Під прикриттям зовнішньої агресії в Україні було встановлено правовий режим із ознаками інституціоналізованого апартеїду та міжетнічного конфлікту. Найчисельніша етнічна група — українці — опинилася позбавленою статусу, колективних прав, механізмів міжнародного захисту і навіть можливості правового самопорятунку. Ці зміни були цілеспрямовано закріплені в національному законодавстві в умовах воєнного стану, що свідчить про свідоме зміщення акценту із зовнішньої загрози на внутрішнє переформатування суверенного суб’єкта.

Формально апелюючи до ідеї національної єдності, держава здійснює підміну поняття «народ», маніпулюючи конституційною невизначеністю між колективним сувереном і сукупністю громадян. Залежно від політичної доцільності влада довільно чергує ці конструкції, виключаючи українців із усіх форм етнічно визначеної правосуб’єктності. Така підміна дозволяє перерозподіляти колективні права на користь груп, визнаних «корінними» або «меншинами», при повному ігноруванні титульного етносу.

 

1. Що таке апартеїд

Відповідно до статті 7(2)(h) Римського статуту Міжнародного кримінального суду (1998):

Апартеїд — це «нелюдські дії, вчинені в рамках інституціоналізованого режиму систематичного пригнічення та панування однієї расової групи над іншою з наміром зберегти цей режим».

Ключові ознаки:

• інституціоналізованість

• системність

• пригнічення на основі етнічної приналежності

Південно-Африканська Республіка — історичний прецедент: за апартеїду в парламенті могли бути «чорні представники», але це не означало визнання темношкірого населення як народу. Їх було виключено як колективного суб’єкта. Те саме відбувається сьогодні в Україні щодо етнічних українців.

Пояснення: хто вважається «расовою групою»

Поняття «расова група» в міжнародному праві не обмежується кольором шкіри.

Відповідно до статті 1 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, воно охоплює:

«будь-яку відмінність за ознакою раси, кольору шкіри, походження, національного або етнічного походження…»

Це також підтверджено практикою міжнародних судів (зокрема, у справах щодо Руанди), які визнавали конфлікти між етнічно близькими групами проявом расової дискримінації.

Таким чином, апартеїд може мати місце навіть між групами однієї «раси», якщо державна система створює юридичну та інституційну ієрархію між ними.

 

2. Визначення міжетнічного конфлікту за стандартами ОБСЄ та його застосовність до України

Згідно з «Керівництвом із запобігання конфліктам у сфері міжетнічних відносин» Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин (Guidelines on Conflict Prevention, OSCE High Commissioner on National Minorities):

Міжетнічний конфлікт — це «Стан напруженості між етнічними групами, що виникає внаслідок системної нерівності у реалізації колективних прав, зокрема обмеженого доступу до політичного представництва, дискримінації та загроз культурній і мовній ідентичності».

Ключові правові критерії міжетнічного конфлікту за стандартами ОБСЄ включають:

1. Закріплена в законодавстві нерівність між етнічними групами у реалізації фундаментальних прав.

2. Виключення групи з механізмів ухвалення рішень на державному або регіональному рівні.

3. Відсутність правових гарантій збереження та розвитку етнокультурної ідентичності.

4. Неможливість створення інститутів етнічного самоврядування за наявності таких прав у інших груп.

Ці положення докладно викладені в Рекомендаціях Болцано/Бозен щодо національних меншин у міждержавних відносинах, де підкреслюється:

«Системне виключення етнічної групи з механізмів захисту колективних прав створює передумови для латентних форм міжетнічного конфлікту» (Розділ II, п. 14).

У контексті України ситуація, за якої окремі етнічні групи позбавлені рівного доступу до політичної участі, управління природними ресурсами або механізмів представництва, відповідає критеріям міжетнічного конфлікту за стандартами ОБСЄ — незважаючи на формальний захист культурних прав, таких як мова чи традиції.

Чому це стосується України:

• Етнічні українці офіційно виключені з усіх форм колективного представництва (ні «народ», ні «меншість», ні «корінна спільнота»).

• Вони не мають права на землю, доступу до природних ресурсів, репатріації, етнічного самоврядування та захисту з боку держави як визнаної спільноти.

• У той самий час інші групи мають такі права (корінні народи й нацменшини).

• Це створює сталу структурну асиметрію, де титульний етнос позбавлений доступу до тих самих прав, що й інші.

• Такий стан породжує конфлікт між формально рівними громадянами — в основі якого лежить етнічна приналежність, а не громадянський статус.

Це textbook case міжетнічного конфлікту за класифікацією ОБСЄ — при цьому конфлікт закріплений на рівні законодавства, а не обмежений побутовими проявами.

 

3. Юридична підміна поняття «народ»

Українська держава офіційно закріпила в законі юридичне визначення етнічних українців як виключених зі статусу національної меншини. Стаття 1 Закону №2827-IX «Про національні меншини (спільноти) України» прямо встановлює:

«Національна меншина (спільнота) — стала група громадян України, які не є етнічними українцями…»

Таким чином, законодавчо зафіксовано, що етнічні українці не можуть бути визнані національною меншиною, у той час як усі інші групи наділяються спеціальними правами — на культурну автономію, участь у міжнародних інститутах, захист від асиміляції та дискримінації.

Таке визначення саме по собі є прямим доказом дискримінації, оскільки виключає цілу етнічну групу з системи правового захисту за ознакою походження. Така норма порушує статтю 24 Конституції України (заборона дискримінації за етнічною ознакою).

Водночас етнічні українці не визнані ані народом (у міжнародно-правовому сенсі), ані меншиною, ані корінним народом, а отже — позбавлені всіх форм колективної правосуб’єктності, передбачених законами №1616-IX, №2827-IX та міжнародними нормами. Це утворює замкнену систему юридичного виключення і порушує фундаментальні принципи рівності, закріплені як в українському, так і в міжнародному праві.

Ця підміна поняття «народ» посилюється судовою практикою, в якій усі рішення ухвалюються «іменем України» — тобто від імені держави, а не народу, як це закріплено у процесуальних кодексах, попри статтю 5 Конституції, яка проголошує народ носієм суверенітету. У демократичних системах суди діють від імені народу або його представника:

• у Німеччині — Im Namen des deutschen Volkes («Іменем німецького народу»),

• у Франції — Au nom du peuple français («Іменем французького народу»),

• у США — The People v. X («Народ проти…»),

• у Польщі — W imieniu Rzeczypospolitej Polskiej («Іменем Республіки Польща»),

• в Угорщині — A Magyar Köztársaság nevében («Іменем Угорської Республіки»).

Україна, яка відповідно до статті 1 Конституції є республікою, не використовує формулу «іменем Республіки», що ще більше віддаляє етнічну більшість від судової влади та посилює абстрактну модель держави, схожу на колоніальні чи монархічні структури.

Судова реформа, започаткована Законом №1402-VIII від 02.06.2016 року, формалізувала відрив судової влади від принципу народного суверенітету, закріпленого в статтях 1 та 5 Конституції України. У рамках цієї реформи було змінено назву найвищого судового органу: з 2021 року, внаслідок набрання чинності Законом №1629-IX від 13.07.2021, з статті 37 виключено частину першу, і суд офіційно іменується лише як «Верховний Суд», без зазначення державної належності («України»). Це виключення усуває будь-яке посилання на народ як джерело влади та становить відхилення від демократичних стандартів, у яких суд діє «іменем народу».

Крім того, призначення суддів відбувається без участі народу або його представницьких інституцій (статті 126–129 Конституції України), а з 2019 року процедури добору та контролю за суддівським корпусом перебувають під впливом міжнародних структур (див. Закон №193-IX від 19.12.2019). Фінансування судової системи також частково залежить від зовнішніх джерел (статті 130–132), що додатково підкреслює її інституційну відчуженість від внутрішнього суверенітету.

Виключення етнічних українців з усіх форм колективної правосуб’єктності — при одночасному наданні таких прав іншим етнічним групам — становить навмисну етнічну диференціацію в доступі до прав, ресурсів і правового захисту. Позбавлені визнання як народ, меншина чи корінна спільнота, етнічні українці не мають права на колективне самоврядування, міжнародне представництво або правовий статус як група. Паралельно з цим риторика про «недостатню українськість» у разі відмови від мобілізації супроводжується погрозами позбавлення громадянства, що створює систему політично мотивованого виключення з правового поля. Така практика прямо порушує пункт 5(d)(iii) Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, який забороняє обмеження у праві на громадянство за етнічним походженням, а також статтю 12(4) Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. У поєднанні з відмовою у доступі до механізмів управління, представництва та розпорядження суверенними ресурсами, ця політика відповідає кваліфікаційним ознакам апартеїду згідно зі статтею 7(2)(h) Римського статуту Міжнародного кримінального суду — як форма інституціоналізованого домінування та правового вигнання.

Україна ратифікувала Римський статут 24 серпня 2024 року, але із відстрочкою його застосування на 7 років. Це означає, що до 2031 року держава юридично захищена від відповідальності за апартеїд. Така відстрочка свідчить про свідомий умисел уникнути міжнародної юрисдикції та закріпити режим етнічного виключення без ризику кримінального переслідування.

4. Чому виключення українців є унікальним

Поширене заперечення полягає в тому, що в демократичних державах, таких як Франція, етнічна більшість не має чітко визначеного юридичного статусу. Проте таке твердження ігнорує ключову відмінність. У Франції Конституція (стаття 1) ототожнює громадянина з народом, гарантуючи французам як основній етнічній групі культурні й матеріальні права, зокрема доступ до національних ресурсів. Конституція України не встановлює такого рівняння. Преамбула Конституції трактує «народ» як сукупність усіх громадян, а не як етнічну спільноту, а стаття 5, яка проголошує народ джерелом влади, залишається декларативною і не надає етнічним українцям юридичного статусу. Відсутність рівності «громадянин = народ» є коренем правового виключення, що робить українців вразливими у спорах щодо ресурсів або територій.

У Німеччині Федеральний закон про переміщених осіб і біженців (1953) забезпечує етнічним німцям право на репатріацію навіть за відсутності громадянства, а в Ізраїлі Закон про повернення (1950) надає євреям право на імміграцію та державну підтримку. У цих країнах громадянство забезпечує етнічній більшості колективні права як частині народу.

В Україні ж етнічні українці виключені з усіх форм колективної правосуб’єктності законами №1616-IX (2021), №2827-IX (2022) і №4662-IX (2023): їх не визнано ані народом, ані національною меншиною, ані корінним народом. Їхній зв’язок із державою зведено виключно до громадянства, втрата якого позбавляє будь-яких правових механізмів захисту — на відміну від корінних народів (кримських татар, караїмів, кримчаків), які мають право на репатріацію. Тлумачення статті 5 Конституції України, яка проголошує народ джерелом влади, фактично не застосовується до етнічних українців, адже у правовому полі вони не визначені як народ.

Паралельно з цим посилюється публічна риторика, згідно з якою виконання державних обов’язків (наприклад, участь у мобілізації) стає критерієм «приналежності» до держави. Це створює ризик довільного позбавлення громадянства без надання правових гарантій, що є порушенням статті 15 Загальної декларації прав людини. Така правова конструкція формує інституціалізовану нерівність за етнічною ознакою та відповідає ознакам апартеїду, визначеним у статті 7(2)(h) Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

 

5. Права, надані іншим — але не українцям

Порівняльний перелік прав, закріплених в українському законодавстві:

Корінні народи:

• Право на автономію

• Право на самоврядування

• Представництво у владі

• Прямий діалог із державою

• Міжнародне представництво

• Право на землю

• Управління природними ресурсами

• Репатріація

• Державний захист від геноциду

• Фінансування та міжнародна допомога

 

Національні меншини:

• Культурна автономія

• Державне фінансування

• Представництво в органах влади

• Захист від асиміляції

• Участь у формуванні політики

• Право на освіту рідною мовою

• Право на самоідентифікацію

• Міжнародні зв’язки та допомога

• Центри та консультативні органи

 

Етнічні українці:

• Не мають жодного з перелічених колективних прав.

• Не є суб’єктом міжнародного захисту.

• Не згадуються в жодному спеціальному законі як колективна етнокультурна спільнота.

• Будь-яка колективна самоорганізація трактується як загроза «єдності нації».

 

6. Чому присутність українців у владі не скасовує апартеїд

Часто лунає аргумент: якщо українці — найбільша етнічна група, якщо вони є в парламенті та на держслужбі, то про який апартеїд може йтися?

Відповідь:

• Етнічні українці в органах влади представлені як приватні особи або депутати від територіальних округів, а не як представники народу чи етнічної групи.

• Вони не мають інституційного механізму колективного представництва.

• Їх статус як народу юридично ніде не визнаний — на відміну від меншин і корінних народів.

• Це як у ПАР часів апартеїду: індивідуальна участь — не заміна колективним правам.

 

7. Порушення міжнародного права

Юридичне виключення етнічних українців порушує:

• Статтю 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП), яка гарантує права етнічних груп

• Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин

• Статтю 2 Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації

• Статтю 1 Статуту ООН, яка закріплює право народів на самовизначення

• Статтю 7 Римського статуту — як інституціоналізоване етнічне утискування (апартеїд)

• Конвенцію про запобігання геноциду — в частині культурного та політичного знищення етнічної групи

 

8. Ознаки апартеїду в українському праві

• Юридичний поділ за етнічною ознакою

• Виключення українців із суб’єктів міжнародного правозахисту

• Відсутність колективних прав (на освіту, самоврядування, культуру)

• Примусова асиміляція через реформи

• Репресії за відстоювання української ідентичності

• Примусова мобілізація — без правосуб’єктності та без евакуації

• Відмова в представництві в міжнародних органах

 

9. Загроза юридичного вигнання через відмову від громадянства

Починаючи з 2022 року, в українському політичному дискурсі все частіше лунають заяви, що зводяться до такої риторики: «не хочеш воювати — відмовся від громадянства». Цю позицію, зокрема, озвучував і колишній президент Зеленський. Вона поступово перетворюється на неофіційну доктрину: якщо відмовляєшся від мобілізації — втрачаєш громадянство.

Водночас:

• закон про репатріацію відсутній

• правового механізму виходу без втрати прав немає

• масова мобілізація здійснюється без визнання суб’єктності українців як народу

Це створює особливу форму юридичного вигнання: люди, формально залишаючись громадянами, позбавляються базових ознак громадянства і визнання їх частиною суверенного народу, що фактично перетворює титульну націю на етнічних заручників:

• їм не дозволено колективне самовизначення

• їм заборонено відмовитися від примусового підпорядкування

• одночасно їм нав’язується провина і загроза вигнання за відмову брати участь у діях від імені держави, яка не визнає їх суб’єктами

Такий підхід порушує:

• ст. 15 Загальної декларації прав людини («ніхто не може бути свавільно позбавлений громадянства»)

• положення Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень

• і створює передумови для депопуляції — як форми геноциду через правову маргіналізацію

Ситуація ускладнюється загрозою позбавлення громадянства за відмову від насильницької участі у війні — за відсутності можливостей для безпечного виходу або репатріації.

 

10. Визнання корінних народів як інструмент міжнародної компенсації

У контексті посилення заяв про можливий перегляд підсумків розпаду СРСР і сценаріїв відновлення союзних форматів, Закон України №1616-IX набуває додаткового, стратегічно глибокого значення.

На перший погляд, це внутрішній правозахисний акт. Проте з точки зору міжнародного права він виконує функцію правового запобіжника, що забезпечує довгострокові права й привілеї винятково тим групам, які були офіційно визнані «народами» до можливої трансформації державного суверенітету.

Відповідно до Декларації ООН про права корінних народів (2007), такі народи мають:

• право на компенсації за історичні несправедливості (депортації, колонізація, знищення культури);

• право на репарації, якщо реституція неможлива;

• право на міжнародне представництво навіть у разі втрати державою суверенітету.

Ці права не залежать від громадянства, місця проживання чи чинної політичної влади, якщо група була визнана народом до зміни статусу держави.

Приклади міжнародної практики:

• Німеччина виплачує компенсації жертвам Голокосту та їхнім нащадкам незалежно від громадянства.

• Канада передала мільярди доларів громадам корінних народів за примусове вилучення дітей та інтернування.

• Нова Зеландія закріпила за маорі парламентські квоти та земельні фонди.

• Австралія визнала право аборигенів на землю.

• США надають федеральне визнання племенам з правом на автономію, суд і державне фінансування.

Як це працює в українському контексті:

Якщо Україна втрачає суверенітет або опиняється під зовнішнім управлінням, саме кримські татари, караїми та кримчаки — як офіційно визнані корінні народи — зберігають правосуб’єктність і можуть претендувати на:

• компенсації за колонізацію, депортацію та дискримінацію;

• міжнародне представництво в організаціях системи ООН;

• реституцію майна або ресурсів;

• особливий статус у нових союзних утвореннях.

А етнічні українці?

• Не визнані народом.

• Не належать до категорії меншин.

• Не мають статусу корінних.

• Виключені з усіх правових форм етнокультурної суб’єктності.

Отже, за будь-якого правового розвитку — збереження України чи її переформатування — українці залишаються без міжнародних механізмів захисту.

Юридичний парадокс:

• Групи чисельністю в десятки тисяч (включно з діаспорами в Ізраїлі та Туреччині) отримують механізми довічних компенсацій.

• А багатомільйонне населення, що ідентифікує себе як український народ, — не має ні прав, ні суб’єктності, ні механізмів захисту.

Це не теорія, а готовий сценарій міжнародно-правової реалізації. За наявності лише одного закону та повній відсутності механізмів самоідентифікації для основної групи створено безпрограшну конструкцію:

• Якщо держава зберігається — українців виключено з народовладдя.

• Якщо держава зникає — визнані народи отримують компенсації.

• А українці залишаються юридично неіснуючими.

11. Висновок

Юридична конструкція, оформлена законами №1616-IX та №2827-IX, а також відмовою України від ратифікації Конвенції МОП №169, закріпила в українській правовій системі апартеїд та інституціоналізований міжетнічний конфлікт. Найчисленніша етнічна група — етнічні українці — була виключена з міжнародно визнаних форм етнічної суб’єктності (народ, меншість, корінний народ), а також із системи колективних прав: на мову, освіту, самоврядування, культурну автономію, міжнародне представництво та механізми правового захисту.

Це порушує:

• статтю 7 Римського статуту (апартеїд),

• статтю 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права,

• статті 1 і 2 Статуту ООН (право народів на самовизначення),

• статтю 2 Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації,

• положення Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин.

Особливу увагу слід звернути на юридичний казус:

• на міжнародному рівні етнічні українці визнані як народ (у контексті існування України як національної держави українців, членства в ООН, представництва у міжнародних організаціях);

• але на рівні українського законодавства вони позбавлені правового механізму реалізації цього статусу.

У той час як інші етнічні групи отримали пряме визначення (як «корінні» або «меншини») і доступ до колективних прав, українці опинилися в правовому вакуумі — без інструментів для самовизначення, колективної репрезентації та захисту.

Більше того, інституціоналізовані погрози позбавлення громадянства за відмову від мобілізації, відсутність закону про репатріацію, неможливість вийти з громадянства без втрати прав, а також примусове залучення до війни без визнання суб’єктності — усе це формує особливу форму правового тиску та вигнання.

Фактично це перетворює титульну націю на етнічних заручників:

• їм заборонено колективне самовизначення,

• їм заборонено відмову від насильницького підпорядкування,

• одночасно їм нав’язується провина і загроза вигнання за небажання брати участь у діях від імені держави, яка не визнає їх суб’єктами.

Такий підхід порушує:

• статтю 15 Загальної декларації прав людини («ніхто не може бути свавільно позбавлений громадянства»),

• положення Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень,

• і створює передумови для геноциду у формі створення умов життя, розрахованих на часткове фізичне і правове знищення етнічної групи — через маргіналізацію, депопуляцію та культурне стирання.

Така ситуація вимагає термінової міжнародної правової реакції:

• визнання етнічних українців як народу;

• відновлення їх суб’єктності та колективних прав;

• усунення правової асиметрії;

• і проведення міжнародного розслідування щодо наявності ознак геноциду.

Без цього Україна залишатиметься державою із закріпленим правовим апартеїдом і прихованим міжетнічним конфліктом, наслідки якого можуть перерости у ще тяжчі форми внутрішнього насильства і правового розпаду.

Безумовна підтримка такого режиму з боку іноземних держав та організацій без належного аналізу його правових наслідків може розглядатися як співучасть і сприяння збереженню порядку, що порушує фундаментальні норми міжнародного права, включаючи положення Римського статуту, Конвенції про ліквідацію расової дискримінації та Конвенції про геноцид.

 

 

 

 

Дисклеймер

Цей текст є аналітичним дослідженням правових норм України та їхніх наслідків для етнічної ідентичності, суб’єктності та міжнародного захисту етнічних українців. Він не спрямований проти жодної етнічної групи, релігії чи культури. Усі згадані законодавчі акти розглядаються виключно з точки зору їхнього правового змісту та наслідків для системи народовладдя та рівноправ’я.

Ми категорично засуджуємо будь-які форми ксенофобії та дискримінації й виступаємо за рівні права всіх народів. Метою цієї публікації є захист прав етнічних українців як народу та відновлення справедливого правового балансу в межах міжнародних і конституційних норм.

Цей матеріал підготовлено не юристом, однак інформація, викладена в цій статті, на момент публікації не була ні спростована, ні підтверджена в юридичному порядку — попри те, що з матеріалами сайту вже ознайомилися десятки, а можливо, й сотні професійних юристів. Жоден із них досі не надав публічної правової оцінки — ані у формі підтримки, ані у формі заперечення.

У зв’язку з цим викладені факти та висновки залишаються актуальними у межах доступного аналізу.

Матеріал створено в межах законного юридичного спротиву свавіллю, ознакам геноциду та реалізації права на індивідуальний і колективний захист, відповідно до:

• Статей 1 і 2 Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 р.).

Зобов’язують держави запобігати геноциду та карати за нього. Стаття 2 визначає геноцид як дії з наміром знищити — повністю або частково — будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу.

• Статей 1, 19 і 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП, 1966 р.).

Стаття 1 закріплює право народів на самовизначення і вільне розпорядження своїми ресурсами.

Стаття 19 гарантує свободу думки та її вільне вираження.

Стаття 20 забороняє пропаганду війни та розпалювання національної чи расової ворожнечі.

• Статті 7 Римського статуту Міжнародного кримінального суду (1998 р.).

Дає визначення злочинам проти людяності, включаючи переслідування етнічних груп, депортації, насильницькі зникнення та інші форми системного насильства.

• Статті 51 Статуту ООН.

Визнає невід’ємне право на індивідуальну та колективну самооборону у разі збройного нападу або загрози існуванню.

• Статті 17 Загальної декларації прав людини (1948 р.).

Гарантує право володіння майном — як індивідуально, так і колективно — та захист від його свавільного позбавлення, включно з культурною, мовною та політичною спадщиною народу.

Якщо в майбутньому з’являться уточнення, обґрунтовані заперечення чи інші юридичні інтерпретації, автор з відкритістю та повагою готовий їх розглянути. Будь ласка, зв’яжіться з адміністрацією сайту — усі помилки будуть виправлені, а за потреби опубліковано офіційне публічне роз’яснення або вибачення.

Допоки відсутня фахова юридична критика, представлені матеріали вважаються сумлінним внеском у відкрите громадське обговорення.

Автор цього матеріалу не є націоналістом, патріотом, представником жодної політичної партії чи ідеології. Це дослідження не має на меті звеличення жодного етносу над іншим і не спрямоване на підрив територіальної цілісності України. У тексті під етнічними українцями маються на увазі всі автохтонні етнокультурні групи, які історично проживають на території України, але не визнані державою як окремі спільноти. Серед них — бойки, гуцули, лемки, русини, волиняни, подоляни, поліщуки, слобожани, чернігівці, карпатські горці, степовики та інші. Публікація є формою правової реакції на інституціалізовану нерівність, незалежно від політичних поглядів, і спрямована на відновлення універсальних принципів правосуб’єктності, рівності та міжнародного правового захисту. Право на самовизначення, колективне представництво та захист від дискримінації має бути забезпечено для всіх етнічних груп України без винятку, незалежно від їхнього поточного юридичного статусу.

Автор категорично засуджує збройну агресію Російської Федерації проти України, окупацію українських територій, воєнні злочини, терористичні атаки та будь-які спроби підриву суверенітету й територіальної цілісності України.

Російська держава, як агресор і окупант, не має жодного морального чи правового мандата для використання цього матеріалу в будь-якому вигляді. Будь-які спроби використати цей текст у рамках кремлівської пропаганди або як інструмент інформаційної війни є цинічною маніпуляцією, перекрученням змісту та зловживанням правозахисною риторикою. Така інтерпретація суперечить суті документа, який спрямований винятково на подолання внутрішньої правової дискримінації в Україні з метою її демократичного та правового зміцнення.