Внесення змін до Декларації про державний суверенітет України не передбачено

Запит було подано з метою отримання офіційного роз’яснення щодо таких питань: хто відповідно до чинного законодавства України має право вносити зміни до Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року та який орган державної влади або посадова особа наділені повноваженнями скасувати чи визнати недійсною зазначену Декларацію.

Метою звернення було з’ясувати, чи підлягає Декларація перегляду після набрання чинності Законом України № 2215-IX «Про дерадянізацію законодавства України», спрямованим на усунення з правового поля норм, термінів і посилань, що походять із радянського періоду.

Особливу увагу у запиті було приділено тому, що в тексті Декларації 1990 року неодноразово згадується УРСР (Українська Радянська Соціалістична Республіка) у позитивному контексті, що може вступати у суперечність з оновленою доктриною державної політики.

Міністерство юстиції України в офіційному листі від 22 вересня 2025 року підтвердило, що Декларація про державний суверенітет України зберігається як архівний документ і політико-правовий акт, що має історичне значення.

У відповіді зазначено, що порядок внесення змін або скасування актів законодавства не поширюється на цей документ, оскільки він має особливий статус у процесі становлення незалежності України. Також підкреслюється, що Декларація є базовою основою для проголошення незалежності та формування української державності.

Втім, у чинному законодавстві відсутній будь-який механізм, який би закріплював юридичну силу Декларації в сучасній нормативній системі. Закон України № 2215-IX, ухвалений 21 квітня 2022 року і який набрав чинності 7 травня 2022 року, встановлює, що на території України не застосовуються акти органів державної влади СРСР і УРСР, за винятком положень, які не суперечать Конституції України та Закону України «Про правонаступництво».

 Декларація 1990 року формально не скасована, але підпадає під дію зазначеного закону, оскільки була прийнята до 24 серпня 1991 року й є актом Верховної Ради УРСР, а її чинність не була підтверджена окремим законом чи включена до нової системи нормативних актів.

Водночас у пункті 1 «Перехідних положень» Конституції України (розділ XV) прямо зазначено, що закони та інші нормативні акти, прийняті до набрання чинності Конституцією, діють у частині, що не суперечить самій Конституції. Це означає, що юридична сила Декларації зберігається не на підставі окремого закону, а відповідно до прямої норми Основного закону.

Ба більше, сама Декларація за своїм змістом повністю узгоджується з Конституцією, оскільки проголошує територіальне верховенство, верховенство Конституції, народний суверенітет і правонаступництво.

Таким чином, немає правових підстав вважати, що Декларація втратила чинність, адже вона не суперечить Конституції та не була скасована.

Однак через відсутність прямого підтвердження її дії або повторного затвердження після 1991 року, вона фактично опинилася витісненою з правового поля, що створює ситуацію невизначеності та правової колізії між нормами конституційного рівня та принципами дерадянізації. 

По суті, це можна розцінювати як де-факто позбавлення юридичної сили основоположного акту, на якому ґрунтується суверенітет України як держави та правонаступниці.

Це становить загрозу для правового суверенітету, оскільки створює вразливість у питаннях міжнародного визнання, колективних прав українського народу, правонаступництва та титулу на територію й ресурси.

Подібна невизначеність може бути використана в міжнародних конфліктах як аргумент на користь того, що Україна відмовилася від свого первинного державного титулу, що послаблює її правову позицію й підриває основи власної державності.