ТЦК та СП не мають законних повноважень оголошувати цивільних осіб у розшук, але координують з поліцією їх затримання та примусовий супровід

Офіційна відповідь, надана Управлінням персоналу Командування Сухопутних військ України 24 червня 2025 року, є прямим визнанням факту порушення чинного законодавства. У листі Міністерство оборони України офіційно підтверджує, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) не мають повноважень оголошувати громадян у розшук.

Втім, у тому ж документі зазначено, що ТЦК та СП звертаються до органів Національної поліції з проханням про затримання та доставлення громадян, які нібито порушили військовий облік, до найближчого територіального центру. Таким чином, міністерство фактично описує механізм розшуку та затримання громадян, що здійснюється не через судові процедури, а на підставі внутрішніх відомчих розпоряджень.

Така практика становить пряме порушення закону та перевищення службових повноважень, що має ознаки кримінального правопорушення відповідно до статті 365 Кримінального кодексу України, бо фактичне залучення поліції до мобілізаційних функцій прямо суперечить статті 5, пункту 7 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Зазначена норма однозначно забороняє об’єднання або змішування функцій мобілізаційних підрозділів з функціями інших органів державної влади. Поліція, як структура, що не входить до системи мобілізації, не має права виконувати розпорядження ТЦК або діяти за їхніми зверненнями.

Відповідно, ця відповідь Міністерства оборони сама по собі є доказом того, що відомство усвідомлює відсутність у ТЦК законних повноважень, але при цьому фактично легалізує схему їх реалізації через поліцію. Це означає, що державний орган офіційно підтверджує існування практики, яка порушує прямі норми українського законодавства.

Інакше кажучи, Міністерство оборони України у цьому документі саме зафіксувало власне порушення закону, визнавши, що замість розшуку, на який ТЦК та СП не мають законного права, вони передають виконання цієї функції Національній поліції, яка також не має на це повноважень. Таким чином, відбувається фактичне перекладання відповідальності на інший державний орган — без жодного законного обгрунтування, що лише поглиблює порушення і демонструє системний характер правового свавілля.

Це документальне підтвердження того, що державний орган не лише обізнаний про незаконність цієї практики, але й продовжує її інституційну підтримку.