Міністерство оборони України не володіє інформацією про офіційне визначення терміну «Вітчизна»

У наданій відповіді Міністерство оборони України зазначило, що не володіє нормативним визначенням терміна «Вітчизна» і не є розпорядником інформації з цього питання. При цьому міністерство стверджує, що цей термін використовується в Конституції України та низці законів як «загальновідомий» і не потребує додаткового тлумачення.

Однак така позиція не лише юридично вразлива, а й виявляє глибоке протиріччя в правовій системі України. Термін «Вітчизна» дійсно згадується в статті 65 Конституції, де сказано: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України». Але в статті 17 тієї ж Конституції зазначено, що захист суверенітету та незалежності України покладається на «народ України».

Між «громадянином» і «народом» в українському праві відсутній чіткий юридичний зв’язок, оскільки після прийняття Закону № 1616-IX «Про корінні народи України» та Закону № 2827-IX «Про національні меншини» етнічні українці були виключені з усіх форм колективної суб’єктності.

Це означає, що хоча громадяни зобов’язані захищати Вітчизну, саме поняття Вітчизни залишається невизначеним, а суб’єкт, в ім’я якого здійснюється захист (народ), юридично не ідентифікований. У міжнародному праві народ — це колективний суб’єкт із правом на самовизначення, участь в управлінні державою і захист свого суверенітету. Якщо громадянин не є частиною визнаного народу, він не має ані права, ані обов’язку захищати цей суверенітет як свій.

Більше того, якщо такого громадянина примушують до участі в збройному захисті держави, яка не визнає його народ, це може кваліфікуватися як порушення заборони на примусове залучення — форму участі в бойових діях без добровільної згоди і без статусу законного представника суб’єкта, що веде захист.

Таким чином, відсутність нормативного визначення терміна «Вітчизна» в поєднанні з виключенням етнічних українців зі статусу народу створює правовий вакуум, у якому мобілізація перетворюється на примусову участь у захисті чужого державного утворення. Громадянин, не визнаний частиною народу, не може бути зобов’язаний захищати те, до чого він юридично не належить.

Це не лише суперечить Конституції України, а й порушує міжнародні стандарти, зокрема статті 1 і 8 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, статтю 1 Статуту ООН і норми, що забороняють найманство та насильницьку мобілізацію без правових підстав.