Україна заперечує фіксацію національності, але використовує її для етнічної сегрегації

У запиті порушувалося питання наявності в чинному законодавстві України формалізованого механізму визначення та документального підтвердження національної належності громадян, а також існування державної системи обліку відповідних відомостей.

Наголос було зроблено на тому, що за відсутності офіційного документа або закріпленої процедури самовизначення (наприклад, як «українець», «росіянин», «білорус») не може визнаватися юридично верифікованим і, відповідно, не породжує правових наслідків.

У своєму офіційному роз’ясненні Державної міграційної служби України зазначило, що в національних паспортах, незалежно від їхнього зразка (паперового чи ID-картки), графа «національність» відсутня. 

Також було підтверджено, що на рівні центральних органів влади не ведеться системний облік відомостей про національну належність громадян України. 

Держава не має ані реєстру, ані іншої форми інституційного підтвердження етнокультурної ідентичності громадян.

Таким чином, українське законодавство не містить загального механізму юридичної реєстрації або засвідчення національності.

Водночас це обмеження не є універсальним — воно не поширюється на всі категорії громадян.

Винятки з цього загального правила передбачені у двох спеціальних законах: Законі України № 1616-IX «Про корінні народи України» та Законі України № 2827-IX «Про національні меншини (спільноти) України».

Зазначені закони закріплюють правовий статус особливих етнічних груп, які за визначенням не є етнічними українцями.

Ці групи мають оформлені колективні права на ідентичність, культуру, мову, освіту, репрезентацію та доступ до міжнародного захисту, що прямо вказано в структурі зазначених законів.

Водночас етнічні українці, які становлять титульну більшість, не підпадають ні під категорію корінних народів, ні під категорію національних меншин, у зв’язку з чим виключаються з сфери дії цих нормативних актів.

Це означає відсутність у них правових механізмів колективного представництва та захисту своєї ідентичності, попри наявність терміна «національність» у Конституції та інших законах.

Питання правового закріплення етнічної належності залишається відкритим: якщо в офіційних документах не передбачена графа національності, якщо держава не веде облік, якщо відсутній встановлений спосіб посвідчення етнічного походження — на якій підставі визначається належність громадянина України до однієї із захищених законом груп, таких як кримські татари, караїми чи кримчаки?

Особливого значення це набуває в контексті статті 1 Закону України «Про національні меншини», в якій прямо зазначено, що національною меншиною вважається:

«...стала група громадян України, які не є етнічними українцями, проживають на території України в межах її міжнародно визнаних кордонів, об’єднані спільними етнічними, культурними, історичними, мовними та/або релігійними ознаками, усвідомлюють свою приналежність до неї, виявляють прагнення зберегти і розвивати свою мовну, культурну, релігійну самобутність».

Таким чином, закон прямо вводить критерій виключення етнічних українців із визначення нацменшин, одночасно не встановлюючи ні форми підтвердження етнічної належності, ні процедури її документування.

Це створює правову невизначеність і ризик довільного, у тому числі політично мотивованого, визнання.

Результатом стає нормативна асиметрія, за якої лише окремі етнокультурні групи мають визнані колективні права, а решта громадян, включаючи титульну більшість, зведені до статусу індивідуальних суб’єктів без доступу до механізмів самореалізації, правонаступництва і колективної ідентичності.

Таким чином, у правовій моделі України оформлена система сегрегації, в межах якої колективні права передбачені виключно для неукраїнських груп.

Це несумісно з принципами рівності, закріпленими як у Конституції України, так і в міжнародних правових актах, включаючи Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Європейську конвенцію про захист прав людини та Рамкову конвенцію про захист національних меншин.

Водночас при аналізі цієї правової ситуації необхідно враховувати практику Європейського суду з прав людини. Зокрема, у справі “Ciubotaru v. Moldova” (заява № 27138/04).

Суд постановив, що відмова у зміні етнічної належності в офіційних документах, попри задеклароване самовизначення заявника, порушує статтю 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує право на повагу до приватного життя.

Суд підкреслив, що етнічна ідентичність є елементом особистої автономії, і держава зобов’язана забезпечити таку процедуру, яка дозволить громадянину змінити етнічний запис відповідно до його самоідентифікації.

Таким чином, практика ЄСПЛ підтверджує, що держава не може ігнорувати заявлену національність громадянина лише на підставі відсутності відповідних записів у радянських або інших архівах.

Це прямо ставить під сумнів легітимність відмови України від фіксації національності, якщо при цьому в законах зберігається етнічне розмежування.

Відмова у юридичному визнанні етнічної ідентичності української етнокультурної групи за умови збереження колективних прав для вибраних неукраїнських спільнот і за відсутності механізму фіксації національності свідчить про впровадження правового апартеїду, що порушує принципи рівності та право народів на самовизначення.