Природне право — це сукупність базових прав, які належать кожній людині лише тому, що вона народилася. Ці права не залежать від того, де людина живе, якої вона статі, з якої родини походить, багата вона чи бідна, або що про неї думає держава. Вони не виникають завдяки законам чи дозволу влади — вони вже є у нас від самого початку. Такі права називають універсальними (притаманні всім), невідчужуваними (їх не можна відібрати) і вічними (вони не зникають із часом).

1. Які права входять до сфери природного права?

Ось основні приклади природних прав:

• Право на життя — ніхто не має права свавільно позбавити людину життя.

• Право на свободу — кожен має право бути вільним, не піддаватися свавільному затриманню чи ув’язненню.

• Право на людську гідність — кожен повинен бути захищений від принижуючого гідність поводження, тортур, рабства та експлуатації.

 ... Читати далі ⇢

Більшість країн світу підписали міжнародні договори, які не просять, а зобов’язують їх надавати біженцям не просто захист, а цілий комплекс прав: право на притулок, безпеку, гуманітарну допомогу, інтеграцію, соціальні гарантії та захист від депортації. Ці зобов’язання закріплені в Женевській конвенції 1951 року, Протоколі 1967 року, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (МПГПП) та Європейській конвенції з прав людини (ЄКПЛ).

Але у випадку з українцями ці зобов’язання обійшли: держави роздули публічний образ «біженців», щоб в очах суспільства все виглядало законно, але юридично відмовили у самому статусі. Замість повноцінного захисту нав’язали тимчасові схеми без гарантій — аби не виконувати власні зобов’язання.

Під приводом «вас занадто багато», «це тимчасово», «ми й так допомагаємо» — українцям нав’язують відчуття провини, приховуючи головне: захист біженців — це не жест доброї волі, а юридичний обов’язок, який самі ж держави добровільно на себе взяли.

 ... Читати далі ⇢

Перш ніж посилатися на той чи інший міжнародний документ у сфері прав людини або використовувати його в юридичних чи міграційних справах, необхідно перевірити, чи підписала його держава, в якій ви перебуваєте, та чи була проведена його ратифікація. Підпис держави означає згоду з текстом, але не завжди створює юридичні зобов’язання. Лише ратифікація робить документ обов’язковим для виконання всередині країни.

Більше того, навіть після ратифікації можуть існувати застереження або відкладені строки набуття чинності. Наприклад, Україна у серпні 2024 року підписала Римський статут, але ратифікувала його з умовою набуття чинності лише через 7 років. Це означає, що документ діятиме обмежено або взагалі не матиме юридичної сили в зазначений період. Подібна ситуація з Римським статутом існує в Росії та Білорусі: обидві країни підписали його, але так і не ратифікували. Це означає, що вони не визнають юрисдикцію Міжнародного кримінального суду й не зобов’язані співпрацювати з ним. Такі деталі критично важливі при посиланнях на міжнародне право.

Статут Організації Об’єднаних Націй (1945) — це основоположний договір ООН, обов’язковий для всіх держав-членів. Він встановлює мир, безпеку, права людини та с ... Читати далі ⇢

У сучасному світі, особливо в умовах криз, війн та масових переміщень людей, людина все частіше стикається з ситуацією, коли її права обмежуються під різними приводами. І щоразу це подається переконливо, майже логічно — так, що багато хто навіть не помічає підміни.

При цьому використовуються три основні форми тиску, які легко сприйняти за закон: закон, мораль та геополітика. Вони звучать схоже, але мають різну природу й абсолютно різну юридичну силу.

Мораль — це категорія суспільної оцінки: що правильно або неправильно на думку більшості, держави, пропаганди чи окремої групи. Це не є правом і не є обов’язком.

Приклади морального тиску:

– «Чоловік повинен захищати Батьківщину»

– «Чому не донатиш?»

– «Чому не українською?»

– «Вас і так надто багато приїхало, ви сидите у нас на шиї»

– «Наші податки йдуть на вашу війну»

 ... Читати далі ⇢

Із самого дитинства нам нав’язують уявлення, що «закон» — це лише те, що написано в Конституції, Кримінальному чи Цивільному кодексі. Нам розповідають про право виключно в межах державної юрисдикції — ніби нічого вищого за це не існує. У школах, університетах, засобах масової інформації та навіть в офіційних документах правова система подається так, ніби вона обмежується лише внутрішніми органами влади: парламентом, судом, президентом і поліцією.

Але при цьому цілеспрямовано замовчується або викривлюється інформація про те, що існує інша, вища система права — міжнародне та наддержавне право. А ще вище — природне право, яке не потребує ні ратифікації, ні визнання з боку держави, тому що належить людині за фактом її народження.

Це не просто недомовка — це свідома інформаційна ізоляція, створена для того, щоб людина ніколи не вийшла за межі дозволеного. Щоб вона не знала, що держава може бути порушником, а її закони — нелегітимними.

Насправді правова система влаштована інакше, ніж нам її показують. Ієрархія права не закінчується на конституції. Міжнародні конвенції, пакти й договори, якщо вони ратифіковані, мають вищий статус, ніж внутрішні закон ... Читати далі ⇢