Ієрархія Права: Як розібратися в системі законів?

Із самого дитинства нам нав’язують уявлення, що «закон» — це лише те, що написано в Конституції, Кримінальному чи Цивільному кодексі. Нам розповідають про право виключно в межах державної юрисдикції — ніби нічого вищого за це не існує. У школах, університетах, засобах масової інформації та навіть в офіційних документах правова система подається так, ніби вона обмежується лише внутрішніми органами влади: парламентом, судом, президентом і поліцією.

Але при цьому цілеспрямовано замовчується або викривлюється інформація про те, що існує інша, вища система права — міжнародне та наддержавне право. А ще вище — природне право, яке не потребує ні ратифікації, ні визнання з боку держави, тому що належить людині за фактом її народження.

Це не просто недомовка — це свідома інформаційна ізоляція, створена для того, щоб людина ніколи не вийшла за межі дозволеного. Щоб вона не знала, що держава може бути порушником, а її закони — нелегітимними.

Насправді правова система влаштована інакше, ніж нам її показують. Ієрархія права не закінчується на конституції. Міжнародні конвенції, пакти й договори, якщо вони ратифіковані, мають вищий статус, ніж внутрішні закони. А над ними — принципи, які взагалі не залежать від жодної влади: природне право на свободу, життя, гідність і недоторканність.

Щоб розібратися в цій реальній структурі — а не в зручній для влади ілюзії — потрібно вийти за межі звичних уявлень і подивитися, як правова матриця влаштована насправді.

1. Основа права: природне та позитивне право

Перш ніж занурюватися в структуру, потрібно зрозуміти головну відмінність між тим, що «належить людині з моменту народження», і тим, що «створюється штучно» у вигляді законів.

• Природне право — це права, які належать кожній людині незалежно від держави, громадянства, походження чи законодавства. Ці права не потрібно просити й не потрібно доводити. До них належать: право на життя, свободу, безпеку, тілесну й психічну недоторканність, гідність, свободу переконань, совісті та пересування. Вони не залежать від форми влади, від паспорта чи від національного законодавства. Якщо держава не визнає ці права, вона не «скасовує» їх — вона просто діє протиприродно.

• Позитивне право — це норми, встановлені та закріплені в законах, указах, кодексах і постановах. Вони визначають, як має діяти людина в межах певної держави. Ці норми створюються штучно й можуть як відповідати природному праву, так і суперечити йому. Наприклад, якщо закон обмежує свободу пересування без поважної причини — це порушення природного права. У такому випадку закон формально чинний, але морально нелегітимний.

2. Міжнародне право і національне право

Наступний рівень поділяє правову систему на міжнародну й внутрішню.

• Міжнародне право — це система норм, що регулює відносини між державами та встановлює базові стандарти прав людини. Воно охоплює конвенції, пакти, статути, декларації та резолюції, прийняті в рамках ООН, Ради Європи та інших структур. Міжнародне право вважається пріоритетним, якщо країна офіційно визнала його верховенство, тобто включила це положення до своєї Конституції. Наприклад, Україна прямо визнає пріоритет міжнародних договорів, якщо вони ратифіковані парламентом. Росія — навпаки, пріоритету не визнає, і в разі конфлікту норм застосовує внутрішнє право.

• Національне право — це закони, що діють у межах конкретної держави: кримінальні, адміністративні, цивільні кодекси, укази тощо. Воно застосовується лише в межах території цієї держави і, як правило, регулює повсякденне життя громадян: від правил дорожнього руху до оподаткування.
•  

3. Види міжнародно-правових актів (за силою та обов’язковістю)

Не всі міжнародні документи однаково обов’язкові. Існує чітка градація за юридичною силою та сферою застосування:

• Конвенції — це повноцінні договори між державами, які набувають обов’язкової сили після ратифікації. Вони мають силу закону й можуть застосовуватися безпосередньо (наприклад, Конвенція проти катувань, Женевські конвенції про захист цивільного населення).

• Декларації — це політичні акти, які фіксують загальні принципи, але не мають обов’язкової юридичної сили. Проте деякі декларації, як-от Загальна декларація прав людини, визнані основою міжнародних стандартів і часто використовуються в судовій та правозахисній практиці.

• Пакти — по суті, це договори, подібні до конвенцій, але часто охоплюють ширші категорії прав (наприклад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права). Вони набувають юридичної сили лише після ратифікації державою.

• Протоколи — це доповнення до основних документів, які уточнюють, розширюють або деталізують їхні положення. Наприклад, Протокол до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах.

• Меморандуми — це домовленості між державами або організаціями, які не мають строго обов’язкової юридичної сили, якщо інше не передбачено. Вони фіксують політичні наміри, напрями співпраці або взаємні зобов’язання в м’якій формі.

Приклад: Будапештський меморандум 1994 року, в якому США, Велика Британія та Росія гарантували Україні безпеку в обмін на відмову від ядерної зброї. Цей документ не був ратифікований і не містив механізму примусу, що робить його політичним, але не юридично обов’язковим актом.

• Резолюції — це рекомендації, що ухвалюються міжнародними організаціями. Вони не мають сили закону, але можуть виражати політичну волю та слугувати підґрунтям для міжнародного тиску або санкцій.

4. Національне право: види

У межах держави закони поділяються на кілька галузей, кожна з яких регулює певну сферу:

• Конституційне право — визначає структуру держави, повноваження органів влади та основні права громадян. Конституція — це головний закон країни, що має вищу юридичну силу над усіма іншими нормами.

• Кримінальне право — встановлює, які дії є злочинами, та передбачає покарання за їх вчинення.

• Цивільне право — регулює майнові та особисті немайнові відносини між людьми й організаціями: договори, спадкування, сімейні спори, власність.

• Адміністративне право — охоплює взаємовідносини громадян з органами державної влади. Сюди входять штрафи, ліцензії, дозволи, адміністративні процедури.

• Трудове право — регулює відносини між працівниками та роботодавцями, захищає право на працю, відпустку, охорону праці, оплату та звільнення.

• Фінансове і податкове право — стосується формування бюджету, оподаткування, фіскального контролю.

5. Інші правові системи

Деякі системи не входять безпосередньо до державного чи міжнародного права, але впливають на них:

• Римське право — історична правова система, з якої виросло сучасне цивільне право. Основні принципи (добросовісність, заборона безпідставного збагачення, рівність сторін) і досі застосовуються в цивільних спорах.

• Канонічне право — система релігійних норм, що діє всередині церков. У деяких країнах його положення визнаються нарівні з державними (наприклад, у питаннях шлюбу або спадкування).

• Морське (адміралтейське) право — регулює правопорядок у морях, міжнародних водах і портах. Застосовується під час вирішення спорів між державами, торговими суднами, екіпажами та морськими компаніями. Багато його принципів стали основою сучасних міжнародних норм, особливо у сфері контрактного права та юрисдикції.

6. Ієрархія права: що має більшу силу

Щоб зрозуміти, який нормативний акт має пріоритет, потрібно розглядати наступну послідовність:

1. Природне право — абсолютні, беззаперечні права людини, що існують незалежно від законів.

2. Міжнародне право — договори, пакти та конвенції, визнані та ратифіковані державою.

3. Конституція — основний закон країни, з яким повинні узгоджуватися всі інші закони.

4. Національні закони — кодекси та нормативні акти, що діють у межах держави.

5. Підзаконні акти — укази, постанови, інструкції, прийняті органами влади для виконання законів.

6. Висновок

Якщо держава підписує міжнародні конвенції, але порушує їх у національному законодавстві, вона втрачає легітимність, оскільки порушує взяті на себе добровільні зобов’язання. Приклад — держави, які ратифікували Конвенцію проти катувань, але застосовують жорстоке поводження з ув’язненими.

Якщо держава використовує юридичні маніпуляції, щоб перетворити людину на «фізичну особу» або просто на «громадянина», обмежуючи її права та свободи — це пряме порушення природного права. Людину не можна позбавити права на свободу, життя чи пересування без її усвідомленої та добровільної згоди. Ані закон, ані паспорт не можуть бути вищими за природу самої людини.