Ведення офіційного обліку відомостей про національність - не передбачено

Відповідь Міністерства юстиції України повністю відтворює офіційну позицію Державної міграційної служби, підтверджуючи, що українське законодавство не передбачає юридичної фіксації національності громадян у жодних документах, включаючи паспорти, свідоцтва про народження та акти цивільного стану.

Відомство прямо заявляє про відсутність державного обліку етнічної належності та апелює до Конституції України та міжнародних стандартів недискримінації, підміняючи ними право на етнічну ідентичність, визнане міжнародним правом.

Однак за цією формальною «рівністю» приховується цілеспрямований і юридично оформлений механізм виключення титульної нації — етнічних українців — з категорії суб’єктів колективних прав.

Закон № 1616-IX «Про корінні народи України» (2021) обмежує визнання колективних прав виключно трьома групами — кримськими татарами, караїмами та кримчаками, тим самим свідомо виключаючи з правового поля як титульну українську етнокультурну групу, так і всі інші автохтонні й діаспорні спільноти, які не підпадають під це вузьке визначення.

Етнічні українці — єдина автохтонна група, для якої в українській правовій системі взагалі не передбачено колективної суб’єктності — ні як для народу, ні як для меншини, ні як для корінного населення.

Крім того, Закон України № 2827-IX «Про національні меншини (спільноти) України» від 13 грудня 2022 року доповнює цю правову конструкцію, закріплюючи колективні права лише за тими етнічними групами, які не є етнічними українцями.

Згідно зі статтею 1 цього закону, національною меншиною вважається «стала група громадян України, які не є етнічними українцями», що прямо вводить критерій виключення титульного народу з дії закону.

Це означає, що етнічні українці офіційно не можуть бути визнані національною меншиною й, відповідно, позбавлені доступу до правових механізмів колективної ідентичності, культурної автономії, представництва та міжнародного захисту, які передбачені для інших груп.

Закон України № 2215-IX «Про дерадянізацію законодавства України» від 21 квітня 2022 року передбачає системне вилучення з правового поля актів УРСР, у тому числі таких, що мали ключове значення для становлення української державності.

Згідно з пунктом 2 розділу I цього закону, із законодавства вилучаються посилання на акти, ухвалені до 24 серпня 1991 року, якщо вони не були прямо включені до переліку чинних нормативно-правових актів.

Оскільки Декларація про державний суверенітет України № 55-XII від 16.07.1990 не була відновлена або повторно визнана чинною окремим законом, вона більше не вважається джерелом чинного права.

Фактично це означає, що Закон № 2215-IX не просто усунув радянську лексику, а ліквідував головний установчий документ, який визнавав український народ носієм суверенітету.

Таким чином з правової системи України була вилучена єдина легальна основа для визнання українців як титульної нації з правом на землю, історичну спадкоємність і державність.

Це означає, що колективні права залишилися лише для вузького переліку штучно оформлених етнічних груп, тоді як основний народ утратив навіть право на юридичне визнання своєї етнічної належності.

Міністерство юстиції фактично виправдовує державну політику відмови від фіксації національності в особистих документах, при цьому повністю ігноруючи міжнародно-правові стандарти, зокрема:

– статтю 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (право кожного народу на самовизначення),

– статтю 1 Статуту ООН (рівноправність і самовизначення народів),

– статті 1, 2 і 26 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (заборона відмінностей на підставі етнічного походження),

– статті 3, 5 і 9 Декларації ООН про права корінних народів (право на визнання, ідентичність і захист від асиміляції).

Таким чином, офіційна позиція Міністерства юстиції підтверджує існування державної моделі правового апартеїду.

Під виглядом універсальної громадянської ідентичності фактично проводиться сегрегація за етнічною ознакою, в межах якої титульна українська етнокультурна група втрачає право на визнання, захист і колективне представництво.

Відмова фіксувати національність оформлена як «право на самовизначення», але на практиці стає інструментом юридичного знищення етнічної ідентичності однієї конкретної групи — українців.

Це відповідає ознакам внутрішнього колоніалізму, за якого титульний народ, формально маючи державність, виявляється виключеним з правової системи, тоді як юридичні механізми колективного представництва і міжнародного захисту оформлюються для груп з зовнішньою (транснаціональною) підтримкою.

У такій системі народ, що є джерелом суверенітету, припиняє існувати як суб’єкт права.

У цьому контексті відмова від фіксації національності в документах — це не прояв рівності, а юридична технологія виключення.

Це — виключення титульного народу з-під міжнародної юрисдикції, усунення його від права на репрезентацію та участь у правовому устрої власної держави.

Такий підхід є прямим порушенням основоположних норм міжнародного права і має бути кваліфікований як правовий апартеїд.