але після ухвалення законів про корінні народи (№ 1616-IX), про національні меншини (№ 2827-IX), про правотворчу діяльність (№ 3354-IX) та поправок (№ 3624-IX) статус колективного суб’єкта було закріплено лише за етнічними спільнотами, а преамбула остаточно позбавлена будь-якого правового значення.

Додатково, в аналітичних матеріалах КСУ щодо тлумачення Конституції («Роль преамбули в тлумаченні Конституції») та у відповідних рішеннях підтверджується, що преамбула використовувалася лише як контекст для розуміння інших норм, але не як норма прямої дії.

Також у висновку Венеційської комісії («Європейська комісія за демократію через право») щодо проєкту Конституції України, підготовленого робочою групою під керівництвом В.М. Шаповала — Opinion on the Draft Constitution of Ukraine (prepared by a working group headed by Mr V.M. Shapoval), CDL-AD(2008)015, Venice Commission, 75th Plenary Session (Venice, 13–14 June 2008) — підкреслюється, що преамбули конституцій слугують декларацією цінностей і принципів, але не створюють норм прямої дії.

Таким чином, попередня модель, де народ ототожнювався з усіма громадянами України, була повністю знецінена й витіснена новою конструкцією, у якій етнічні українці позбавлені колективної суб’єктності.

У результаті склалася юридична аномалія: попри те що Конституція формально вища за силою, її преамбула не має прямої дії, і тому визначальне значення в тому, хто вважається «народом», отримали не конституційні норми, а закони прямої дії, ініційовані колишнім президентом України, зокрема:

• Закон №1616-IX «Про корінні народи України» (2021),

• Закон №2827-IX «Про національні меншини» (2022),

у яких поняття «етнічні українці» прямо виключене з переліку суб’єктів, що мають колективні права.

Стаття 13 Конституції України, яка закріплює, що власником землі, надр, природних ресурсів і територій є «український народ», формально може бути прочитана як сукупність усіх громадян. Водночас після ухвалення спеціальних законів про корінні народи та національні меншини термін «народ» отримав нове нормативне наповнення через етнічні та статусні категорії, за якого титульна етнічна спільнота — українці — може не розглядатися як його складова. Це створило можливість тлумачення, за якого «український народ» більше не охоплює самих українців як етнічну групу.

Така ситуація відкриває шлях до довільного трактування суверенітету та власності, коли права, раніше закріплені за всім народом України, можуть перерозподілятися на користь етнічно визначених груп, визнаних законом, за юридичного виключення титульної більшості.

У результаті склалася ситуація, за якої в Конституції України та національному законодавстві відсутнє будь-яке юридичне підтвердження того, що етнічні українці є народом — як у сенсі колективної суб’єктності, так і загалом. При цьому національні меншини та визнані «корінні народи» отримали пряме законодавче визнання як колективні суб’єкти, що мають особливі права.

Все правонаступництво етнічних українців як народу, який історично мав право на землю, ресурси й владу — як це було закріплено в Конституціях УРСР і СРСР через поняття «трудовий народ» — було фактично анульовано через Закон України №2215-IX «Про дераянізацію законодавства України» від 21 квітня 2022 року. Під приводом десовєтизації було скасовано правові положення, що прямо пов’язували титульну більшість із суверенітетом, власністю та державністю, без надання їй нової форми колективної правосуб’єктності.

Стаття 1 закону про національні меншини прямо закріплює, що національні меншини — це всі, крім етнічних українців. Тобто держава офіційно визнає існування українців в етнічному сенсі, але використовує цей факт не для надання прав чи колективної суб’єктності, а виключно для їхнього виключення з усіх правових категорій, пов’язаних з етнічністю.

А посилання на статтю 11 Конституції, де згадується розвиток української нації, не підтверджує статус етнічних українців як народу. Навпаки, у самій статті прямо закріплено, що гарантії стосуються саме корінних народів і національних меншин, що вказує на використання терміна «нація» у громадянському, а не етнічному сенсі. Більше того, структура статті, де корінні народи й національні меншини названі окремо, а етнічні українці взагалі не згадані, фіксує їхнє виключення з системи колективної суб’єктності. У сукупності з преамбулою Конституції в редакції 1996 року, де «український народ» визначено як громадяни всіх національностей, це підтверджує, що Україна була юридично оформлена саме як громадянське суспільство, а не як національна держава народу, який здійснив самовизначення.

Закон України «Про закордонних українців» від 4 березня 2004 року № 1582-IV, прийнятий у період президентства Леоніда Кучми, прямо закріплював, що закордонний українець — це особа українського етнічного походження, яка визнає Україну своєю історичною батьківщиною. Таким чином, належність до української нації мала чітке етнічне значення і була юридично визнана як основа діаспорної ідентичності.

Однак 13 грудня 2022 року, за ініціативи колишнього президента Володимира Зеленського, було ухвалено Закон № 2834-IX «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності», який докорінно змінив зміст раніше чинного законодавства. 

Новий акт виключив етнічний компонент із поняття «українська нація» та закріпив замість нього культурно-символічні ознаки — мову, культуру, традиції, обряди та пам’ятні дати. Більше того, українська ідентичність була додатково прив’язана до громадянства, що остаточно перевело її з етнічної у громадянську площину.

Таким чином, колишній президент Зеленський своїм законом про ідентичність де-юре обнулив етнічний зміст закону про закордонних українців, закладений за президентства Кучми, і перетворив його з правового інструменту захисту діаспори на механізм культурної пропаганди без юридичного визнання українців як етнічного народу.

Відповідно етнічний українець юридично не може довести своє існування як народу, оскільки вся правова база вибудувана так, щоб забезпечити його виключення з числа носіїв влади й власників території та ресурсів, попри прямі норми статей 5 і 13 Конституції України.

Важливо також розуміти, що будь-яке посилання на рішення Конституційного Суду, які раніше трактували «народ» як сукупність усіх громадян, втратило юридичну силу, оскільки закони прямої дії № 1616-IX, № 2827-IX і № 2215-IX після 2021 року запровадили нові етнічні та статусні категорії, виключивши титульну більшість і створивши правову реальність, якої на момент ухвалення цих рішень не існувало.

Навіть якщо Конституційний Суд після 2022 року визнає, що «всі громадяни — це народ», це не усуне структурну проблему. Право на самовизначення залишається невід’ємним у міжнародному праві, однак без визнання етнічних українців носіями колективної суб’єктності воно стає юридично нездійсненним.

Закони № 1616-IX, № 2827-IX та № 2215-IX не скасували саме право, але знищили інституційні механізми його реалізації для титульного народу. Поки не буде закріплено правовий статус етнічних українців як народу, будь-які декларації про «сукупність громадян» не відновлюють тих юридичних форм, через які забезпечуються права на землю, ресурси, репатріацію та колективну ідентичність.

Це зберігає системну нерівність та елементи правового апартеїду, запроваджені після 2021 року.

Також не існує жодного закону про титульну націю, жодного підтвердження того, що титульна нація чи історичний народ узагалі закріплені в українському праві. Термін «титульна нація» залишається лише політико-філологічним поняттям, що не має юридичної сили, оскільки за ним не стоїть жодної нормативної бази.

Таким чином, держава Україна фактично не визнає існування етнічних українців як народу, оскільки колективна суб’єктність у національному законодавстві надана виключно корінним народам і національним меншинам. У результаті саме вони, а не українці, юридично стають єдиним джерелом влади й суверенітету, а також власниками землі й території, оскільки жодної норми, що прямо закріплює, що етнічні українці є народом, в українському праві не існує.

 

1. Етнічні українці без права на репатріацію

Ще одним доказом того, що Україна не визнає етнічних українців як народ, є відсутність будь-якої програми репатріації за етнічною ознакою. Програми репатріації надаються корінним народам, але не українцям, оскільки вони ніде не згадуються як окремий етнічний суб’єкт.

В Україні право на повернення для етнічних українців на сьогодні регулюється виключно через Закон України «Про громадянство України» № 2235-III від 18.01.2001 року, де воно пов’язане лише з фактом наявності або набуття громадянства (ст. 8 і 19). Іншими словами, у разі втрати громадянства автоматично припиняється і право на повернення, оскільки окремого етнічного механізму репатріації закон не передбачає, а спеціальних законів для українців, подібних до репатріаційних актів в інших країнах, не існує.

Раніше діяв Закон України «Про громадянство України» № 1636-XII від 08.10.1991 року, підписаний президентом Леонідом Кравчуком, у якому належність до української національності сама по собі визнавалася підставою для отримання громадянства і, відповідно, для повернення.

Ситуація змінилася після ухвалення у 2001 році Закону № 2235-III, підписаного президентом Леонідом Кучмою, який виключив етнічний принцип і закріпив громадсько-правову модель. Відтоді етнічні українці позбавлені самостійної юридичної підстави для репатріації як народу, і їхнє право на повернення стало повністю залежати від наявності громадянства.

У Законі України № 1616-IX «Про корінні народи України» від 01.07.2021 прямо не використовується термін «репатріація» чи «право на повернення». Водночас частина 4 статті 7 закріплює спеціальний порядок резервування земельних ділянок для представників корінних народів, «що повертаються на територію Автономної Республіки Крим та міста Севастополя». Формально цей механізм пов’язаний з умовою деокупації Криму, але де-юре закріплює етнічний критерій повернення, заснований не на громадянстві, а на належності до визнаної корінної спільноти.

Таким чином, Україна запровадила вибірковий принцип етнічного повернення, поширивши його виключно на корінні народи (кримських татар, караїмів і кримчаків). Титульна нація — етнічні українці — повністю виключена з цього механізму: їхнє право на повернення регулюється лише через громадянство в межах Закону № 2235-III «Про громадянство України», яке автоматично припиняється у разі втрати громадянства. Така конструкція закріплює правову нерівність між етнічними групами та позбавляє українців етнічної юридичної підстави для повернення на власну територію.

У міжнародній правовій практиці аналогічні механізми репатріації за етнічною ознакою існують і активно застосовуються щодо титульних націй:

Німеччина: стаття 116 Основного закону та Закон про переміщених осіб і біженців (BVFG) надають право на повернення етнічним німцям незалежно від громадянства.

Польща: Закон про репатріацію від 9 листопада 2000 року закріплює право на повернення для осіб польського походження. Окремо діє Карта поляка (2007), яка надає особливі права особам, що ідентифікують себе як поляки за межами країни.

Угорщина: Закон про громадянство 2010 року (Act XLIV of 2010) спрощує отримання громадянства для етнічних угорців, що проживають за кордоном, за заявою, без вимоги проживання в Угорщині.

Ізраїль: Закон про повернення 1950 року надає право на репатріацію всім євреям, незалежно від громадянства або місця проживання, виключно на підставі етнічної належності.

Таким чином, міжнародний стандарт репатріації передбачає невідчужуване право на повернення для титульного народу, засноване на етнічній приналежності, а не на формальному громадянстві. Україна порушує цей принцип, залишаючи етнічних українців у вразливому становищі: їхній зв’язок із батьківщиною залежить від юридичного статусу, який може бути анульований, на відміну від статусу етнічної приналежності, захищеного міжнародними нормами.

Тобто єдиним юридичним зв’язком етнічного українця з державою Україна залишається його паспорт громадянина. Більше не існує жодної правової норми, яка підтверджувала б його приналежність до України як до народу чи колективного суб’єкта — ні в Конституції, ні в національному законодавстві.

 

2. Мова і культура як аргумент наявності суб’єктності та визнання

Аргумент про те, що наявність української мови та культури нібито підтверджує визнання українців як народу, є юридично нікчемним. Мова, гімн, культурні заходи чи символіка — це елементи державної ідентичності, але вони не закріплюють за етнічною спільнотою жодного юридичного статусу.

Підтримка мови не дає права на колективне володіння територією, не визнає суб’єктності народу, не забезпечує захисту від дискримінації, геноциду, насильницької асиміляції, не надає міжнародних гарантій, не закріплює права на компенсації, репатріацію, участь в управлінні державою чи статус жертви агресії в міжнародному праві.

Таким чином, культурні ознаки не можуть підміняти відсутність правового визнання народу, а використання цих аргументів — це свідома підміна понять і спроба приховати позбавлення титульної етнічної більшості базових колективних прав.

Зведення визнання народу до наявності мови чи культурних ознак є підходом, який застосовували агресори для виправдання захоплень і насильницької асиміляції. Саме таку риторику використовували нацистська Німеччина та путінська Росія, обґрунтовуючи анексію чужих територій і ліквідацію народів як самостійних суб’єктів.

Якби така логіка мала юридичну силу, тоді бразильці вважалися б португальцями, аргентинці — іспанцями, а жителі США — англійцями. Але міжнародне право спирається не на культурні збіги, а на фактичне визнання народу як окремого суб’єкта з колективними правами.

Мова і культурні традиції є лише частиною ідентичності, але самі по собі вони не забезпечують політико-правового статусу. Без офіційного визнання народ не має права на землю, територію, владу, репрезентацію та захист від геноциду. Саме тому аргумент про «наявність української мови та культури» не підтверджує існування українців у правовому полі, а навпаки — маскує відсутність їхнього юридичного статусу як народу.

Юридичне визнання народу — це не питання культури, а питання колективних прав, інститутів, гарантій і міжнародних механізмів захисту від знищення.

 

3. Помилкове тлумачення міжнародної практики визнання корінних народів

Проблема українського законодавства полягає не у самому визнанні корінних народів — цей механізм є загальноприйнятою міжнародною практикою. Ключова аномалія — в асиметричному підході, який наділяє колективними правами окремі групи, цілеспрямовано виключаючи з цієї системи титульну націю, що призводить до втрати її правосуб’єктності.

Якби паралельно з визнанням прав корінних народів і національних меншин був ухвалений окремий закон, що закріплює статус титульної нації — як історичної, автохтонної чи іншої форми колективної суб’єктності, це могло б сформувати збалансовану правову модель. Однак такого закону не існує, і за етнічними українцями не закріплено жодної правової суб’єктності. Саме в цьому проявляється інституціоналізована нерівність і порушення принципу рівноправ’я народів.

На відміну від України, в інших країнах світу визнання прав меншин не відбувається за рахунок більшості:

· У скандинавських країнах (Норвегія, Швеція, Фінляндія) визнання прав саамів на культурну автономію, саамські парламенти та управління оленярством не позбавляє шведів, норвежців або фінів їхнього статусу державотворчої нації і не скасовує їхніх колективних прав.

· У латиноамериканських країнах (Болівія, Еквадор, Мексика), де корінні народи становлять значну частину населення, їхнє визнання та розширені права (наприклад, на автономію, мову, звичаєве право) інтегровані в систему, де іспаномовна більшість також зберігає свою повну суб’єктність. У Болівії, під час проголошення «багатонаціональної держави», механізми влади та права побудовані таким чином, щоб жодна група не домінувала над іншою юридично, а права всіх спільнот були взаємно захищені.

В Україні ж обрано інший шлях. Механізм захисту корінних народів було застосовано до груп, значна частина яких проживає за межами України та має сталі етнополітичні зв’язки з іншими державами. Водночас етнічна українська більшість, позбавлена права на репатріацію та будь-якого колективного правового статусу, опинилася в умовах правового вакууму. Таким чином, міжнародні інструменти, покликані захищати вразливі групи, були використані для правового витіснення та маргіналізації титульної більшості у власній державі.

 

4. Механізм рейдерського захоплення суверенітету України

Визнання кримськотатарської етнокультурної групи корінним народом України законом № 1616-IX не викликає питань, оскільки ця спільнота історично сформувалася на території Кримського півострова і не має власного державотворчого утворення за межами України.

Однак ситуація з караїмами та кримчаками принципово інша. На момент ухвалення закону № 1616-IX вони вже були включені до правової системи Держави Ізраїль як частина єврейського народу та мали право на репатріацію на підставі Закону про повернення. Держава Ізраїль не визнає караїмів і кримчаків окремими народами, а розглядає їх складовою частиною єврейського народу, наділяючи відповідними правами на репатріацію і громадянство. Така позиція знаходить підтвердження і серед самих представників цих спільнот, які приймають таку ідентичність, реалізують надані їм права і активно користуються ізраїльським громадянством.

Таким чином, визнання караїмів і кримчаків корінними народами України створює юридичний казус. Україна фактично надала одній і тій самій спільноті подвійний статус: як частини єврейського народу в Ізраїлі і як окремого корінного народу в Україні. Така конструкція суперечить нормам міжнародного права, оскільки порушує принцип унікальності колективної суб’єктності народу. Згідно зі статтею 1 закону № 1616-IX, корінний народ не може мати власного державного утворення за межами України. У випадку з караїмами та кримчаками ця вимога не виконується, адже їх етнокультурна ідентичність уже інституціоналізована в межах Держави Ізраїль.

Додатково це суперечить статті 33 Декларації ООН про права корінних народів, яка закріплює право народу самостійно визначати свою належність і інституції. Включення караїмів і кримчаків до складу єврейського народу в Ізраїлі означає, що Україна не мала права односторонньо приписувати їм інший правовий статус.

Відповідно йдеться про створення правової фікції, за якої Україна визнає корінними народами групи, що вже мають міжнародно визнану етнокультурну ідентичність у межах іншого народу. Це порушує принцип юридичної недопустимості подвійної колективної суб’єктності й підриває внутрішню узгодженість як українського законодавства, так і міжнародних зобов’язань держави.

Фактично держава використовує інститут корінних народів не для захисту вразливих спільнот, а як інструмент політичної маніпуляції, довільно присвоюючи статус корінного народу групам, які за законом і міжнародними стандартами не можуть його мати. Це руйнує правову визначеність, підриває довіру до законодавства та відкриває шлях для незаконного перерозподілу колективних прав і ресурсів.

На етапі ухвалення закону в засобах масової інформації та в публічному дискурсі наголошувалося, що йдеться лише про вкрай малочисельні спільноти — приблизно про 100 кримчаків та близько 700 караїмів. Це подавалося як обмежений за охопленням крок і представлялося, зокрема, як виконання «європейських зобов’язань» України щодо захисту прав корінних народів.

Однак сама конструкція Закону № 1616-IX не містить жодних обмежень за чисельністю чи географією. У результаті його дія поширилася на всю глобальну караїмську та кримчацьку діаспору. За різними оцінками, лише в Державі Ізраїль проживає від 30 до 50 тисяч караїмів, і саме ця спільнота була автоматично включена до рамок дії закону, попри те що переважна більшість її представників фактично має громадянство та етнокультурну ідентичність у межах іншої держави й ніколи не мала сталої територіальної належності до України.

Таким чином, Україна юридично визнала корінними народами спільноти, інтегровані в інші державні правопорядки, що по суті рівнозначно передачі елементів суверенітету за межі країни.

Це означає, що колективні права, включно з правом на самовизначення, управління територіями та міжнародне представництво, були закріплені за групою, що фактично репрезентує інтереси іншої держави. Таким чином, в обхід референдуму та без народного мандата було оформлено транснаціональний правовий механізм відчуження суверенітету на користь Ізраїлю.

Важливо чітко розділяти релігійні, культурні та юридичні аспекти. Ніхто не заперечує, що караїми мають власні релігійні традиції та можуть відрізнятися від рабиністичного юдаїзму. Однак з точки зору законодавства Держави Ізраїль ці відмінності не впливають на юридичний статус: караїми визнаються частиною єврейського народу для цілей Закону про повернення та мають ті самі права на репатріацію і громадянство, що й інші євреї.

Додатковим фактором є релігійна заборона у караїмів на проведення перепису. Це дозволяє під дію закону теоретично легалізувати будь-яку чисельність, включно з фактично всією глобальною ізраїльською діаспорою, оскільки відсутні будь-які об’єктивні критерії для встановлення її меж.

Таке тлумачення порушує не лише принцип правової визначеності, закріплений у статті 8 Конституції України. Воно також:

· підриває основи державного суверенітету і цілісності України;

· створює механізм втручання іноземної держави у внутрішні справи через колективні права, закріплені за її діаспорою;

· суперечить статті 5 Конституції України, згідно з якою єдиним джерелом влади і носієм суверенітету є народ, а не зовнішні або діаспоральні структури;

· суперечить положенням Декларації прав національностей України № 1771-XII від 1 листопада 1991 року, яка закріплює рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права всіх народів і національних груп, що проживають на території України;

· формує правову конструкцію, яка веде до передачі контролю над землею, ресурсами і суверенітетом іноземній державі, що підпадає під ознаки державної зради за статтею 111 Кримінального кодексу України;

· створює умови для безкарного позбавлення титульного народу права на самовизначення і територіальну цілісність, що порушує статтю 1 Статуту ООН і статті 1 та 55 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

У сукупності це становить не просто внутрішню юридичну колізію, а системне підпорядкування національного законодавства інтересам іноземної держави з елементами узурпації суверенітету і ознаками злочинів проти основ національної безпеки.

Таким чином, корінні народи стали першими, хто отримав на території України юридичне визначення «народ» саме як колективного суб’єкта з прямою етнічною прив’язкою, тобто з закріпленими законом колективними правами на територію і владу, тоді як до ухвалення закону № 1616-IX ця категорія була відсутня і за замовчуванням передбачалася сукупність усіх громадян без окремої етнічної суб’єктності.

Упродовж двадцяти дев’яти років українська держава й офіційна риторика наполегливо стверджували, що національність не має значення, що будується єдине громадянське суспільство, у якому всі рівні і етнічна належність не відіграє ролі. Під цим приводом було скасовано право фіксувати національність у паспортах, а сама ідея етнічної ідентичності подавалася як анахронізм і прояв ксенофобії.

Однак після майже трьох десятиліть такої політики раптово було введено законодавче розмежування, засноване саме на етнічній ознаці: з’явилися «корінні народи» і «національні меншини», для яких прямо закріпили колективні права і статус народу, але титульна етнічна спільнота — українці — була свідомо виключена.

У результаті під риторикою громадянської рівності та відмови від етнічності спочатку знищили юридичну основу для національної ідентичності більшості, а потім створили етнічну правосуб’єктність для окремих груп, залишивши титульний народ поза всіма правовими конструкціями.

П’ята стаття Конституції України закріплює, що єдиним джерелом влади і суверенітету є народ, не уточнюючи, йдеться про сукупність усіх громадян у громадянсько-правовому сенсі чи про етнічні групи з колективною суб’єктністю. Тринадцята стаття Конституції встановлює, що земля, надра і природні ресурси належать українському народу.

Введення визначення «корінні народи» і надання їм колективної суб’єктності створило юридичну невизначеність і подвійне тлумачення цих конституційних норм — тепер вони можуть тлумачитися виключно на користь корінних народів і національних меншин, а не всього населення України.

Юридична нейтралізація кримських татар як потенційних конкурентів за юридичне визначення «народу України» та за реалізацію колективних прав була досягнута двома способами.

По-перше, Україна не ратифікувала Конвенцію МОП № 169 про права корінних народів, яка є єдиним міжнародним документом, що закріплює обов’язки держав щодо визнання і захисту колективних прав корінних народів, включно з правами на землю, ресурси, участь в управлінні та власні інститути представництва. Без її ратифікації кримські татари не можуть посилатися на міжнародні механізми контролю за виконанням цих прав, звертатися до відповідних наглядових органів або вимагати від України їх реалізації як міжнародно-правового зобов’язання. Для них саме ця Конвенція є основним інструментом: стаття 7 закріплює право на збереження ідентичності та інститутів, стаття 8 — захист традицій і звичаїв, стаття 13 — право на землю і ресурси, стаття 15 — право на участь в управлінні ними.

По-друге, з моменту визнання 26 квітня 2016 року Меджлісу кримськотатарського народу екстремістською організацією на території Російської Федерації його діяльність була офіційно заборонена у Криму, що призвело до фактичного блокування всіх органів політичного представництва кримських татар на їх історичній території. Це означає, що кримські татари втратили можливість формувати легітимні органи самоврядування, відстоювати свої інтереси перед міжнародними організаціями від імені всього народу та брати участь у переговорах з питань їхніх прав і статусу як єдиного суб’єкта.

Без визнаного політичного представництва їхні вимоги до України чи до міжнародних структур набувають статусу розрізнених ініціатив окремих груп і не можуть розглядатися як позиція корінного народу в цілому, що суттєво послаблює їхні можливості добиватися захисту своїх колективних прав. У результаті статус кримських татар як корінного народу України має виключно формальний характер і не забезпечує їм реальних колективних прав.

Водночас караїми і кримчаки, визнані законом № 1616-IX корінними народами України, перебувають у протилежній ситуації. Ці групи входять до складу єврейської діаспори, яка вже має міжнародно визнану колективну суб’єктність і право на репатріацію до Держави Ізраїль за Законом про повернення 1950 року. Їхні права не залежать від ратифікації Конвенції МОП № 169 чи наявності національних органів представництва, оскільки на міжнародному рівні їхні гарантії закріплені як частина єврейського народу, тоді як в українському законодавстві вони оформлені як окремі корінні спільноти.

Це призводить до парадоксу: до ратифікації Конвенції МОП № 169 «Про корінні народи і народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах» кримські татари, караїми і кримчаки як самостійні народи в міжнародному праві не існують. Однак якщо права кримських татар залишаються заблокованими без цієї Конвенції, права караїмів і кримчаків усе одно забезпечені через їхню належність до єврейського народу, який має визнану колективну суб’єктність і міжнародно закріплене право на репатріацію до Держави Ізраїль.

Тому всередині України вони виглядають як «самостійні народи», а на міжнародному рівні їхній статус безпосередньо співвідноситься з Ізраїлем.

Така схема дозволяє приховати пряму політичну залежність від Ізраїлю і фактично усунути конкуренцію з боку кримських татар, чиї права безпосередньо залежать від Конвенції МОП № 169. Визнаючи караїмів і кримчаків корінними народами, Україна надала їм «подвійний» статус: міжнародні права єврейського народу доповнилися колективними правами, закріпленими українським законодавством.

Це створило правову конструкцію, за якої де-юре суверенітет над землею, ресурсами і правом на самовизначення юридично закріплений за групами, безпосередньо співвіднесеними з іноземною державою, тоді як кримські татари залишилися з символічним статусом, а титульний народ — етнічні українці — був повністю виключений із системи колективних прав.

 

5. Зачистка правонаступництва етнічних українців

З 2014 року на території України розпочалася послідовна політика, спрямована на демонтаж історичної та юридичної правонаступності етнічних українців як народу і носія суверенітету. Ці кроки, що почалися після подій Майдану, поступово створили механізм, за яким титульна більшість позбавляється не лише колективної суб’єктності, а й будь-яких правових підстав для визнання себе правонаступником державності та території України.

Першим кроком стала масштабна програма розчищення єврейських кладовищ, які десятиліттями перебували у занедбаному стані. З 2014 року ці роботи набули системного характеру: їх почали організовувати сільські та міські ради, які тоді ще не були об’єднані в територіальні громади, але вже отримували цільове фінансування на проведення таких робіт. При цьому конкретні джерела цих коштів офіційно не пояснювалися, однак сам факт їх надходження та розподілу через місцеві органи влади вказував на централізований і плановий характер програми.

У міжнародній практиці фіксація та благоустрій місць культурної спадщини слугують доказом історичної присутності етнічних або релігійних груп і можуть використовуватися для обґрунтування їхніх колективних прав, зокрема прав на землю, майно та історичний статус.

При цьому не йдеться про заперечення історичної присутності євреїв на території України. Вони проживали тут із часів Російської імперії, оскільки існувала смуга осілості, за межі якої євреїв просто не пускали, і вони були змушені селитися саме на цих землях. Їхню присутність ніхто не заперечує і не відкидає.

Проблема в іншому: благоустрій кладовищ і фіксація єврейської спадщини мали б виключно історичний характер, якби паралельно з цим українська держава не виключала із законодавства самих етнічних українців як народу, знищуючи їхню історичну та правову правонаступність.

У 2022 році розпочалася системна правова ліквідація Української Православної Церкви (УПЦ), яка була єдиним канонічним правонаступником Київської митрополії та носієм історичного титулу на землю, храми й духовну спадщину етнічних українців.

Основою цього процесу стали зміни до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» № 987-XII від 23.04.1991, внесені низкою поправок: Законом № 2107-IX від 03.03.2022, Законом № 3894-IX від 20.08.2024 та Законом № 4579-IX від 21.08.2025. Ключовим інструментом стала стаття 5-1, запроваджена Законом № 3894-IX, яка забороняє діяльність релігійних організацій, «афілійованих» з іноземними релігійними центрами з держави, визнаної агресором.

Формулювання про «канонічну й організаційну залежність» (ст. 5-1 ч. 3, пп. 1–7) легалізували визнання УПЦ частиною структури Російської Православної Церкви, що дозволило державним органам розпочати процедуру її ліквідації.

Стаття 16 того ж закону розширила підстави для припинення діяльності релігійної організації, включивши такі критерії, як «використання для пропаганди ідеології руського миру» та «підпорядкованість центрам у державі-агресорі».

На практиці це дало можливість через суди ініціювати масові ліквідації парафій і монастирів УПЦ.

Одночасно стаття 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» була доповнена нормою, яка забороняє передавати у користування храми та інше культове майно тим релігійним організаціям, що підпадають під дію статті 5-1 цього ж закону. Встановлюється, що в Україні не допускається діяльність релігійних організацій, пов’язаних («афілійованих») з іноземними релігійними центрами з держав, визнаних агресорами або окупантами. Якщо організація визнається такою «афілійованою», її діяльність обмежується або підлягає припиненню.

У зв’язці цих норм формується цілий механізм: за статтею 5-1 УПЦ (як «пов’язана з Московським патріархатом») визнається «афілійованою», а за доповненням до статті 17 її автоматично позбавляють права користуватися храмами, монастирями, землею та іншим культовим майном.

Таким чином, це не просто обмеження, а фактична схема ліквідації історичної УПЦ як правонаступника Київської митрополії. У результаті всі культові будівлі, що перебувають у комунальній або державній власності, почали передаватися новим структурам.

Статті 8 і 9 встановили механізм зміни канонічного підпорядкування громад простим рішенням двох третин членів зборів, при якому незгодні змушені створювати нові громади без збереження храмів. Цей інструмент став юридичною базою для масових перереєстрацій парафій УПЦ на користь створеної державою Православної Церкви України (ПЦУ).

Таким чином, без прямої зміни Конституції, через поправки до Закону № 987-XII була створена ціла система норм прямої дії, які усунули УПЦ як канонічного правонаступника Київської митрополії та передали її майно ПЦУ.

Нова структура не має ані канонічної спадкоємності, ані визнання більшості помісних православних церков світу. Це знищило духовну та правову основу історичної суб’єктності українців, підірвавши їхній зв’язок із традицією, храмами та правонаступництвом на власній землі.

Київська митрополія — це давня церковна структура, створена ще у 988 році, коли князь Володимир хрестив Русь. Вона була частиною Вселенського православ’я та перебувала під юрисдикцією Константинопольського патріархату. Саме Київська митрополія вважається «церквою-матір’ю» для всіх православних на землях Русі, від якої згодом постали і Московська, й інші єпархії.

Правонаступність означає, що сучасна церква може довести, що вона є продовженням тієї самої давньої структури, а отже — має законні й канонічні права на храми, монастирі, землю та духовну спадщину. Для етнічних українців це важливо, тому що саме через УПЦ (Московського патріархату) зберігався зв’язок із Київською митрополією, яка історично була їх духовною та культурною основою.

Коли держава розпочала ліквідацію УПЦ, вона фактично перервала цю правонаступність. Нова структура — ПЦУ (Православна Церква України) — була створена адміністративним шляхом у 2018–2019 роках, але не має такої правонаступності: вона не визнана більшістю православних церков світу й не має юридичного зв’язку з Київською митрополією.

Тому боротьба точиться не лише за майно, а за те, хто вважається спадкоємцем усієї тисячолітньої духовної традиції і, відповідно, носієм історичної суб’єктності українського народу.

21 квітня 2022 року був ухвалений закон № 2215-IX «Про дерадянізацію законодавства України», який скасував понад 250 нормативно-правових актів, включно з усіма Конституціями УРСР і законами, що визнавали український народ історичним суб’єктом і носієм суверенітету. Це юридично ліквідувало всю правову правонаступність, що пов’язувала етнічних українців із державністю та територією України.

А в 2023 році колишній президент України Володимир Зеленський 28 липня підписав Закон № 3258-IX, ухвалений Верховною Радою 14 липня 2023 року, яким із переліку державних свят було виключено святкування Різдва за православним календарем, традиційно використовуваним етнічними українцями, і перенесено на 25 грудня за католицьким календарем. Тим самим законом День української державності було перенесено з 28 липня на 15 липня, а День захисників і захисниць України — з 14 жовтня на 1 жовтня. Закон набув чинності 30 липня 2023 року, а сам Зеленський пояснив ці кроки відмовою від «російської ідеології» та юліанського календаря, яким користувалася православна церква.

Юридично це означає, що держава офіційно відмовилася від святкування Різдва за православним календарем, який століттями був частиною культурної та духовної ідентичності титульної більшості населення України. З моменту набуття чинності закону 7 січня втратило статус офіційного свята, і всі нормативні акти, що регулюють державні свята та вихідні дні, перестали враховувати цю дату. Одночасно 25 грудня, що відповідає католицькій традиції, отримало офіційний статус державного свята, що закріплює інший релігійний і культурний орієнтир у законодавстві.

Фактично послідовність цих рішень — від захоплення храмів до перенесення ключових православних свят — показує цілеспрямовану політику з демонтажу історичної та духовної правонаступності українців як народу. Ці кроки виходили з одного центру влади й були юридично оформлені законами, що робить їх елементом єдиної програми з руйнування інституційної та культурної ідентичності титульної більшості.

Формально статус «народу» отримали кримські татари, караїми та кримчаки. Однак кримські татари фактично позбавлені можливості реалізувати колективні права: Україна не ратифікувала Конвенцію МОП № 169 про права корінних народів, а Меджліс кримськотатарського народу з 2016 року визнаний екстремістською організацією на території Російської Федерації.

Таким чином, єдиними реальними бенефіціарами колективної суб’єктності залишаються караїми та кримчаки — групи, що входять до складу єврейської діаспори, яка має міжнародно визнану колективну суб’єктність і право на репатріацію до Держави Ізраїль.

Ці кроки фактично створюють правову конструкцію, за якою колективні права на землю, ресурси й елементи суверенітету України переходять до груп, юридично пов’язаних з іноземною державою — Ізраїлем.

З міжнародно-правової точки зору ці дії:

· знищують правонаступність українського народу і держави

· створюють правову фікцію, що заперечує існування титульного народу

· формують умови для безкарного позбавлення його права на самовизначення і суверенітет

Відповідно до статті II Конвенції про запобігання геноциду (1948) дії, спрямовані на знищення національної групи шляхом заперечення її існування як суб’єкта, підпадають під визначення геноциду, включно зі «створенням умов, розрахованих на повне або часткове знищення групи».

Стаття 7 Римського статуту Міжнародного кримінального суду відносить до злочинів проти людяності «переслідування будь-якої ідентифікованої групи за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними чи релігійними мотивами», включно з позбавленням фундаментальних прав на підставі належності до такої групи.

Виключення етнічних українців із юридичного визначення народу, ліквідація їхньої правонаступності та передача колективної суб’єктності іноземним групам утворюють склад злочину проти людяності й підпадають під ознаки геноциду через заперечення існування народу.

Однак Україна, формально визнавши окремі положення Римського статуту, одночасно передбачила відстрочку його дії й обмежила юрисдикцію МКС лише окремими злочинами та конкретними датами. У результаті будь-які дії, пов’язані зі знищенням правосуб’єктності титульного народу через закони № 1616-IX і № 2215-IX, фактично виводяться з-під міжнародної відповідальності.

Таке блокування юрисдикції МКС створює навмисний правовий вакуум: держава ухвалює закони, які підпадають під ознаки злочинів проти людяності та геноциду (статті 6 і 7 Римського статуту), але водночас гарантує безкарність для всіх учасників.

Таким чином, у цій схемі кожна сторона діє, виходячи зі власних інтересів, і при цьому не має значення, чи існував координатор або єдиний план. Навіть якби такий план існував, це не змінювало б суті того, що відбувається, оскільки міжнародне право оцінює насамперед наслідки й фактичний результат, а не мотиви та внутрішні домовленості сторін. Тому не йдеться про доказ змови — подібні звинувачення легко зводяться до конспірології та відволікають увагу від головного: об’єктивно складається система дій, наслідки яких взаємно підсилюють одне одного й призводять до знищення української суб’єктності.

Ізраїль виступає як бенефіціар, оскільки визнання караїмів і кримчаків корінними народами України фактично використовується як юридична основа для передачі суверенітету — прав на землю, ресурси, культурну спадщину й колективну суб’єктність — на користь груп, пов’язаних з Ізраїлем. Це стало можливим саме тому, що інші категорії, включно з титульною більшістю, були виключені з усіх форм колективних прав. У результаті українське законодавство вибудовується так, що єдиним юридично визнаним носієм колективної суб’єктності стає єврейська діаспора, яка має міжнародну правосуб’єктність.

Росія відіграє роль не лише військового агресора у політико-інформаційному сприйнятті, а й юридичного оператора, дії якого стають можливими саме завдяки правовій політиці України. У той час як увага світової спільноти зосереджена на очевидних актах вторгнення й руйнувань, Україна заздалегідь сформувала таку правову конструкцію, за якої вторгнення Росії не підпадає під міжнародно-правове визначення агресії. Виключивши етнічних українців із категорії народу й позбавивши їх правосуб’єктності, Україна де-юре усунула визнаний суб’єкт міжнародного права, проти якого могла би бути кваліфікована агресія згідно зі статтями 1 і 2 Статуту ООН.

Це дозволяє Російській Федерації представляти свої дії як внутрішню операцію з «відновлення порядку» на «власній території» серед «частини російського народу», оминаючи пряму кваліфікацію за міжнародними нормами. Саме з цієї причини в межах ООН Росія була визнана агресором проти держави Україна (резолюція Генеральної Асамблеї ES-11/1 від 2 березня 2022 року), але відсутнє визнання агресії проти українців як народу: формально немає закріпленого суб’єкта, проти якого могли б бути спрямовані дії. Агресія проти народу неможлива без визнання самого народу, а Україна своїм законодавством усунула це визнання.

Найважливіше, що дії створюють не лише прямі збитки, а й юридичне середовище, у якому внутрішні репресії, обмеження прав і відмова від демократичних процедур в Україні подаються як вимушені кроки. Таким чином, агресія стає тлом, на якому легітимізуються процеси, що прикривають демонтаж прав титульного народу.

Отже, Росія не лише відволікає увагу від внутрішнього знищення української суб’єктності, а й використовує створений Україною правовий вакуум для легалізації своєї інтервенції. Відмова України від визнання українців як народу робить можливим ведення війни поза рамками міжнародного права, де немає ні агресора, ні жертви, а отже — і відповідальності.

Україна фактично відіграє роль не лише жертви, а й агресора стосовно власного титульного народу, оскільки її законодавча та адміністративна політика цілеспрямовано виключила етнічних українців із усіх форм колективної правосуб’єктності й позбавила їх статусу народу як носія суверенітету. Закони № 1616-IX, № 2827-IX і № 2215-IX перерозподілили права на землю, ресурси, культурну спадщину й самовизначення на користь обмежених груп — корінних народів і національних меншин, — залишивши титульну більшість без будь-якого юридичного захисту.

Таке виключення створило правовий механізм для передачі суверенітету через корінні народи на користь Ізраїлю, а також полегшило російську агресію, оскільки насильницька асиміляція й окупація населення, позбавленого статусу народу, більше не підпадали під пряме визначення агресії та колонізації в міжнародному праві. Якщо українці юридично виключені з категорії народу, то формально вони перестають існувати як окремий суб’єкт міжнародного права. Відповідно Росія, позиціонуючи їх як частину «російського народу», отримує можливість трактувати свої дії не як війну проти іншої держави чи народу, а як «СВО» всередині власного народу і власної території.

А оскільки Україна власними законами виключила українців із категорії народу, вона уникає оголошення стану війни й діє через режим воєнного стану з частковою мобілізацією. Формально це дозволяє не кваліфікувати вторгнення Росії як акт зовнішньої агресії проти народу за міжнародним правом, адже юридично народ, проти якого здійснюється агресія, державою не визнається.

Таким чином, Україна своїми власними законами підготувала умови, за яких зовнішнє вторгнення і внутрішнє знищення титульного народу стали можливими без прямої суперечності міжнародному праву, а саме поняття агресії виявилося юридично розмитим.

Крім того, 6 жовтня 2022 року, більш ніж через пів року після початку бойових дій, Верховна Рада України ухвалила постанову № 2633-IX, звернувшись до міжнародної спільноти із закликом підтримати право народів Росії на самовизначення. У документі звучали гучні цитати зі Статуту ООН, норм міжнародного права і прав людини, створюючи образ України як захисника свободи і демократії.

Однак на цей момент сама Україна вже ухвалила цілу низку законів, які послідовно виключили титульну етнічну спільноту — українців — із категорії народу всередині країни. Закон № 1616-IX «Про корінні народи України» від 1 липня 2021 року надав колективні права корінним народам, не включивши туди українців. Закон № 2215-IX від 21 липня 2022 року знищив правонаступність українського народу з конституціями УРСР і СРСР. Закон № 2827-IX «Про національні меншини» від 13 грудня 2022 року закріпив колективні права за національними меншинами, але знову залишив титульний народ без правосуб’єктності.

Так формується юридично зафіксований подвійний стандарт: публічно Україна вимагає для народів Росії права на самовизначення, але всередині країни позбавляє власний титульний народ статусу народу, створюючи правову основу для його асиміляції та можливого територіального перерозподілу.

6. Насильницька асиміляція до складу «росіян»

Позбавлення етнічних українців визнаної суб’єктності — як народу, титульної нації та історичного суб’єкта — створює правовий вакуум. У міжнародному праві (ст. 1 Статуту ООН, ст. 1 і ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права) закріплено, що народи мають невід’ємне право на самовизначення і захист своєї культурної ідентичності. Відтак стан «нічийного народу» юридично неможливий: виключення зі своєї власної категорії фактично веде до віднесення до іншої категорії, передусім до тієї, на яку претендує зовнішня сила.

Оскільки Російська Федерація офіційно заперечує існування українців як окремого народу і заявляє, що вони є «частиною російського народу», українське законодавство, виключаючи українців із правового поля, об’єктивно сприяє їх насильницькій асиміляції в «росіян». Це відбувається не лише на рівні пропаганди, але й через створення правової бази, яка позбавляє українців можливості довести своє існування як окремого народу з правом на самовизначення та історичну тяглість.

Ситуація ускладнюється тим, що українцям у більшості випадків практично в усьому світі не надається статус біженця за Женевською конвенцією 1951 року. Винятки можливі в окремих індивідуальних випадках, однак сама процедура влаштована настільки складно й забюрократизовано порівняно з іншими формами захисту, що українці змушені масово відмовлятися вже на початковому етапі.

Натомість застосовується механізм тимчасового захисту, у рамках якого всі українці отримують статус тимчасово переміщених осіб, але не статус біженців. Спочатку цей механізм був задуманий як гуманітарний захід, виправданий масовим напливом переміщених осіб, однак на практиці він призводить до того, що факти переслідувань та обставини втечі не фіксуються і не отримують правової оцінки.

Це пояснюється тим, що тимчасовий захист має колективний характер і надається автоматично — достатньо лише посвідчення особи, без необхідності подання заяви, пояснення причин і документування порушень. Тоді як статус біженця за Женевською конвенцією 1951 року передбачає індивідуальну процедуру, яка вимагає подання заяви, надання свідчень, встановлення етнічної належності та підтвердження факту переслідування із зазначенням конкретного переслідувача.

Якби процедури надання статусу біженця дійсно проводилися, стало б очевидним, що основна причина втечі українців — не лише російська агресія, а й агресія української держави проти власного населення. Це пов’язано з тим, що для більшості населення Україна є не стільки захисником, скільки внутрішнім агресором і колонізатором, який виключив титульну більшість із суб’єктності та фактично перетворив її на становище підданих.

Під приводом зовнішньої агресії держава використовує режим дерогації не для захисту, а для інституціоналізованого утиску: перешкоджає евакуації, закриває кордони, узаконює довільні затримання, позбавляє права на справедливий суд і свободу віросповідання, перетворюючи репресії та насильство на норму.

У сукупності це утворює механізм юридичного і фізичного знищення народу як такого — позбавлення правосуб’єктності доповнюється практиками, що створюють умови для демографічного й культурного зникнення.

Попри колосальну загрозу життю та безпеці внаслідок зовнішньої агресії з її ракетними ударами, авіанальотами та відкритими бойовими діями, ця загроза залишається локальною й епізодичною, тоді як свавілля власної держави поширюється на все населення країни й за масштабом та інституційним характером неспівмірно перевищує наслідки зовнішніх воєнних загроз.

У силу збігу обставин тимчасовий захист фактично перетворився на інструмент, який одночасно створює умови, за яких факти воєнних злочинів залишаються незафіксованими, а також виключає можливість правової оцінки співучасті країн-донорів, що підтримують цей режим. Він зберігає офіційний наратив війни виключно в рамках глобального медійного порядку денного, не виходячи у сферу міжнародного права.

У результаті формується правова «сіра зона», в якій українці не підпадають ані під гарантії Женевської конвенції 1951 року, ані під принцип non-refoulement. Така конструкція дозволяє будь-коли депортувати чи екстрадувати людей назад, виключивши їхню етнічну ідентичність і замінивши її іншою категорією. Це створює умови для насильницької асиміляції: якщо українець юридично не визнаний як українець, його можна оголосити «росіянином» і відправити «додому» в Росію.

Таким чином, тимчасовий захист де-факто перестає бути засобом гуманітарної допомоги й перетворюється на частину ширшої правової конструкції, де мільйони людей позбавляються права на визнання, фіксацію злочинів і колективний захист, а їхня доля використовується як інструмент для виправдання геополітичних сценаріїв.

Важливо розуміти, що в умовах, коли власна держава не визнає їх народом, а Російська Федерація офіційно претендує на їх віднесення до «російського народу», виникає правовий вакуум. За відсутності формалізованого самовизначення це відкриває можливість розглядати їх частиною іншої етнічної категорії, що використовується Російською Федерацією для підтвердження свого наративу про «денацифікацію» та «звільнення».

Таким чином, саме цей правовий вакуум ставить міжнародні структури у суперечливе становище: вони не можуть визнати українців «росіянами», оскільки це суперечило б їхньому мандату та основоположним принципам міжнародного права, фактично означаючи легітимацію позиції Російської Федерації й кваліфікацію України як агресора.

Водночас очевидно, що подібна конструкція може бути використана в майбутньому як аргумент для завершення війни й закріплення нового статус-кво. Однак її передчасне розкриття підірвало б офіційний наратив і виявило внутрішні протиріччя, тому на цьому етапі такі питання не включаються у сферу публічного обговорення, щоб уникнути підриву офіційної позиції.

В результаті формується правова конструкція, у межах якої етнічні українці усуваються як спадкоємці та правонаступники землі й території України через три взаємопов’язані процеси, що відбуваються одночасно:

Перший процес — фізичне знищення на війні, коли загибель значної частини населення позбавляє титульну спільність можливості продовжувати історичну, демографічну і культурну тяглість на власній території.

Другий процес — насильницька асиміляція в «росіян» усередині самої України та на окупованих територіях. Оскільки держава юридично виключила українців із категорії народу, а Російська Федерація відкрито називає їх частиною «російського народу», створюється правова і політична база для їх поглинання іншим етносом під виглядом «возз’єднання» чи «відновлення історичної єдності».

Третій процес — глобальна асиміляція за межами України через режими тимчасового захисту та відмову в наданні статусу біженця. Тимчасовий захист не вимагає фіксації етнічної належності і фактів переслідування, тому мільйони людей, які покинули країну, поступово втрачають юридичний зв’язок із батьківщиною і розчиняються в приймаючих державах без можливості вимагати колективні права як представники народу.

У сукупності ці три механізми позбавляють титульну спільність не лише території і політичної суб’єктності, а й самого статусу народу в міжнародному праві, перетворюючи її на населення без історичної, етнічної і юридичної тяглості.

Таким чином, насильницька асиміляція має не лише культурно-етнічний вимір, а й прямі юридичні наслідки. Якщо етнічні українці виводяться із власної категорії народу і віднесені до іншої, то вони втрачають право вважатися власниками території, землі, надр і природних ресурсів, а також джерелом влади і суверенітету згідно зі статтями 5 і 13 Конституції України. У результаті зникає конкуренція за землю, ресурси і державність, а право розпоряджатися ними закріплюється за іншими етнічними чи політичними суб’єктами.

А оскільки національні меншини в Україні за Законом України № 2827-IX «Про національні меншини (спільноти) України» визнаються виключно як культурні спільноти, інтегровані до складу українського суспільства, їхні колективні права обмежені сферою мови, освіти, традицій, релігії та права на самоідентифікацію, але не виходять за межі культурно-гуманітарного рівня і не пов’язані з політичною суб’єктністю.

Політичні права представники меншин реалізують виключно індивідуально — як громадяни України, через участь у виборах, зайняття посад та доступ до державних інституцій.

Таким чином, як група вони не визнаються ані джерелом влади, ані власником землі, надр і території, що прямо закріплено за «народом» (стаття 5) та «Українським народом» (стаття 13) Конституції.

Відповідно, статус національних меншин має культурно-гуманітарний характер і не вступає в конкуренцію з правом Українського народу залишатися єдиним носієм суверенітету та власником землі і територій.

У результаті єдиним реальним бенефіціаром створеної правової конструкції виявляється ізраїльська діаспора, яка має міжнародно визнану колективну суб’єктність і право на репатріацію до Держави Ізраїль як частина єврейського народу. Це фактично робить Ізраїль стороною конфлікту через визнання і закріплення його етнічно співвіднесених груп в українському законодавстві, а Україну — агресором щодо власного титульного етносу, позбавленого всіх форм колективної суб’єктності.

Найнебезпечніше в цій системі полягає в тому, що до неї залучені не лише окремі політики, але й цілі держави. Багато з них діють всліпу, не усвідомлюючи всіх наслідків сформованої правової конструкції, і фактично стають частиною архітектури насильницької асиміляції цілого народу. Їхня участь об’єктивно веде до співучасті у злочині, навіть якщо вона сприймається як виконання гуманітарної місії.

Коли ця архітектура буде публічно розібрана, проявиться її справжній масштаб. Тоді стане очевидно, що мільйони людей були позбавлені права на визнання і захист, а цілі держави опинилися втягнутими у процес, який вони самі вважали гуманітарною допомогою.

 

7. Блокування права на самовизначення українців

Після юридичного виключення етнічних українців з категорії народу наступним етапом стала системна блокада будь-яких спроб відновлення їхньої колективної суб’єктності.

Оскільки міжнародне право визнає право на самовизначення виключно за народами, Україна здійснила дії, спрямовані на недопущення формування українцями своєї ідентичності як народу. Для цього створюється стійкий образ етнічних українців як агресивної, націоналістичної, а згодом — фашистської групи, чиє визнання як народу нібито загрожує міжнародній безпеці.

Всередині країни цей образ формується через кампанії насильницької мобілізації, дії ТЦК і поліції, агресивне нав’язування мови, діяльність так званих «мовних патрулів», штрафи за російськомовний контент, публічні приниження та викрадення, марші націоналістів тощо. Ці заходи зосереджуються переважно на етнічних українцях і поширюються через відеоматеріали, що активно циркулюють в українському медіапросторі.

За межами країни — через політично забарвлені мітинги з націоналістичною символікою, марші та демонстрації, які часто сприймаються як провокативні та нав’язливі. У країнах ЄС і США така активність посилює відторгнення, роздратування та соціальну втому, формуючи негативний імідж. Поступово складається асоціативний ряд: українська мова — це мова насильства, українська символіка — це символ агресії, українець — це синонім нациста.

Цей штучно сконструйований образ використовується для формування суспільної згоди на позбавлення українців права на самовизначення. Спрацьовує механізм аналогії: як після Другої світової війни колективна відповідальність була покладена на німецький народ, так і українців готують до аналогічного позбавлення колективних прав — з юридичним закріпленням.

Таким чином, будь-які спроби українців повернути собі статус народу зустрічатимуться звинуваченнями у нацизмі, агресії та екстремізмі. Ці звинувачення стануть виправданням для відмови в колективних правах, територіальній юрисдикції та суб’єктності.

Паралельно створюється поле для репутаційної трансформації українців у «росіян». Якщо українці не визнані як народ, а дії Росії інтерпретуються як «денацифікація», то вся решта населення буде ідентифікована як частина російського народу. Це унеможливлює захист прав українців як народу, а міжнародне право, не виявивши суб’єкта, не зможе зафіксувати факт агресії, окупації чи культурного знищення.

Так формується замкнена система: ліквідація колективних прав → дискредитація ідентичності → блокування самовизначення → трансформація в інше населення. На цьому тлі юрисдикція і культурно-правова тяглість переходять до інших груп, визнаних як корінні народи.

Цей процес вигідний не лише Росії та Ізраїлю, але й країнам Центральної Європи — Польщі, Угорщині та Румунії, які зацікавлені в територіальному впливі та використовують репутаційну дискредитацію української державності як інструмент підготовки до подальшого перерозподілу юрисдикцій.

 

8. Міжнародно-правовий механізм відновлення суб’єктності

Сама Україна, відмовившись визнати етнічних українців народом, створила правову конструкцію, за якої відновлення колективної суб’єктності українців усередині країни стало юридично неможливим. При цьому вся відповідальність за те, що відбувається — дискримінацію, мобілізацію, розпалювання ненависті — покладається саме на самих українців, ніби це було наслідком їхньої власної волі.

Однак міжнародне право зберігає чинним альтернативний механізм самовизначення через діаспори та національні меншини, офіційно визнані в інших державах. У країнах, таких як Польща, Румунія, Угорщина, Словаччина, Сербія, Хорватія та інших, де етнічні українці мають юридичний статус національної меншини, їхнє існування автоматично фіксується як частина народу. Національна меншина не може існувати в абстрактних «громадян» — вона можлива лише в народу як етнічної спільноти.

Відповідно, визнання українців національною меншиною в інших країнах підтверджує їхню колективну суб’єктність і юридично закріплює існування українського народу на міжнародному рівні, незалежно від позиції України та Росії. Будь-яка публічна заява таких громад, зроблена через структури національних рад, парламенти чи інші визнані органи, може бути кваліфікована як акт самовизначення відповідно до статті 3 Декларації ООН про права корінних народів. Навіть колективна заява двох осіб, які ототожнюють себе з українською етнокультурною групою, створює міжнародно-правовий прецедент.

Такий крок не потребує визнання з боку держави Україна. Він лише підкреслює, що українська держава заперечує існування народу, який уже визнаний іншими країнами. Це формує міжнародну претензію і дає підставу для звернення до механізмів захисту прав людини, включно з Конвенцією про ліквідацію расової дискримінації, Декларацією ООН про права меншин і рішеннями Європейського суду з прав людини.

Таким чином, навіть за умов внутрішнього блокування самовизначення, міжнародне визнання українців як етнічної групи, наділеної колективною суб’єктністю, зберігає юридичну можливість для відновлення народної правосуб’єктності через зовнішні правові механізми.

 

9. Український народ як жертва агресії, але це не етнічні українці

Позбавивши етнічних українців суб’єктності як народу, Україна створила правову конструкцію, за якої українці не можуть бути визнані ані жертвою агресії, ані отримувачем міжнародних компенсацій. Уся політична риторика про «страждання українського народу» зводиться до поняття сукупності громадян, однак у міжнародному праві репарації, компенсації та статус жертви закріплені не за громадянами, а за народами — у суворому юридичному сенсі як колективними суб’єктами.

Показовим прикладом є заява Міністерства закордонних справ України від 9 серпня 2025 року, зроблена з нагоди Міжнародного дня корінних народів. У ній Україна закликала міжнародну спільноту визнати кримських татар, караїмів і кримчаків жертвами російської агресії та підтримати їхні права на міжнародних майданчиках.

Такі звернення показують, що держава визнає саме корінні народи носіями колективних прав і адресатами міжнародного захисту, тоді як етнічні українці за весь період війни жодного разу не згадувалися офіційною владою як народ — виключно як громадяни, які за міжнародним правом не мають права на репарації, компенсації чи колективний захист.

Закріплення в Законі № 1616-IX особливого статусу за кримськими татарами, караїмами та кримчаками формально прирівняло їх до «українського народу». Проте умови їхнього становища різняться. Для кримських татар ключові міжнародні гарантії залишаються недоступними: Україна не ратифікувала Конвенцію МОП № 169, яка передбачає захист прав корінних народів, а в Росії діяльність Меджлісу заборонена, що позбавило їх визнаних органів представництва.

Караїми й кримчаки, навпаки, опинилися в іншій правовій конфігурації. На міжнародній арені їхні права забезпечені завдяки належності до єврейського народу, який має колективну суб’єктність і право на репатріацію до Ізраїлю, а всередині України вони додатково отримали статус корінних народів як окремі спільноти.

Таким чином, право на представлення інтересів українського народу й отримання міжнародного захисту фактично виявилося розподіленим асиметрично: кримські татари утримуються в положенні символічного статусу без реальних гарантій, тоді як караїми й кримчаки набули «подвійної» суб’єктності — національно-правової всередині України та міжнародно визнаної через належність до Держави Ізраїль.

У випадку, якщо міжнародна спільнота визнає факт російської агресії проти України, юридично потерпілою стороною вважатиметься не етнічна українська спільнота, а визнані колективні суб’єкти — тобто корінні народи за Законом № 1616-IX. Це означає, що компенсаційні механізми, включно з репараціями, правовими гарантіями, програмами відновлення, будуть де-факто і де-юре оформлені на користь тих, хто юридично визнаний народом. Оскільки етнічні українці виключені з цієї категорії, вони не отримають ані політичного представництва, ані історичної справедливості, ані міжнародного захисту як народ.

А в разі повної окупації України статус пригноблених, поневолених і колонізованих буде юридично закріплений не за етнічними українцями, позбавленими суб’єктності, а виключно за тими групами, які вже визнані колективними суб’єктами.

Відповідно, право на міжнародне визнання як пригнобленого народу, а також на захист, отримання репарацій, участь у санкційних і компенсаційних механізмах та у процесах деколонізації буде закріплено за тими, хто вже оформлений як народ у юридичному сенсі — насамперед за єврейською діаспорою, визнаною корінним народом України та такою, що виступає єдиним легітимним представником українського народу в міжнародно-правовій системі.

Аналогічна схема вже застосовувалася після Другої світової війни. Попри загибель понад 20 мільйонів громадян СРСР, жоден народ Радянського Союзу, крім євреїв, не отримав компенсацій як колективна жертва. Причина полягала в тому, що Радянський Союз не визнавав національної суб’єктності своїх народів — усі вважалися «радянським народом». Єдиною визнаною етнічною групою з правом на колективну пам’ять, репарації та статус жертви залишився єврейський народ, завдяки міжнародному визнанню його суб’єктності та інституційним механізмам в Ізраїлі та діаспорі.

Сьогодні повторюється та сама юридична схема: попри мільйонні жертви серед етнічних українців, їхнє виключення з правового статусу народу унеможливлює висунення колективних претензій. У результаті гинуть українці, але юридичним бенефіціаром статусу жертви стають не український народ, а визнані корінні народи — караїми та кримчаки, чия правосуб’єктність безпосередньо співвіднесена з Ізраїлем.

Якщо в майбутньому Україна збереже державність, то саме ці групи отримають права на відновлення, представництво та участь у компенсаційних і юридичних процесах. Якщо ж відбудеться повна або часткова втрата територій, Ізраїль через визнані групи збереже право на отримання міжнародних репарацій від імені «українського народу», уже юридично зафіксованого в його особі.

Таким чином, виключення титульної нації з категорії народу означає не лише втрату суверенітету, а й позбавлення самого права бути жертвою. Українцям відмовлено в праві на страждання, на відновлення, на історичну справедливість. Сама війна, руйнування й окупація перестають бути кваліфіковані як злочини проти народу — тому що юридично цього народу більше немає.

 

10. Висновок

Iзраїль

На підставі викладеного вище стає очевидним, що єдиним народом на території України, який отримав можливість у повній мірі реалізувати колективні права — включаючи політичне представництво, а також право на землю, територію, надра та природні ресурси, — є ізраїльська діаспора. Її статус та міжнародно визнана правосуб’єктність дозволяють використовувати ці норми у повному обсязі, тоді як права кримських татар фактично заблоковані, національні меншини обмежені лише культурно-гуманітарною сферою, а етнічні українці повністю виключені з системи колективної правосуб’єктності.

Це робить Ізраїль не лише бенефіціаром, але й стороною конфлікту.

Тим часом як для корінних народів і національних меншин достатньо послатися на конкретну статтю закону, щоб підтвердити свої права — на землю, ресурси, владу, суверенітет і саме існування як народу, — етнічним українцям доводиться доводити це через нескінченні юридичні, політичні й філософські суперечки, переконуючи юристів, чиновників і навіть нейромережі, що вони взагалі існують як народ.

У результаті для українців їхня власна суб’єктність перетворюється не на юридичний статус, а на предмет тлумачення. По суті, на різновид релігії.

Конституція стає сакральним текстом, який потрібно не читати, а інтерпретувати. Права — не закріплені, а лише передбачаються. Їх не можна пред’явити — у них можна тільки вірити.

Бути українцем — означає вірити у своє існування, якого не видно в законах, але яке нібито «мається на увазі».

Важливо відзначити, що загострення конфлікту в Палестині супроводжувалося різким зростанням кількості злочинів на грунті ненависті у США, де проживає понад 7,5 мільйонів євреїв і, за даними ФБР, до 70% усіх злочинів на релігійному грунті скоюються проти єврейської громади. Паралельно в Україні вже створена правова база, яка дозволяє оформлювати колективні права діаспоральних груп як корінних народів, включно з політичним представництвом і правом на землю.

На цьому тлі відбувається дуже помітний і відчутний зсув суспільної уваги: фокус глобального співчуття зміщується з України — як держави, що асоціюється з затяжним конфліктом, втомою та звинуваченнями в агресивному націоналізмі — на Палестину, яка дедалі частіше сприймається як універсальний символ жертвування та пригнічення. У той час як підтримку Україні надають переважно державні та міжурядові структури, палестинська тематика отримує широку емоційну та культурну солідарність з боку громадянського суспільства, медіа та транснаціональних спільнот.

В цій обстановці формується юридично допустима та нормативно оформлена модель, за якої, на тлі зростання проявів ненависті та посилення соціальної вразливості, Україна фактично перетворюється на пріоритетний простір для розміщення окремих груп, що позиціонуються як постраждалі та такі, що потребують захисту.

Подготовленная законодательная база — включая Закон Украины «О предотвращении и противодействии антисемитизму в Украине» № 1770-IX от 22 сентября 2021 года — в сочетании с военным положением и жёстким административным контролем фактически блокирует любые формы публичной критики или правовой конкуренции. Любые протесты или попытки поставить под сомнение эти процессы могут быть квалифицированы как проявления антисемитизма, что автоматически влечёт административную или даже уголовную ответственность.

Збіг цих процесів — правових, демографічних та інформаційних — не обов’язково свідчить про заздалегідь погоджену стратегію. Але сукупність цих правових, демографічних та інформаційних чинників уже фактично створила — і надалі посилює — умови для легітимізації нових колективних суб’єктів із правами на землю, ресурси та політичне представництво всередині України.

При цьому роль палестинського конфлікту виступає як пусковий механізм, що запускає каскад вторинних ефектів, зокрема міграційних та правових наслідків.

 

Україна:

Юридична кваліфікація України як держави‑агресора щодо власного титульного народу грунтується на навмисному та системному знищенні колективної правосуб’єктності етнічних українців. Це виключення фактично позбавило їх статусу нерозривного «народу» в розумінні міжнародного права — як носіїв суверенітету, які мають право на самовизначення, володіння територією, представництво і культурну спадкоємність.

Закони № 1616‑IX («Про корінні народи України»), № 2827‑IX («Про національні меншини») та № 2215‑IX («Про декомунізацію»), ухвалені в 2021–2022 роках, не просто змінили баланс прав — вони заклали основу для системного виключення титульної нації з усіх форм колективного існування та правосуб’єктності.

Це становить внутрішню агресію та структурне захоплення владних повноважень, коли держава більше не діє від імені свого етносу-засновника, а працює на користь інших етнічних, транснаціональних і пов’язаних із іноземними державами груп, яким була надана правосуб’єктність, доступ до державних механізмів та представницький ресурс.

Формальне виключення етнічних українців зі статусу «народу» означає:

• внутрішню колонізацію та підпорядкування переважного населення прав regime, що заперечує їхнє суверенне агентство;

• юридичний контроль над титульною нацією без її згоди — у прямому порушенні статті 1 Статуту ООН та принципів народовладдя;

• примусову асиміляцію через мовні «реформи», декомунізацію та стирання історичної суб’єктності;

• відчуження земель, культурної спадщини й представництва на користь діаспор і національних меншин, пов’язаних з іноземними державами;

• створення структури, схожої на апартеїд, де лише не­титульні групи мають інструменти колективного самовираження та захисту;

• руйнування міжнародних механізмів захисту народів, що опинилися під загрозою.

Хоча право на самовизначення є невід’ємним і закріплене в:

• статті  1 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (ICCPR),

• статті  1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права (ICESCR),

• статтях  1 і  55 Статуту ООН,

Україна створила правовий режим, через який це право стало юридично недоступним для єдиного народу, що дав країні її ім’я, мову і державність.

Така правова конфігурація є не просто порушенням демократичних принципів чи обмеженням прав окремої групи. Вона відповідає ознакам організованої, цілеспрямованої та інституціоналізованої кампанії державного насильства, яка охоплює кілька категорій міжнародно визнаних злочинів.

• Геноцид у політико-юридичній формі — полягає в усуненні етнічних українців з числа визнаних суб’єктів міжнародного права. Їх позбавляють статусу народу, а отже — здатності відтворювати себе як історично безперервну, юридично визнану та суверенну спільноту. Це підпадає під розширене тлумачення статті II Конвенції про запобігання злочину геноциду (1948), у частині «створення умов, розрахованих на повне або часткове знищення групи».

• Культурне знищення — системний демонтаж правонаступництва УРСР і Української РСР, ліквідація Української Православної Церкви як правонаступника Київської митрополії, агресивна дерусифікація під виглядом десовєтизації, підміна етнічної ідентичності громадянською через закон про ідентичність, стирання історичної пам’яті, символів і легітимних форм культурної спадкоємності титульного народу.

Така практика відповідає ознакам культурної аннігіляції, незважаючи на те, що Конвенція 1948 року прямо не фіксує поняття культурного геноциду — він активно розглядається в межах доктрини геноциду на основі справ Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії.

• Колонізація — виявляється в тому, що ресурси, територія, культурне представництво та міжнародна правосуб’єктність вилучаються у титульної нації й перерозподіляються на користь етнічних та діаспорних груп, юридично пов’язаних з іншими державами. Це порушує статтю 1 Статуту ООН і статті 1 обох Міжнародних пактів 1966 року, де закріплено право народів вільно розпоряджатися своїми ресурсами та визначати свій політичний статус.

• Злочини проти людяності — систематичне позбавлення етнічної групи правосуб’єктності в умовах війни, інституційного тиску та законодавчих маніпуляцій кваліфікується як форма переслідування згідно зі статтею 7 Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Особливо це стосується пунктів (h) і (k) статті 7, які охоплюють “переслідування за ознакою ідентичності” та “інші нелюдські акти, що навмисно спричиняють страждання”.

Отже, Україна має бути визнана не лише державою, що перебуває у збройному конфлікті та є жертвою зовнішньої агресії, але й суб’єктом внутрішньої агресії проти власного титульного народу — через неконвенційні, інституційно-правові механізми, спрямовані на юридично оформлене знищення етнічної ідентичності, демонтаж правонаступництва, ліквідацію колективної суб’єктності та насильницького підкорення.

 

Російська Федерація:

Цей текст свідомо не включає окремого аналізу злочинів і актів агресії Російської Федерації проти України та українського народу не тому, що вони є несуттєвими, підлягають виправданню або через якусь проросійську позицію. Навпаки — злочини й агресія Російської Федерації є очевидними, масштабними та задокументованими в міжнародній практиці. Їх кваліфікація як актів зовнішньої агресії не викликає сумнівів і вже стала предметом численних звинувачень і розслідувань у міжнародних інституціях.

Однак фокус даної статті — це не зовнішнє, а внутрішнє правове насильство, що здійснюється державою Україна щодо власного титульного народу — етнічних українців. Ці процеси практично не обговорюються в публічній або правозахисній сфері та залишаються поза полем зору міжнародних механізмів. Відсутність в тексті окремих розділів щодо Російської Федерації не слід тлумачити як применшення її відповідальності — акцент зміщено виключно з метою демонстрації іншого, не менш руйнівного механізму: системного позбавлення народу суб’єктності всередині власної держави.

Важливо підкреслити: твердження Російської Федерації про те, що українці є «частиною російського народу», не має жодних правових підстав. У самій Російській Федерації відсутнє визнання російського народу як окремого носія колективних прав. Російська правова система не передбачає механізмів самовизначення, прав народів або народного суверенітету — ні щодо росіян, ні щодо будь-яких інших етнічних спільнот. Таким чином, подібні заяви є не проявом турботи про права, а інструментом правової асиміляції, колонізації та підпорядкування.

Підтримка російської моделі, що базується на запереченні суб’єктності будь-якого народу, означає співучасть у системі правового знеособлення. У цьому сенсі як українці, так і росіяни одночасно позбавлені механізмів колективної репрезентації та засобів правового самозахисту. Ця стаття спрямована на викриття цієї симетричної конструкції правової експлуатації.

Більше того, в правовій системі Російської Федерації українці як етнічна група взагалі не визнаються — ні як народ, ні як національна меншина, ні як етнокультурна спільнота, що має право на політичне представництво, мовний захист, культурне самовираження або міжнародний правовий захист.

Та сама ситуація стосується і росіян: попри чисельну більшість, російський народ у самій Російській Федерації не має жодної юридично оформленої колективної суб’єктності. Він не визнаний джерелом суверенітету, не має права на самовизначення і не представлений як колективний суб’єкт у міжнародній системі.

На цьому тлі пропагандистське гасло «ми — один народ», активно використовуване Російською Федерацією — зокрема на окупованих територіях України, в медіа та офіційній риториці — є не актом визнання, а формою правової фікції. Воно не має під собою ні внутрішнього, ні міжнародного правового обґрунтування. У російській системі відсутнє саме поняття народу як джерела влади, а будь-які форми колективної ідентичності, не інтегровані у вертикаль державної влади, сприймаються як загроза.

Отже, риторика про «єдиний народ» — це не спроба захистити права українців або росіян, а інструмент правового підпорядкування та асиміляції. На практиці і ті, й інші виявляються позбавленими механізмів колективної репрезентації, прав на самовизначення та доступу до міжнародного правового захисту. Все зведено до концепції абстрактного «багатонаціонального народу Російської Федерації», у якому не існує ані титульних етносів, ані федеративного устрою, ані автономних суб’єктів.

Ідентичні риторичні конструкції застосовувалися у ХХ столітті для виправдання агресії: зокрема, Адольф Гітлер використовував доктрину «єдиного німецького народу» як підставу для аншлюсу Австрії, стверджуючи, що австрійці та німці — це один народ на основі спільної мови. Такий підхід був засуджений як маніпулятивний і такий, що не має міжнародно-правової легітимності.

Риторика про захист «російськомовного населення» на окупованих територіях України повторює ту саму схему. Російськомовність як культурно-мовна характеристика не наділяє групу правосуб’єктністю — ані в міжнародному праві, ані в національних конституційних системах. Відтак спроби Російської Федерації подати агресію як «захист» є політичною спекуляцією, позбавленою юридичного змісту.

Після реформи 2020 року республіки у складі Росії фактично були зведені до адміністративних одиниць: зникло згадування про федеративний договір, заборонено використовувати термін «держава», а посади «президентів республік» були перейменовані на «голів суб’єктів». Таким чином, навіть символічна форма суверенітету була скасована.

Заради справедливості слід зазначити: попри авторитарний характер режиму, правова модель Російської Федерації не є системою етнічного апартеїду в класичному розумінні. У ній справді формально визнаються народи, особливо в республіках у складі Федерації, але це визнання обмежене виключно культурною сферою. Політичні колективні права — такі як самовизначення, суверенітет чи міжнародне представництво — відсутні для всіх без винятку.

Федеративний устрій Росії не робить її унікальною в цьому сенсі: фактично вона реалізує ту ж саму модель, що й унітарні держави на кшталт Франції чи постапартеїдної Південної Африки. У Франції не визнаються жодні народи — всі громадяни вважаються частиною єдиної французької нації, незалежно від етнічної належності. У Південній Африці після падіння апартеїду суб’єктність народу також не була відновлена для жодної групи: формально всі рівні, але не мають колективних прав у політичному сенсі.

Таким чином, модель Російської Федерації становить собою не систему етнічної ієрархії, а механізм загального обнулення політичної суб’єктності народів.

На відміну від України, де політично-колективні права — включно з правом на самоврядування, володіння землею та ресурсами — надані вибірково національним меншинам та етногрупам, інституційно пов’язаним з іншими державами, але відмовлено в цих правах етнічній більшості — українській етнічній спільноті, — Росія позбавляє таких прав усіх без винятку, незалежно від їхньої етнічної належності. У ній допускається лише обмежене культурне самовизначення, яке не супроводжується політичним представництвом або суверенітетом.