v1.2

I. Міжнародна співучасть в організації внутрішнього терору в Україні

Держави Європейського Союзу, Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Канада, Австралія, Швейцарія, Японія та інші країни-донори несуть пряму міжнародно-правову відповідальність за співучасть в організації масштабного внутрішнього терору на території України. Продовжуючи надавати багатомільярдне безумовне фінансування українському режиму в умовах офіційної дерогації зобов’язань із дотримання прав людини, ці держави фактично забезпечують безперебійну роботу репресивного апарату, що систематично здійснює міжнародні злочини.

Частина коштів країн-донорів спрямовується на фінансування:

◦ Примусової мобілізації громадян з елементами насильства, кримінального переслідування за відмову та “полювання” на чоловіків як всередині країни, так і за її межами;

◦ Систематичних викрадень, зникнень, внесудових затримань і тортур;

◦ Вбивств громадян під час облав, вуличних затримань та “відправок” на фронт без медичного огляду та законних процедур;

◦ Перешкод евакуації — включно з блокуванням кордонів, забороною на виїзд, відмовами у документах, захопленням чоловіків поблизу КПП та прикордонних зон;

◦ Масових незаконних обмежень свобод — пересування, висловлення думки, доступу до правосуддя, релігійних і громадянських прав;

◦ Демонтажу свободи слова: арештів журналістів, блокування медіа, ліквідації незалежних інтернет-ресурсів і монополізації інформаційного простору;

◦ Репресій проти релігійних громад, особливо Української православної церкви, включно з:

 • насильницькими вторгненнями в культові установи;

 • захопленням і закриттям храмів;

 • кримінальним переслідуванням духовенства;

 • адміністративною забороною на канонічні богослужіння;

 • знищенням канонічного правонаступництва церкви як інституту, історично пов’язаного з ідентичністю та віросповіданням мільйонів громадян;

◦ Адміністративного тиску на біженців за кордоном — через консульства і паспортні сервіси, де зафіксовано:

 • відмови в оформленні та продовженні документів;

 • внесення до військового обліку без згоди;

 • передання персональних даних до українських військкоматів;

 • шантаж, погрози та відмови у допомозі за ознакою українського громадянства.

Це фінансування здійснюється:

◦ без правозахисних умов, механізмів міжнародного моніторингу або обмежень щодо цільового використання;

◦ за умов повної публічної обізнаності країн-донорів про характер порушень, задокументованих не лише міжнародними правозахисними організаціями та структурами ООН, а й підтверджених сотнями тисяч свідчень біженців, що перебувають у їхній юрисдикції, а також безліччю матеріалів у відкритому доступі — в соціальних мережах, ЗМІ та громадських розслідуваннях;

◦ в умовах офіційної відмови України від виконання ключових міжнародних зобов’язань, включно з індивідуальним захистом прав (дерогації за ЄКПЛ і МПГПП).

Мовчання та подальше безумовне фінансування режиму без правозахисних умов, що системно порушує права людини, скасовує вибори, знищує релігійні інститути та мобілізує населення під загрозою репресій, — це не нейтралітет і не гуманітарна підтримка. Це — міжнародна співучасть у злочинах проти людяності, яка підпадає під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду відповідно до Римського статуту (стаття 25(3)(d)), а також до Проєкту статей ООН про міжнародну відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння (2001).

Згідно зі статтею 56 Статуту ООН, держави-члени зобов’язуються спільно діяти для забезпечення дотримання прав людини. Невиконання цього зобов’язання та свідоме сприяння режиму, що вчиняє міжнародно-протиправні дії, тягне за собою пряму відповідальність — як за пособництво у вчиненні злочинів проти людяності, так і за порушення основоположних принципів міжнародного права.

II. Репресивна інфраструктура: на що фактично спрямовуються кошти країн-донорів

Фінансова допомога, що надається Україні країнами Європейського Союзу, Сполученими Штатами Америки та Великою Британією, використовується для системного фінансування органів, які здійснюють внутрішні репресії, політичне переслідування та руйнування громадянського суспільства. Кошти надходять на пряме утримання структур, причетних до масових порушень міжнародного права та основоположних прав людини.

Зокрема, фінансуються такі елементи репресивного механізму:

• Територіальні центри комплектування (ТЦК):

Здійснюють не лише відкриту насильницьку мобілізацію та викрадення громадян у громадських місцях, але й приховану діяльність із систематичного позбавлення волі без жодних правових підстав. Затримання відбуваються на вулицях, вокзалах, ринках, поблизу кордонів — без судових процедур, без правової допомоги та без механізму оскарження. Такі дії порушують статті 9 і 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (МПГПП), а також статті 3 і 5 Європейської конвенції з прав людини.

На території багатьох ТЦК функціонують незаконні закриті приміщення, зокрема підвали, де незаконно утримуються чоловіки, які відмовились підписувати мобілізаційні документи або іншим чином виявили незгоду з діями системи. Ці громадяни утримуються добами, тижнями і навіть місяцями, без жодного процесуального статусу, без повідомлення родичів, без доступу до адвокатів і без можливості юридичного захисту. Відеодоказів таких затримань — тисячі, вони перебувають у вільному доступі в мережі.

Умови тримання наближені до пенітенціарних: ліжко-місця, мінімальне харчування, повна ізоляція та психологічний тиск з метою зламати волю людини. Основна мета — домогтися «добровільного» підписання документів або сфальсифікувати згоду. Також повідомляється про застосування газу в закритих приміщеннях, що спричиняє задуху, панічні атаки та загрозу життю, що може бути кваліфіковано як форма катування (в порушення Конвенції ООН проти катувань і статті 7 Римського статуту).

Також зафіксовано випадки відмови у допуску бригад швидкої допомоги на територію ТЦК навіть в екстрених ситуаціях. Це порушує норми міжнародного гуманітарного права та створює зони, фактично виведені з-під дії закону, де органи мобілізації діють без судового контролю.

Особливе занепокоєння викликає те, що співробітники Національної поліції відмовляються втручатися, посилаючись на неофіційні заборони або страх. Це вказує на де-факто автономний, позаправовий статус цих установ. Таким чином, ТЦК виконують не лише мобілізаційні функції, а й фактично функціонують як нелегальна пенітенціарна мережа, яка існує поза межами судового контролю.

З огляду на характер умов утримання та цілеспрямованість цих практик на певну демографічну групу(чоловіків призовного віку), такі дії підпадають під визначення умисного створення умов, розрахованих на часткове знищення групи — відповідно до статті II(c) Конвенції про запобігання злочину геноциду (1948).

Попри наявність задокументованих доказів і великої кількості відеоматеріалів, фінансування ТЦК триває за рахунок міжнародних донорів — у рамках програм бюджетної підтримки, макрофінансової допомоги та прямих трансфертів. Відсутність умов щодо дотримання прав людини та механізмів контролю робить ці трансферти юридично кваліфікованими як міжнародна співучасть у злочинах проти людяності та діях, що мають ознаки геноциду.

• Служба безпеки України (СБУ):

Регулярно використовується для незаконного стеження, фабрикації кримінальних справ, арештів за політичними мотивами, переслідування інакодумців і блокування незалежних медіа. Ці дії порушують як статтю 19 МПГПП (свобода вираження поглядів), так і статтю 7 (заборона жорстокого та принизливого поводження). СБУ отримує фінансування через «бюджетну підтримку», а також цільові програми допомоги в галузі «національної безпеки».

• Міністерство внутрішніх справ і Національна поліція:

Залучені до репресій проти громадянських активістів, представників релігійних громад і опозиції. Їхня щоденна діяльність включає довільні затримання, вилучення майна, силові рейди — з повним ігноруванням статей 9 і 17 МПГПП, а також статей 3 і 8 Європейської конвенції з прав людини.

• Цифрова система «Оберіг» та інші реєстри:

Призначені для збору даних про громадян, включаючи тих, що за кордоном, стеження та координацію мобілізаційних і каральних заходів. Ці цифрові системи, створені за технічної підтримки західних партнерів, використовуються як інструмент репресивного контролю і погроз. Порушуються права на приватність, свободу пересування і недоторканність особистого життя (статті 12 МПГПП, статті 8 і 14 ЄКПЛ).

Юридично значущі факти:

• жоден пакет допомоги не містить юридично зобов’язуючих обмежень на використання коштів для потреб репресивних органів;

• жодна угода не передбачає припинення фінансування у разі порушень прав людини;

• жодна країна-донор не вимагає від України дотримання базових міжнародних норм захисту прав людини — незважаючи на систематичні порушення, підтверджені у звітах ООН, HRW, Amnesty International та незалежних ЗМІ.

Висновок:

Фінансування західними країнами репресивної інфраструктури України здійснюється свідомо, в умовах повної обізнаності про наслідки. Це робить країни-донори не просто спостерігачами, а прямими співучасниками масових порушень прав людини, що підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду (стаття 7 Римського статуту) і визначення державної співучасті у злочинах проти людяності та геноциді.

 

III. Задокументована обізнаність донорів: умисність і співучасть у міжнародних злочинах

Держави-донори — Європейський Союз, США та Велика Британія — не можуть посилатися на необізнаність щодо системних порушень прав людини, які відбуваються в Україні. Обсяг наявної у них інформації, джерел та механізмів контролю виключає можливість добросовісного незнання. Згідно з міжнародним правом (включаючи статтю 25(3)(d) Римського статуту Міжнародного кримінального суду), така поведінка кваліфікується як умисна співучасть у злочинах проти людяності.

Юридично значущі факти:

• Масові особисті свідчення українських біженців:

Понад чотири мільйони українців офіційно зареєстровані як тимчасово переміщені особи в країнах Європейського Союзу, і близько 250 тисяч — у США. Практично кожен з них є або безпосереднім свідком, або постраждалим від системних репресій, або має родичів, які зазнали насильства, мобілізаційного примусу, викрадень, незаконних затримань, арештів священнослужителів, блокування ЗМІ, закриття політичних партій та інших форм знищення української етнічної групи.

Десятки тисяч офіційних справ про надання притулку, поданих у юрисдикціях країн-донорів, містять задокументовані докази переслідувань, погроз, вбивств, тортур, фільтрацій і репресивної політики. Ці заяви оформлені як присягнуті свідчення і подані під юридичну відповідальність. Ці дані не є гіпотетичними — вони лежать в основі міжнародно-правових процедур і формують системний масив доказів, підтверджених у межах правової системи самих країн-донорів.

Таким чином, уряди ЄС, США та Великої Британії мають прямий доступ до мільйонів одиниць інформації, що перебуває в межах їхньої юрисдикції, що виключає можливість посилань на необізнаність і формує юридично значущу обізнаність.

Більше того, систематичне приховування змісту цих свідчень від власної громадськості, відсутність публічної правової реакції та одночасне продовження фінансування репресивних структур України за умов такої поінформованості формує ознаки злочину не лише на міжнародному рівні, а й у межах внутрішньої юрисдикції самих країн-донорів.

Присягнуті свідчення українських біженців офіційно зафіксовані в системах міграційного та гуманітарного права ЄС, США та Великої Британії. Згідно з їхнім внутрішнім законодавством, ці свідчення мали б стати підставою для розслідувань, запровадження санкцій і припинення підтримки без правозахисних умов.

. Відсутність таких дій за наявності доказів у межах власної правової системи робить держави-донори співучасниками — як у міжнародно-правовому, так і в національно-правовому сенсі.

• Відкрита цифрова доказова база:

Сотні відеозаписів і публікацій у відкритих медіафайлах документують систематичні викрадення громадян, насильство на вулицях, свавільні арешти, рейди ТЦК, закриття церков та медіаресурсів. Ці дані знаходяться у відкритому доступі (YouTube, Telegram, TikTok, X/Twitter) і є доступними для аналітичних служб та урядів держав-донорів.

• Безпосередня дипломатична присутність і залучення:

Посольства, військові аташе, співробітники USAID, Європейської служби зовнішніх дій та інших міжнародних місій постійно присутні на території України та підтримують прямий контакт з МВС, СБУ, Міністерством оборони та іншими структурами, залученими до репресій. Їхні спостереження регулярно передаються до національних урядів. Відсутність реакції за умов повної обізнаності становить юридично значуще мовчазне погодження (doctrine of silent acquiescence).

• Ігнорування міжнародних звітів і офіційних доповідей:

Незважаючи на наявність задокументованих доказів масових порушень з боку місій ООН, ОБСЄ, Amnesty International, Human Rights Watch та інших організацій, жоден державний орган країн-донорів не ініціював юридичну чи політичну реакцію, передбачену міжнародним правом. Це є порушенням зобов’язань за статтею 1 Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948).

• Офіційні повідомлення про дерогацію як юридичний доказ усвідомленої співучасті:

Особливого значення для правової оцінки міжнародної співучасті набувають офіційні повідомлення України про дерогацію від міжнародних зобов’язань у сфері прав людини, зареєстровані та отримані державами-донорами:

16 березня 2022 року Україна направила до Ради Європи офіційне повідомлення про дерогацію від Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ), вказавши на неможливість забезпечення:

• статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя),

• статті 10 (свобода вираження поглядів),

• статті 11 (свобода зібрань і об’єднань),

• статті 2 Протоколу №4 (свобода пересування).

1 березня 2022 року Україна направила до Організації Об’єднаних Націй офіційне повідомлення відповідно до пункту 3 статті 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП), заявивши про дерогацію своїх зобов’язань у зв’язку із запровадженням воєнного стану після початку російського вторгнення.

У повідомленні зазначалося, що Україна тимчасово не може гарантувати повне дотримання низки положень Пакту, зокрема, але не обмежуючись:

• Стаття 9 — Право на свободу та особисту недоторканність

• Стаття 12 — Свобода пересування

• Стаття 17 — Право на недоторканність приватного життя та захист сімейного життя

• Стаття 19 — Свобода вираження поглядів

• Статті 21 і 22 — Свобода зібрань та об’єднань

Додаткові відступи від зобов’язань були уточнені в зміненому повідомленні від 4 березня 2022 року, яке охоплює ширший перелік статей Пакту та відповідних положень Європейської конвенції з прав людини.

Обидва документи були зареєстровані й офіційно оприлюднені міжнародними організаціями. Вони поширюються на всю територію України без винятків за регіонами чи категоріями громадян. Таким чином, держави-донори були офіційно поінформовані про неспроможність дотримання фундаментальних прав, зокрема тих, що безпосередньо стосуються захисту української етнічної групи.

З моменту запровадження воєнного стану 24 лютого 2022 року Україна послідовно та системно обмежує конституційні та міжнародно визнані права людини, офіційно повідомляючи про це Раду Європи відповідно до статті 15 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У період з березня 2022 року по лютий 2025 року було подано 19 офіційних повідомлень про дерогацію, кожне з яких супроводжувалося продовженням дії воєнного стану та впровадженням додаткових обмежень. Зазначені заходи стосувалися широкого спектра прав, зокрема:

• права на свободу та особисту недоторканність (стаття 5),

• права на справедливий судовий розгляд (стаття 6),

• права на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8),

• свободи вираження поглядів (стаття 10),

• свободи зібрань і асоціацій (стаття 11),

• права на ефективний засіб правового захисту (стаття 13),

• а також основоположних принципів недискримінації, свободи совісті й заборони примусової праці (статті 4.3, 9, 14, 16).

Особливу тривогу викликає той факт, що обмеження накладалися саме на ті статті, які становлять фундаментальні гарантії захисту від свавілля: право на особисту свободу, судовий захист, свободу переконань і мирні зібрання.

Лише у квітні 2024 року Україна частково відкликала дерогації за п’ятьма статтями (4.3, 9, 13, 14, 16), однак більшість обмежень залишилися чинними, включаючи дерогації за статтями 5, 6, 8, 10, 11 і 13. Це означає, що аж до початку 2025 року громадяни України перебували під дією правового режиму, в межах якого допускаються:

• затримання без негайного судового контролю,

• спрощені процедури розслідувань і арештів,

• дистанційні допити без фізичної участі захисника,

• обмеження на проведення зібрань та вираження поглядів,

• примусова участь у слідчих діях та інші заходи, що суперечать духу правових стандартів Конвенції.

Юридичною підставою для дерогацій було проголошено неможливість дотримання правових процедур в умовах війни, що фактично стало механізмом інституціоналізації правового свавілля. Стаття 615 Кримінального процесуального кодексу України у редакції воєнного часу прямо допускає автоматичне продовження тримання під вартою, відкладення слідства на невизначений строк та визнання допустимими доказів, отриманих без дотримання процесуальних гарантій.

Таким чином, режим дерогації в Україні набув характеру не тимчасового заходу, а нормалізованої системи обмеження прав, що діє протягом трьох років поспіль — без належних механізмів компенсації, правозахисту або міжнародного контролю. Це вимагає правової оцінки як систематичної відмови держави від своїх зобов’язань у сфері прав людини.

Юридичне значення:

• Продовження безумовного фінансування за наявності офіційної дерогації виключає можливість добросовісного незнання з боку донорів.

• Відсутність правозахисних умов у фінансових угодах фіксує пряму усвідомлену вину держав-донорів.

• Ігнорування дерогацій при одночасному збереженні фінансової допомоги створює юридично кваліфіковану форму міжнародної співучасті в знищенні української етнічної групи.

Згідно зі статтею III(e) Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948), співучасть у геноциді є самостійним міжнародним злочином. Крім того, стаття I цієї Конвенції зобов’язує кожну державу не лише утримуватися від геноциду, а й вживати заходів для його попередження.

Таким чином, кожна держава, яка продовжила фінансування України після отримання цих повідомлень, несе пряму юридичну відповідальність як співучасник створення й підтримки умов, що ведуть до часткового знищення української етнічної групи — у значенні статті II(c) зазначеної Конвенції.

 

IV. Фінансування як форма юридично кваліфікованої співучасті в геноциді проти частини української національної групи

Фінансово-документальні підстави:

• Програма «бюджетної підтримки» ЄС, МВФ і Світового банку забезпечує пряме фінансування бюджету України, з якого покриваються витрати на ЗСУ, МВС, СБУ, прокуратуру, Міністерство юстиції та територіальні центри комплектування (ТЦК) — органи, що систематично порушують права людини.

• За офіційними заявами уряду України (включаючи Мінфін, Кабмін та Офіс Президента), міжнародні кошти використовуються для виплати заробітних плат, утримання адміністративного апарату та обслуговування всієї державної інфраструктури, включаючи репресивні структури.

• Програма ЄС EU4DigitalUA фінансує технологічну основу цифрової мобілізації, включаючи реєстри стеження, фільтрації, фіксації біометричних даних і алгоритмічного контролю над громадянами. Це створює цифровий інструмент сегрегації та примусу.

• Міжнародні поставки техніки — включаючи транспорт, обладнання для контролю, спостереження, цифрові термінали та сканери — використовуються українськими структурами для рейдів, ідентифікації, викрадень і примусової мобілізації. Ці поставки задокументовані в звітах Міністерства оборони України та є частиною міждержавної співпраці з донорами.

Юридична кваліфікація:

• Згідно з Конвенцією ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948), а саме статтею III, пункт (e), «співучасть у геноциді» є окремим міжнародним злочином, що прирівнюється за тяжкістю до самого акту геноциду.

Міжнародне фінансування, що надається без політичних або правозахисних умов і за наявності доведеної обізнаності про масові порушення, може вважатися свідомою формою непрямої співучасті у геноциді. Така правова кваліфікація узгоджується з низкою ключових міжнародних рішень:

• Prosecutor v. Jean-Paul Akayesu (ICTR-96-4): перший в історії вирок за геноцид, який визнав, що відповідальність не обмежується безпосереднім виконанням актів геноциду. Суд встановив, що створення умов для геноциду, потурання злочинам або відмова від втручання також становлять форму відповідальності. У справі було доведено, що державні органи можуть бути винними у геноциді, навіть не беручи участь у вбивствах, якщо вони свідомо сприяли його реалізації.

• Prosecutor v. Duško Tadić (IT-94-1): ключова справа Міжнародного трибуналу щодо Югославії, яка закріпила концепцію “спільного злочинного наміру” (joint criminal enterprise). Відповідальність настає не лише за особисті дії, а й за участь у координованій злочинній схемі. У контексті вашого документа — це підсилює позицію, що координація між Україною, донорами, приймаючими країнами та Росією створює єдиний механізм, за який всі сторони несуть відповідальність.

• Application of the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (Bosnia and Herzegovina v. Serbia and Montenegro), ICJ Judgment 2007: перше рішення, у якому Міжнародний суд ООН прямо визнав порушення державою обов’язку запобігати геноциду. Суд встановив, що Сербія знала (або повинна була знати) про підготовку геноциду в Сребрениці, але не вжила жодних заходів для його запобігання, що є самостійним порушенням статті I Конвенції про геноцид. Аналогічно, країни-донори, які мають доступ до відкритих і дипломатичних доказів, але не припиняють фінансування репресій, порушують цю ж норму.

Юридичний висновок:

Фінансування України за умов повної обізнаності про системні злочини не може розглядатися як нейтральне. Воно є безпосереднім чинником продовження та посилення репресій, а отже — формою міжнародної співучасті у злочинах проти людяності та, за наявності цілеспрямованої політики знищення, у геноциді.

Отже, держави-донори:

• несуть пряму юридичну відповідальність за нормами міжнародного права;

• підлягають розслідуванню в межах юрисдикції Міжнародного кримінального суду;

• втрачають статус «третьої сторони» і стають учасниками злочинного процесу знищення представників української національної групи.

 

V. Міжнародна координація знищення: юридично значуща співучасть декількох держав у формуванні ознак геноциду

Сукупні дії низки держав — включаючи внутрішні репресії з боку української влади, безумовне міжнародне фінансування з боку країн-донорів, відмову в наданні міжнародного захисту з боку приймаючих країн, примусове повернення біженців, а також воєнний тиск з боку Російської Федерації — формують взаємопов’язану, юридично зафіксовану систему демографічного знищення, що відповідає ознакам геноциду згідно зі статтями I та II Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду (1948 р.).

Юридично значущі факти:

Держава Україна впроваджує заходи, які перешкоджають виїзду чоловіків призовного віку, включаючи кримінальну відповідальність за спробу покинути країну, конфіскацію паспортів, цифровий контроль та примусову мобілізацію — що є системним порушенням статей 7, 9, 12 і 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП) та статей 3 і 5 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ).

Країни-донори (ЄС, США, Велика Британія), маючи повну обізнаність, продовжують безумовне фінансування державного бюджету України, включаючи ТЦК, МВС, СБУ, Міністерство оборони, цифрові реєстри та механізми внутрішнього терору — без жодних правозахисних обмежень, що формує юридичну основу для кваліфікації співучасті (стаття III(e) Конвенції про геноцид).

Приймаючі країни (зокрема Польща, Німеччина, Чехія, Литва та інші) систематично відмовляють громадянам України у продовженні тимчасового захисту, депортують чоловіків призовного віку або погрожують реадмісією до України — попри відому загрозу катувань, свавільного затримання та мобілізаційного примусу, що порушує статтю 33 Женевської конвенції про статус біженців (принцип non-refoulement) та статтю 3 Конвенції проти катувань.

Крім того, на західному кордоні України з державами ЄС (зокрема Польщею, Угорщиною, Румунією та Словаччиною) застосовуються фізичні, цифрові та технічні засоби для недопущення втечі представників української національної групи. Встановлено системи відеоспостереження з нічним баченням, безпілотні патрулі, тепловізори, заборони наближатися до лінії кордону ближче ніж на 20 км, а також зведено інженерні загородження, включаючи колючий дріт уздовж річки Тиса (кордон Україна–Угорщина). Ці заходи спрямовані не на захист від зовнішньої загрози, а на недопущення виїзду представників української національної групи із зони репресій і мобілізації. Така практика порушує статті 12 і 13 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та формує елемент фізичного блокування, що є складовою частиною міжнародно скоординованої схеми демографічного знищення.

Приклад руйнування сім’ї як елемент акту геноциду: опосередковане вбивство через заборону на евакуацію:

Одним із найбільш очевидних прикладів структурного насильства з боку держави є примусове розділення сімей через обмеження права на виїзд чоловіків, що супроводжується прихованим, але юридично значущим руйнуванням самого інституту сім’ї. В умовах воєнних дій це створює не лише гуманітарні, а й прямі правові наслідки, що підпадають під юрисдикцію міжнародного кримінального права.

Фактична конструкція:

• чоловік, який підлягає мобілізації, обмежений у праві на виїзд — з порушенням статті 12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП);

• жінка та дитина юридично мають можливість залишити країну, але фактично цього не роблять із очевидної причини — солідарність із чоловіком і батьком;

• через певний час сім’я гине внаслідок обстрілу, здійсненого Російською Федерацією.

Незважаючи на те, що безпосереднім актом знищення є застосування зброї агресором, юридична відповідальність не обмежується лише виконавцем. У даному випадку ключовим є саме структура узгоджених дій, за якої:

1. Держава (в даному випадку — Україна) незаконно утримує цивільну особу в зоні бойових дій без належної правової процедури, порушуючи статті 9, 12 і 13 МПГПП, а також статті 3 і 5 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ);

2. Система примушує сім’ї залишатися в зоні ураження, створюючи штучні бар’єри для евакуації — як фізичні, так і психологічні;

3. Міжнародні партнери продовжують фінансувати інфраструктуру, що забезпечує утримання, за умов документованої обізнаності, тим самим беручи участь у створенні умов, що загрожують життю цивільного населення.

Юридичне значення:

Створення таких умов, за яких цивільні сім’ї позбавляються можливості розділення, евакуації та порятунку, формує ознаки умисного руйнування групи як соціальної одиниці — не лише у фізичному, а й у демографічному, репродуктивному, правовому та психологічному вимірах.

Даний механізм підпадає під дію статті II(с) Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 р.), яка визначає актом геноциду:

«Умисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, що розраховані на її повне або часткове фізичне знищення».

Відповідно, загибель цивільної сім’ї внаслідок узгодженої політики недопущення виїзду, незалежно від характеру остаточного ураження, становить форму опосередкованого геноциду, юридична відповідальність за який покладається як на державу-реалізатора (Україну), так і на держави-спонсори, що підтримують репресивну систему, а також — безумовно — на державу-агресора, яка здійснила обстріл.

Експлуатація мобілізованих і відмова у соціальному захисті:

Навіть мобілізовані військовослужбовці не звільняються від сплати податків, комунальних платежів і боргових зобов’язань. Їхні заробітні плати оподатковуються, а сім’ї залишаються без належної підтримки. У разі поранення держава систематично відмовляє у медичній допомозі, наданні статусу інвалідності та виплатах. Військові змушені роками добиватися реалізації законних прав через суди та адміністративні інстанції. Також зафіксовано випадки переміщення українських військовослужбовців на територію Російської Федерації, зокрема до Курська, без міжнародного мандата або правових підстав, що порушує норми міжнародного гуманітарного права та ставить під сумнів їхній правовий статус. Усе це підтверджує, що навіть ті, хто був мобілізований, піддаються зневазі, експлуатації та знищувальній політиці з боку держави.

Російська Федерація, паралельно з вищезазначеними заходами, веде масштабні бойові дії, систематично знищує цивільну інфраструктуру та блокує евакуаційні шляхи, що посилює неможливість втечі для населення та загострює ризики примусової мобілізації й загибелі, перетворюючи територію України на закриту зону підвищеного ризику.

Крім того, Росія обмежила маршрути виїзду з окупованих територій України, залишивши громадянам лише два варіанти перетину кордону: через московський аеропорт Шереметьєво та пункт пропуску Лудонка в Псковській області на кордоні з Латвією. Усі інші напрямки заблоковані або визнані «незаконними», що робить евакуацію фактично неможливою. Одночасно на цих територіях діє фільтраційна система, яка супроводжується допитами, конфіскацією техніки, вилученням документів і свавільними затриманнями. Громадяни України зазнають сегрегації та позбавлення базових прав, включаючи заборону на оформлення чи перереєстрацію власності на окупованих територіях, що порушує статті 12, 17 і 18 МПГПП і Протокол №1 до ЄКПЛ.

Юридичний висновок: міжнародна система демографічного знищення

Механізм, за якого одна група держав блокує виїзд, інша — відмовляє у захисті, третя — примусово повертає людей у зону насильства, а четверта — фінансує репресивну інфраструктуру, становить собою міжнародно скоординовану систему знищення частини української національної групи, насамперед її демографічного ядра — чоловіків, студентів, лікарів та інших цивільних представників.

Ця система:

• виключає можливість втечі;

• виключає можливість отримання міжнародного захисту;

• виключає правовий механізм спротиву;

• створює замкнуту схему переслідування, мобілізації, зникнення та знищення.

Юридично така система відповідає умисній міжнародній координації, спрямованій на часткове або повне знищення соціальної групи. Це підпадає під ознаки злочинів проти людяності та геноциду відповідно до статей 7, 25 і 28 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, статей II і III Конвенції про геноцид, а також підтверджується судовою практикою Міжнародного суду ООН і міжнародних трибуналів (ICTY, ICTR).

Таким чином, кожна держава, що бере участь у цій системі — через фінансування, репресії, сприяння репатріації, блокування виїзду або бездіяльність при наявності доказів — несе міжнародно-правову відповідальність як співучасник у злочини проти української національної групи, насамперед її громадянського населення.

 

VI. Роль Російської Федерації: блокування евакуації, фільтрація та територіальні обмеження як елементи демографічного тиску

Додатковим елементом скоординованої міжнародної схеми, що підсилює ознаки геноциду, є дії Російської Федерації, спрямовані на блокування легальних шляхів виїзду українців з окупованих територій, запровадження дискримінаційних адміністративних обмежень, фільтраційних процедур та заборони на законне переміщення, проживання і розпорядження майном.

Юридично значущі факти:

• На всій лінії окупованих територій України функціонують лише два офіційних пункти виїзду до третіх країн: через аеропорт Шереметьєво та пункт пропуску Лудонка в Псковській області. Всі інші маршрути заблоковані або визнані “незаконними”, що робить евакуацію фактично неможливою для більшості громадян.

• Громадяни України піддаються фільтраційним процедурам, під час яких у них вилучають документи, проводяться допити, біометрична фіксація, вилучення телефонів, перегляд переписок та перевірка на причетність до ЗСУ, волонтерських організацій або “нелояльної” поведінки. Зафіксовано випадки затримань, зникнень і депортацій після проходження фільтрації.

• Російським законодавством та адміністративними наказами введена заборона для громадян України на перереєстрацію, придбання та оформлення права власності на нерухомість на окупованих територіях (включаючи Крим, частини Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей), що порушує норми ст. 17 і 18 МПГПП та статті 1 Протоколу №1 до ЄКПЛ.

• На практиці громадяни України, які проживають на окупованих територіях, позбавлені права на свободу пересування, доступу до правосуддя, медичної допомоги, освіти та захисту від насильства, водночас позбавлені можливості виїзду до безпечних регіонів. Внаслідок цього вони постійно перебувають під загрозою мобілізації, репресій або насильницької асиміляції.

Юридичне значення:

Дії Росії є складовою частиною міжнародного механізму, спрямованого на ізоляцію, сегрегацію та знищення частини українського населення. Разом із заходами України щодо блокування виїзду, заходами ЄС щодо відмов у захисті та репатріації, а також міжнародним фінансуванням репресій, вони формують єдиний, узгоджений за ефектом механізм, у якому фізична, правова та територіальна свобода визначеної групи населення системно знищується.

Юридична кваліфікація:

• Блокування виїзду, фільтрація, обмеження прав власності та сегрегація за громадянством є елементами злочинів проти людяності (ст. 7 Римського статуту), а в сукупності з бездіяльністю інших держав у запобіганні наслідкам — формують умови, за яких можлива юридична кваліфікація акту міжнародного геноциду.

• Згідно з практикою Міжнародного суду ООН (справа “Боснія проти Сербії”, 2007), держава несе міжнародну відповідальність не лише за вчинення акту геноциду, а й за недопущення геноциду, якщо вона мала можливість його зупинити.

Висновок:

Російська Федерація, здійснюючи фільтрацію, територіальні обмеження, блокування виїзду та руйнування прав українських громадян, є невід’ємним учасником механізму демографічного знищення. У поєднанні з безумовною підтримкою з боку країн-донорів і відмовою в захисті з боку приймаючих держав, це формує міжнародно скоординовану, системну модель, що відповідає ознакам геноциду згідно зі статтею II Конвенції про геноцид.

 

VII. Юридична відповідальність за координований системний геноцид: всі держави-учасники як співвиконавці

Російська Федерація, як держава-агресор, окупант і ініціатор збройного вторгнення, несе первинну відповідальність за знищення українського населення, територій і державності. Проте вона не діє ізольовано.

У рамках сучасної репресивної системи тиску Росія має міжнародних співучасників. Внутрішні репресії реалізує українська влада — через системну примусову мобілізацію, кримінальне переслідування ухилянтів, блокування виїзду представників української національної групи та насильницьке утримання осіб у зоні активних бойових дій, що прямо порушує статті 9, 12 і 13 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП), а також статтю 3 Женевської конвенції (1949).

Країни-донори (Європейський Союз, США, Велика Британія) продовжують безумовне фінансуваннярепресивної інфраструктури — ТЦК, СБУ, МВС, цифрових систем контролю — без жодних політичних або правозахисних умов, незважаючи на наявність задокументованих доказів масових порушень прав людини. Приймаючі держави, у свою чергу, відмовляють українцям у захисті, припиняють тимчасовий статус і сприяють примусовому поверненню у небезпечні умови — що прямо порушує принцип non-refoulement (ст. 33 Конвенції про статус біженців) та статтю 3 Конвенції проти катувань.

Цей узгоджений механізм дій створює транснаціональну систему демографічного знищення, спрямовану на конкретні групи цивільного населення — представителів демографічного ядра української національної групи — зокрема чоловіків призовного віку, студентів, медичних працівників, батьків-одинаків та інших цивільних осіб.

Відповідно до статей II і III Конвенції ООН про запобігання геноциду (1948), ці дії мають ознаки системного геноциду, зокрема:

• навмисне створення умов, що унеможливлюють фізичне виживання групи;

• перешкоджання евакуації;

• примусове повернення у зону насильства;

• створення замкненої схеми переслідування, мобілізації та знищення.

Крім того, відповідно до статті 25(3)(d) Римського статуту Міжнародного кримінального суду, співучасть у скоєнні злочину через свідому підтримку або сприяння в умовах обізнаності про злочин є підставою для кримінальної відповідальності. Статті 7, 25 і 28 Римського статуту прямо передбачають відповідальність осіб і держав за злочини проти людяності та геноцид.

Жодна з держав, залучених до цього механізму, не є нейтральною. Кожна — співвиконавець, що діє системно, свідомо та в умовах повної поінформованості.

Міжнародна легітимація нелегітимної влади як форма прикриття геноциду

Попри завершення конституційного строку повноважень Президента України та скасування загальних виборів, західні демократії — Європейський Союз, США та Велика Британія — продовжують офіційно визнавати Володимира Зеленського легітимним главою держави. Цей факт набуває юридично значущого характеру в умовах, коли українська влада втратила народний мандат і використовує державні механізми для здійснення насильницьких репресій, мобілізації, блокування виїзду та руйнування громадянських прав.

Така поведінка країн-донорів:

• порушує принцип демократичної змінюваності влади;

• слугує міжнародним прикриттям внутрішньої диктатури;

• легітимізує дії режиму, який не має правового мандату;

• виключає політичний тиск на відновлення конституційного ладу та виборчого процесу.

Юридичне значення:

Збереження міжнародного визнання за відсутності легітимності та виборів є формою свідомої підтримки репресивного режиму, що підсилює міжнародну відповідальність держав, які продовжують співпрацю, фінансування та політичну підтримку.

Відповідно до Римського статуту (ст. 25 і 28) та Конвенції про запобігання злочину геноциду (ст. III(e)), публічне визнання та співпраця з владою, яка здійснює злочини проти людяності, є елементом співучасті та правового прикриття геноциду.

 

VIII. Юридичне заключення

Слід особливо підкреслити, що для самих жертв репресій та українців, які вижили, характер подій не викликає сумнівів: примусова мобілізація, блокування виїзду, руйнування родини та відмова в медичній допомозі сприймаються як очевидне й цілеспрямоване знищення цивільного населення. Водночас в умовах дії масштабного апарату придушення інакодумства всередині України — включаючи кримінальне переслідування, цензуру, блокування платформ і фізичні погрози — можливості громадян відкрито свідчити про події зведені до мінімуму.

Відсутність масових публічних заяв з боку населення не може тлумачитися як відсутність геноциду. Навпаки, це є ще одним доказом існування репресивної системи, у якій будь-яка незгода може призвести до переслідування. Це необхідно враховувати під час юридичної оцінки подій і визначення структури відповідальності.

Прецедент Гуріної: кримінальне покарання за правозахисну відеозйомку

(ЄУНСС: 725/4553/24, НП: 11-кп/822/56/25)

У грудні 2024 року мешканку Чернівців Анжелу Гуріну, відому в соціальних мережах як громадську активістку та правозахисницю, було засуджено до 5 років позбавлення волі за ч. 2 ст. 114-2 КК України за публікацію відеозапису, знятого біля будівлі ТЦК. Суд кваліфікував її дії як «поширення інформації про місцезнаходження військового об’єкта», попри те, що зйомка велася з вулиці, не містила засекречених даних, а її метою було документування можливого незаконного затримання чоловіка, про яке надійшов сигнал.

Апеляція залишила вирок без змін. Суд проігнорував свідчення про порушення прав людини, відсутність умислу, а також наявність психіатричного висновку, який визнавав активістку осудною, але такою, що страждає на біполярний розлад. Особистий телефон, за допомогою якого велась зйомка, було конфісковано.

Цей прецедент став яскравим прикладом того, як держава демонстративно карає за спробу оприлюднення неправомірних дій органів мобілізації. Вирок у справі Гуріної ілюструє масштаб фактичної заборони на фіксацію порушень і пояснює мовчання переважної більшості жертв: будь-який акт громадянської солідарності в Україні сьогодні кваліфікується як злочин.

Слід також зазначити, що систематичні обстріли цивільної інфраструктури з боку Російської Федерації — житлових будинків, лікарень, шкіл, гуманітарних коридорів, об’єктів енергетики та водопостачання — не можуть бути виправдані з точки зору військової доцільності. Ці удари, позбавлені стратегічної чи тактичної цінності, є формою залякування, дестабілізації та терору цивільного населення. Відтак вони мають кваліфікуватися як елемент терористичної політики, спрямованої на підрив умов життя, примусове переміщення та фізичне знищення частини українського народу. В умовах існуючої координації з внутрішніми репресіями та блокуванням виїзду, такі дії посилюють ознаки геноциду у розумінні статті II Конвенції про запобігання злочину геноциду.

Окремої уваги заслуговує той факт, що примусове утримання представників української національної групи всередині країни, а також блокування виїзду з територій бойових дій свідомо не доводяться до відома громадян країн-донорів. Відео з насильницькими діями, свідчення про викрадення та зізнання самих українців про те, що вони є заручниками режиму, систематично блокуються в соціальних мережах, видаляються з платформ, а акаунти поширювачів піддаються санкціям. Така цензура, реалізована за умов тісної співпраці між українською владою та західними цифровими структурами, створює систему дезінформації. Це означає, що уряди країн-донорів не лише фінансують репресії, а й свідомо приховують їх від власних громадян, тим самим позбавляючи суспільство можливості вимагати відповідальності та контролю за своєю зовнішньою політикою. Це порушує принципи прозорості, підриває демократичний нагляд і посилює юридичну значущість міжнародної співучасті.





***
Застереження

Ми живемо в реальності, де мільйони людей опинилися замкненими у фізичному та цифровому концентраційному таборі, змушені звертатися по захист до співучасників репресій і розраховувати на милість тих, хто фінансує їхнє поневолення. Це не просто абсурд — це історична катастрофа, що відбувається на очах усього світу.

Історичний досвід показує: геноцид ніколи не визнається в момент свого здійснення. Його заперечують, висміюють, маскують під «мобілізацію», «реформи», «національну безпеку» — допоки не стає надто пізно. Міжнародні організації не втручаються, бо зв’язані політичними інтересами. Політики — бо беруть участь у співучасті. А громадяни демократичних країн — бо введені в оману й не хочуть вірити, що фінансують знищення народу під прикриттям гуманітарної допомоги.

Вони заперечуватимуть очевидне. Вони говоритимуть, що «допомагають», що «йде війна», що «так треба». Вони тиснутимуть на мораль і розповідатимуть про «вищі цілі». Але знищення — це знищення. І воно відбувається зараз. У цьому документі викладено не емоції, а юридичні конструкції, підтверджені фактами, цифрами, законами, правовими прецедентами та міжнародними нормами.

Автор цієї статті не є юристом. Але він — жива людина, громадянин, який не міг мовчати. І якщо суддя будь-якого незалежного трибуналу — чи з майбутнього, чи з теперішнього — прочитає цей документ з відкритими очима, він побачить одне: це не випадковість, не помилка й не «трагічна необхідність». Це — системне, свідоме й багаторівневе знищення українського народу за мовчазної (або активної) участі всього міжнародного співтовариства.

Це — не риторика. Це — обвинувачення. І нехай час розставить усе на свої місця.

Ця стаття не ставить за мету надати вичерпну сукупність доказів, достатніх для міжнародної юридичної кваліфікації геноциду, торгівлі людьми чи інших злочинів у суді. Це завдання слідства й правосуддя, які мають відповідні повноваження, досвід і доступ до свідків та матеріалів. Водночас усі елементи, викладені в документі, базуються на відкритих джерелах і піддаються перевірці — у цьому їхня юридична та доказова сила.

Для тих, хто схильний називати подібні твердження «конспірологією», варто нагадати: у разі необхідності світова система чудово демонструє здатність до координації — навіть між геополітичними противниками. Приклад глобальних заходів під час пандемії COVID-19 показав, наскільки злагоджено можуть діяти всі центри влади, коли йдеться про системні інтереси. Відповідно, і в контексті знищення цивільного населення України не можна виключати аналогічної координації — під виглядом війни

Відсутність акценту на діях Російської Федерації в цьому документі не означає виправдання агресії чи применшення вини держави-окупанта. Навпаки — будь-яка військова агресія, окупація, підрив територіальної цілісності та суверенітету України заслуговують на безумовне засудження. Відповідальність Росії є очевидною і неодноразово зафіксованою міжнародними структурами. Проте саме ця очевидність дозволяє не витрачати зусилля на повторення загальновідомих позицій, а зосередитися на тому, що замовчується: на співучасті інших держав, чия роль в організації та фінансуванні репресивної системи досі ігнорується. Мета цього документа — не політична агітація і не проросійська риторика, а юридична фіксація фактів, що відбуваються з українськими громадянами, яких змушують мовчати, ділять за ознакою лояльності та фактично позбавляють базових прав. Будь-які спроби інтерпретувати цей текст як «проросійську» позицію є не лише маніпуляцією, а й образою мільйонів українців, які стали жертвами як агресії, так і репресій одночасно.