Рекрутинг — це цілеспрямований пошук і вербування персоналу для комплектування Збройних Сил України військовослужбовцями відповідної якості та кількості

Запит було подано з метою отримання офіційного роз’яснення правового значення терміна «рекрутинг», оскільки це слово надзвичайно активно використовується у публічному просторі: з’являється у рекламних оголошеннях, поширюється у вигляді SMS-повідомлень, а також використовується при відкритті нових центрів «рекрутингу» по всій території України з пропозиціями вступу до лав Збройних Сил України.

Додатково слід зазначити, що існує Наказ Міністерства оборони України від 27.10.2023 № 637 «Про затвердження Концепції військової кадрової політики в системі Міністерства оборони України на період до 2028 року», в якому термін «рекрутинг» визначений як один з інструментів кадрової політики.

В офіційній відповіді Міністерства оборони України прямо зазначено:

«Рекрутинг — це цілеспрямований пошук і вербування персоналу для комплектування Збройних Сил України військовослужбовцями відповідної якості та кількості».

Саме така формулювання викликає принципове юридичне питання.

Відповідно до статті 149 Кримінального кодексу України («Торгівля людьми»), вербування особи з метою експлуатації, у тому числі шляхом обману, зловживання довірою, використання уразливого стану чи службового становища, є кримінально караним діянням і передбачає позбавлення волі на строк від 3 до 8 років, а за обтяжуючих обставин — до 15 років.

Таким чином, офіційне визначення «рекрутингу», надане Міністерством оборони, містить термін, який прямо використовується у складі злочину за кримінальним законодавством. При цьому у відповіді відсутні будь-які згадки про добровільність, дотримання прав людини, процедуру укладення контракту або правовий статус осіб, яких «вербують».

Окрім того, термін «рекрутинг» відсутній у будь-якому нормативно-правовому акті України, зареєстрованому в Міністерстві юстиції. Його використання у Концепції кадрової політики не створює правової підстави для застосування в мобілізаційній або оборонній сфері, особливо в умовах воєнного стану.

Також необхідно враховувати загальний контекст правової невизначеності статусу «громадянина» і «народу» в українському законодавстві. Після ухвалення законів № 1616‑IX «Про корінні народи України» та № 2827‑IX «Про національні меншини України» етнічні українці виключені з усіх форм колективної суб’єктності. Це загострює правову уразливість, оскільки вербування осіб, які не визнані частиною юридично визначеного народу, може розцінюватися як мобілізація без належного правового підґрунтя.

Особливу занепокоєність викликає можливість порушення норм міжнародного гуманітарного права у випадках, коли «вербування» супроводжується не лише психологічним або адміністративним тиском, а й масовими практиками фізичного примусу. До таких випадків належать систематичні затримання на вулицях, облави у громадських місцях, переслідування осіб, які не мають правового статусу військовозобов’язаних, а також інші форми насильства, що виходять за межі добровільного набору.

Такі дії можуть бути кваліфіковані як примусове залучення цивільного населення до збройного конфлікту, що прямо заборонено Женевськими конвенціями (IV Конвенція, стаття 51) і Додатковим протоколом I (стаття 77).

У підсумку, офіційна відповідь Міністерства оборони, в якій «рекрутинг» визначено як вербування без уточнення правових гарантій і законної основи, створює правову колізію з Кримінальним кодексом України та нормами міжнародного права.

Варто також зазначити, що кваліфікація «вербування» як потенційного злочину набуває ще більшої ваги в умовах, коли етнічні українці були фактично позбавлені колективної суб’єктності внаслідок прийняття законів № 1616‑IX та № 2827‑IX.

У такій ситуації мобілізація або рекрутинг осіб, які не мають визнаного статусу народу — тобто не виступають носіями суверенітету, — перетворюється на форму примусового залучення до захисту чужого суверенітету.

Це означає, що такі дії не лише суперечать Конституції України (статт і 17 і  65), але й можуть розглядатися як порушення заборони на примусове найманство та участь у збройному конфлікті від імені держави, яка не визнає людину частиною свого народу.

У міжнародно-правовому вимірі це підпадає під ознаки примусової експлуатації у військових цілях і може розцінюватися як злочин проти людяності відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду.