Відповідно до Закону України №1616-IX «Про корінні народи України» від 1 липня 2021 року, етнічні українці не включені до переліку корінних народів. Зазначений закон, ініційований Президентом України Володимиром Зеленським як невідкладний, надав статус корінного народу трьом етнокультурним групам — кримським татарам, караїмам і кримчакам — без будь-яких обмежень щодо чисельності, місця проживання або громадянства, поширивши їхні права на всю територію України. 

У той самий час титульна нація — етнічні українці, а також автохтонні українські субетнічні групи, такі як бойки, гуцули, лемки, волиняни, подоляни, слобожани та поліщуки — були повністю виключені з переліку корінних народів та з системи колективних прав. Жодна з цих груп не отримала правового визначення як народу, незважаючи на їхню історичну укоріненість, унікальну культурну ідентичність та відсутність власної національної держави поза межами України.

З огляду на те, що відповідно до статті 5 Конституції України:

 «...Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами..»

— водночас у тексті Конституції відсутня норма, яка би прямо визначала, що громадяни України є народом.

Єдине згадування, де «український народ» ототожнюється з громадянами, міститься у Преамбулі Конституції, де сказано:

«Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення..»

Однак Преамбула Конституції має політико-декларативний характер і не володіє юридичною силою норми прямої дії, що допускає різні тлумачення залежно від політичної волі та інтересів чинної влади.

У результаті, в Конституції України відсутній юридично обов’язковий механізм, який би прямо і недвозначно встановлював, що громадяни України є частиною народу та носієм суверенітету, що суперечить самій Конституції України та нормам міжнародного права.

Рішення Конституційного Суду України №4-рп/2001 (у справі щодо завчасного сповіщення органів влади про проведення мирних зібрань) та №6-рп/2005 (у справі про спосіб здійснення влади народом) не стосуються безпосередньо питання правового складу народу України. Незважаючи на те, що в низці публічних коментарів та ЗМІ ці рішення подаються як доказ того, що «громадяни України є народом», у їх текстах не міститься такого прямого твердження.

Зокрема, у рішенні №6-рп/2005 Конституційний Суд посилається на формулювання преамбули Конституції — «...від імені Українського народу — громадян України всіх національностей...», але не дає правового тлумачення поняттю «народ» і не визначає його склад. Суд розглядає питання здійснення влади народом через вибори та референдуми, але не займається юридичним розмежуванням між поняттями «громадяни» та «народ».

Таким чином, посилання на ці рішення не усувають юридичної невизначеності, оскільки:

– у тексті Конституції відсутня пряма й чітка норма про те, що «громадяни України є народом України»;

– рішення КСУ мають тлумачний характер і не створюють правових норм;

– в умовах воєнного стану та дерогацій, коли мільйони громадян не мають доступу до правосуддя, саме поняття «народ» залишається юридично вразливим без чіткого конституційного визначення.

Це також не усуває правової асиметрії, що виникла після ухвалення Закону «Про корінні народи України», яким статус корінних народів і колективні права були надані лише окремим етнічним групам. Етнічні українці — як титульна нація — не були включені до переліку корінних народів, не мають колективних прав і не захищені як етнічна група. На відміну від визнаних корінних народів, українці можуть підлягати державним обов’язкам, зокрема мобілізації, але не мають доступу до міжнародних механізмів колективного захисту, таких як Конвенція МОП №169.

Це створює проблему відсутності взаємності прав і обов’язків:

• Якщо громадяни зобов’язані служити державі, але як група не визнані джерелом влади й не мають юридично захищеного етнічного статусу, це порушує принцип справедливості та рівноправ’я;

• Це прямо суперечить статтям 21, 24 і 64 Конституції України, а також положенням Міжнародного пакту про громадянські й політичні права.

Отже:

• Рішення КСУ не усувають юридичної слабкості конструкції «громадянин = народ»;

• Відсутність етнічних українців у переліку корінних народів за наявності мобілізаційного обов’язку формує правову асиметрію;

• В умовах, коли на кону стоїть право на визначення суверенітету, володіння ресурсами та спадщиною країни, належність до народу не може залишатися предметом інтерпретацій — вона має бути прямо й недвозначно закріплена в Основному Законі.

Закон України №1616-IX «Про корінні народи України» був ухвалений в умовах анексії Автономної Республіки Крим Російською Федерацією, при цьому в державі не існувало окремого базового закону, який би комплексно регулював статус корінних народів. Додаткову правову невизначеність створює той факт, що окремі етнокультурні групи, включені до переліку корінних народів, мають релігійні обмеження, які унеможливлюють їх участь у переписах населення, що виключає можливість достовірного визначення їх чисельності.

Додатково, в умовах глобального порядку денного цифровізації, токенізації природних ресурсів, земель та майнових активів (включно з ініціативами Всесвітнього економічного форуму), надання розширених колективних прав визнаним корінним народам без територіальних, громадянських чи майнових обмежень створює небезпечний прецедент. Це відкриває можливість зовнішнього управління активами та спадщиною України — через цифрові механізми застави, продажу або транскордонного розпорядження — без жодних зобов’язань перед державою чи суспільством. У той час як громадяни України, не визнані джерелом влади, зобов’язані підкорятися і не мають права на колективну власність, визнані корінні народи можуть, не проживаючи в Україні й не виконуючи громадянських обов’язків, користуватися юридично легітимізованими механізмами управління історичною, майновою та земельною спадщиною всієї країни.

Таким чином, закон фактично легалізував правовий статус невизначеної та юридично неконтрольованої кількості осіб, поширивши на них особливі колективні права на всій території України. Це може бути кваліфіковано як юридична здача державного суверенітету та підрив конституційного ладу, зокрема принципів рівності, народовладдя та територіальної цілісності.

У публічній дискусії закон №1616-IX подавався як акт захисту етнічних меншин на території Криму, з акцентом на вкрай незначну кількість представників включених груп. Проте в остаточній редакції будь-які кількісні, територіальні та громадянські обмеження були вилучені. Паралельно з цим, державні заходи щодо переслідування Української православної церкви — включно із закриттям храмів, арештами духовенства, насильницьким перенесенням Різдва та спробами знищення правонаступності за канонічним правом — можуть розглядатися як дії, спрямовані на демонтаж етнокультурної ідентичності титульної нації. Сукупність цих фактів підтверджує ознаки витіснення етнічної групи з території через усунення, ліквідацію культурних символів і юридичне знецінення історичної приналежності.

Десятки тисяч представників визнаних корінних народів з іноземним громадянством отримали не лише:

– право на самовизначення (стаття 6 Закону №1616-IX),

– право на міжнародне представництво (стаття 7),

– спеціальні державні гарантії, включно із захистом культури, мови та ідентичності (стаття 8),

– право звернення до міжнародних організацій від імені народу,

– право на захист з боку України незалежно від громадянства,

…але й, згідно зі статтею 5 Конституції України, — вважаються носіями суверенітету та єдиним джерелом влади на всій території України, незалежно від їхнього громадянства, фізичного місцезнаходження, участі в суспільно-політичному житті держави, а також виконання обов’язків зі сплати податків чи захисту країни.

Оскільки їхній статус не залежить від наявності громадянства України, вони, відповідно, звільнені від громадянських обов’язків, зберігаючи при цьому право на представництво, захист і визнання як народу — джерела влади.

Закон України №1616-IX передбачає, що для реалізації прав, визначених його статтями 5–8 — включаючи право на самовизначення, міжнародне представництво та державні гарантії захисту — наявність громадянства України не є обов’язковою. Це означає, що представники визнаних корінних народів можуть користуватися розширеними правами незалежно від приналежності до громадянства України.

У той же час інші етнокультурні групи, включаючи титульну націю — етнічних українців, позбавлені статусу народу, не визнані джерелом влади та не мають юридично закріпленого права на колективне існування і населення власної історичної території, що фактично ставить їх у становище громадян другого сорту.

Прийнята редакція Закону України «Про корінні народи України», з урахуванням унікальних особливостей окремих етнорелігійних груп та чинної релігійної заборони на участь у переписах, фактично створила необмежений і юридично непідконтрольний суб’єкт, наділений колективними правами без жодних критеріїв громадянства, чисельності чи територіальної прив’язки.

Прийняття цього закону фактично реалізувало етнічний поділ країни, позбавивши титульну більшість — етнічних українців — статусу корінного народу та права на культурну, історичну і територіальну спадщину у власній державі, в якій вони народилися, жили і яку зобов’язані захищати. При цьому вони не визнані її юридичними спадкоємцями, носіями суверенітету або джерелом влади.

Більше того, мобілізаційні вимоги, що висуваються до особи, яка не визнана частиною народу — єдиного джерела влади згідно зі статтею 5 Конституції України, але при цьому зобов’язана підкорятися цій владі та виконувати її рішення, перетворюють такого громадянина з суб’єкта права на об’єкт підпорядкування, позбавлений можливості брати участь у визначенні державної волі та захищати власні інтереси у межах визнаної правосуб’єктності.

Якщо особа має обов’язки перед державою, але не має доступу до участі в реалізації влади — ні через визнання статусу народу, ні через колективні права, — це становить собою юридично оформлену форму примусового підпорядкування.

А примусове підпорядкування без рівних прав — це саме те, що у міжнародному праві визначається як сучасне рабство.

Таке становище порушує статтю 1 Конвенції про рабство 1926 року, яка забороняє будь-який стан, за якого особа позбавлена свободи розпоряджатися власною правосуб’єктністю і використовується як об’єкт влади без права на участь у ній.

Ось перелік норм Конституції України та міжнародного права, що порушуються у зв’язку з виключенням етнічних українців із переліку корінних народів, із поясненням щодо кожної з них:

Конституція України

Стаття 3 — Людина, її життя і гідність як найвища цінність

Держава зобов’язана визнавати людську гідність, права та безпеку як найвищі соціальні цінності. Виключення етнічних українців із переліку визнаних народів означає юридичне заперечення їхньої колективної ідентичності, що підриває їхню гідність як суб’єкта і порушує основоположний гуманітарний принцип Конституції.

Стаття 5 — Народовладдя та джерело влади

Народ проголошений єдиним джерелом влади і носієм суверенітету. Однак у тексті відсутня правова норма, яка б прямо визначала, що громадяни України є народом. В умовах, коли інші етнічні групи визнані народами через спеціальний закон, а титульна нація — ні, створюється ситуація, за якої етнічні українці зобов’язані підкорятися владі, джерелом якої вони юридично не визнані.

Стаття 8 — Верховенство права

Відсутність правової визначеності щодо правового статусу титульної нації як суб’єкта народовладдя порушує принцип правової ясності. Прийняття закону про корінні народи без включення до нього української нації фактично оформлює нерівність суб’єктності перед законом, що підриває систему конституційного права.

Стаття 11 — Обов’язок держави сприяти розвитку української нації

Держава зобов’язана сприяти розвиткові української нації, її традицій і культури. Проте на практиці титульна нація не включена до переліку народів, що мають колективні права, тоді як представники визнаних корінних народів отримують такі гарантії в законі. Це підриває реалізацію положень статті 11.

Стаття 21 — Рівність прав і свобод

Конституція проголошує, що всі люди є рівними у правах. Виключення українців із переліку корінних народів порушує цю вимогу, оскільки закріплює різницю в доступі до колективних прав між визнаними етносами та більшістю населення.

Стаття 24 — Недопущення дискримінації

Забороняється будь-яка дискримінація за етнічною, расовою чи іншою ознакою. Закон №1616-IX створив нерівноправне становище: окремим етносам надано колективні права незалежно від громадянства, тоді як українців повністю виключено з цих механізмів.

Стаття 38 — Право на участь в управлінні державою

Громадяни мають право брати участь у формуванні влади. Проте без юридичного визнання українців як народу участь в управлінні набуває формального характеру, оскільки джерело влади визначається поза межами їхнього статусу.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права

Стаття 1 — Право народів на самовизначення

Кожен народ має право вільно визначати свій політичний статус і розвивати власну культуру. Етнічні українці, не визнані народом, втратили юридичну можливість на колективне самовизначення в міжнародно-правовому сенсі.

Стаття 2 — Обов’язок держави поважати та забезпечувати права

Держави зобов’язані поважати права всіх осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією, без будь-якої дискримінації. Закон №1616-IX, визнаючи колективні права лише за трьома етнічними групами, порушує це зобов’язання та легалізує правову й культурну асиметрію.

Стаття 25 — Право на участь у політичному житті

Кожному громадянину має бути забезпечене право участі в управлінні. У ситуації, коли окремі етнічні групи визнані носіями влади, а титульна нація — ні, порушується не лише принцип політичної участі, а й сам статус громадянства як форми належності до суб’єкта влади.

Стаття 26 — Рівність перед законом та захист від дискримінації

Гарантується рівний захист без дискримінації. Закон №1616-IX, який визнає колективні права одних і відмовляє іншим за етнічною ознакою, формує державну, законодавчо закріплену систему нерівності.

Європейська конвенція з прав людини

Стаття 1 — Обов’язок поважати права людини

Держава зобов’язана забезпечити кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, закріплені в Конвенції. Відмова визнати титульну націю як народ з відповідними правами порушує загальний обов’язок рівного ставлення та захисту.

Стаття 14 — Заборона дискримінації

Забороняється будь-яка дискримінація при користуванні правами, гарантованими Конвенцією. Визнання колективних прав за одними етносами без аналогічного визнання за іншими, особливо у випадку титульної більшості, порушує антидискримінаційний стандарт Конвенції.

Протокол №1, стаття 3 — Право на вільні вибори

Гарантується право громадян на участь у формуванні законодавчої влади. У ситуації, коли народом визнаються лише окремі етнічні групи, а титульна нація — ні, реалізація виборчих прав може мати формальний характер і суперечити суті принципу народовладдя.

Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин

Стаття 4 — Рівність перед законом і захист меншин

Держави зобов’язані забезпечувати рівний захист усім етнічним групам. Визнання лише трьох етносів корінними з колективними правами без урахування субетнічних українських груп порушує принцип балансу та рівності.

Конвенція Міжнародної організації праці №169

Стаття 2 — Справедливість у реалізації прав корінних народів

Держави зобов’язані забезпечувати захист прав корінних народів, не порушуючи при цьому прав інших груп. Виключення більшості етнічного населення з переліку народів, які мають право на самовизначення, порушує принцип справедливого співвідношення прав усіх категорій громадян.

В умовах війни, коли українську етнічну групу — титульну більшість — примусово мобілізують, позбавляють права на самовизначення та юридичного статусу народу, водночас надаючи розширені колективні права нерезидентним етнокультурним групам без вимог до громадянства та чисельності, виникає ситуація глибокої правової асиметрії.

Українську етнічну групу насильно змушують гинути за територіальну цілісність і державний суверенітет, від якого вони юридично виключені, тоді як правові гарантії, захист і статус джерела влади передаються невизначеній кількості осіб, які не мають ані громадянства, ані участі в суспільно-політичному житті України.

Це не лише демотивує та підриває внутрішню згуртованість суспільства, а й породжує побоювання щодо цілеспрямованого знищення титульної нації шляхом юридичного витіснення, мобілізації та відмови у визнанні колективних прав.

Така практика може містити ознаки геноциду згідно зі статтею II Конвенції про запобігання злочину геноциду (1948 р.), зокрема:

– створення умов, розрахованих на фізичне знищення групи;

– заходи, спрямовані на руйнування ідентичності та правової суб’єктності;

– відмова у визнанні етнічної групи як носія суверенітету та народу.

Ситуація, що склалася, вимагає негайного перегляду внутрішнього законодавства, міжнародної правової оцінки та залучення механізмів захисту в рамках ООН і Ради Європи, оскільки подальше продовження такої практики може призвести до непоправних наслідків для української нації як історичної, культурної та юридичної спільноти.

Юридичний висновок

Унаслідок дії Закону України №1616-IX «Про корінні народи України» та супутніх обмежувальних заходів з боку держави й міжнародних партнерів була створена система, в якій титульна нація — етнічні українці — опинилася юридично виключеною зі статусу народу. Це призвело до позбавлення прав на колективне самовизначення, міжнародний захист, колективні гарантії та визнання як джерела влади, попри збереження обов’язків громадянства.

Одночасно:

• громадяни України, не визнані народом, зобов’язані виконувати мобілізаційні приписи, підкорятися органам влади та не мають законного механізму відмови, оскільки:

• в умовах воєнного стану скасовано вибори;

• діють дерогації від Європейської конвенції з прав людини та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права;

• закрито виїзд з країни, зокрема для чоловіків та вразливих груп;

• країни-донори відмовляють у наданні статусу біженця, нав’язуючи тимчасовий захист;

• Російська Федерація обмежує перетин кордону та фільтрує міграцію через окуповані території.

 

Системні порушення, що підпадають під міжнародну кримінальну відповідальність

1. Конвенція про рабство від 25 вересня 1926 року

Стаття 1 (1):

«Рабство — це стан або положення особи, щодо якої здійснюються деякі або всі повноваження, притаманні праву власності».

Обов’язок підкорятися державі без визнання себе джерелом влади, без можливості відмовитися, залишити територію або змінити свій статус створює режим примусового підпорядкування без суб’єктності, що відповідає ознакам сучасного рабства.

2. Конвенція про запобігання злочину геноциду (1948 р.)

Стаття II, пункти:

• (b) — завдання серйозної фізичної чи психічної шкоди членам групи;

• (c) — створення життєвих умов, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення групи;

• (d) — заходи, спрямовані на перешкоджання дітонародженню всередині групи.

Примусова мобілізація, ізоляція, руйнування сімей, відмова у міжнародному захисті та відсутність правового визнання етнічної групи як народу — створюють сукупність умов, які можуть бути кваліфіковані як етнічно спрямований геноцид.

3. Статут ООН

• Стаття 1 (2) — зобов’язання сприяти повазі до прав людини та самовизначенню народів;

• Стаття 55 (с) — зобов’язання забезпечити рівні права без дискримінації за ознаками раси, національності, мови чи релігії.

Україна офіційно повідомила міжнародні органи про дерогацію зобов’язань щодо прав людини, зокрема:

• скасування виборів;

• призупинення дії окремих положень МПГПП і ЄКПЛ;

• неможливість реалізації механізмів міжнародного захисту.

Це означає, що держава де-юре визнала свою нездатність забезпечити базові права громадянам, включаючи:

• участь в управлінні державою;

• захист від свавільного насильства;

• доступ до міжнародної допомоги та притулку.

У поєднанні з виключенням етнічних українців із переліку корінних народів, відсутністю колективного визнання та механізмів реалізації прав, формується системна втрата правосуб’єктності як народу.

Сформована правова й фактична ситуація:

• виключає титульну націю із системи народовладдя;

• примушує до мобілізації без політичного визнання;

• блокує міжнародний захист і свободу пересування;

• створює режим примусового підпорядкування без прав.

В умовах офіційної дерогації, відмови у визнанні народу та неможливості захистити себе юридичним шляхом — виникає система, аналогічна інституціоналізованому рабству та етнічно мотивованому знищенню.

Історичний прецедент і небезпека повторення

Після Другої світової війни міжнародна спільнота засудила націонал-соціалізм, провела Нюрнберзький процес і винесла вироки ключовим ідеологам та виконавцям злочинів нацистського режиму. Водночас жодного разу не було здійснено повноцінної міжнародної правової оцінки дій органів державної влади СРСР — зокрема Комуністичної партії Радянського Союзу, Ради Народних Комісарів та органів НКВС, — які організовано знищували мільйони власних громадян через політичні репресії, масові депортації, примусову працю, Голодомор та воєнні чистки.

Ця історична безкарність створила небезпечний прецедент — і саме вона стала підґрунтям для повторення аналогічних практик у сучасному контексті, вже під демократичними гаслами та за умов міжнародної підтримки.

Коли міжнародна спільнота ігнорує ознаки внутрішнього геноциду, що здійснюється діючим правлячим режимом України проти власного титульного етносу — етнічної української групи, — це не є проявом нейтралітету. Це є форма співучасті: через мовчання, через фінансування, через дипломатичну легітимізацію та відмову від міжнародно-правової кваліфікації подій, які містять ознаки системного переслідування, мобілізації без прав, витіснення з народу та етнічної ліквідації у правовому сенсі.

Необхідні дії

• Негайний міжнародний правовий аналіз;

• Тимчасове припинення мобілізації щодо виключеної групи;

• Відновлення правового статусу народу та усунення законодавчої дискримінації;

• Ініціювання міжнародних звернень, заяв про надання притулку та скарг до ЄСПЛ і органів ООН;

• Проведення правової оцінки Закону України №1616-IX з боку Служби безпеки України, Генеральної прокуратури України та Конституційного Суду України — на предмет можливої деструкції суверенітету, порушення принципу рівності громадян, а також створення умов для зовнішнього втручання у внутрішню політику України.

 

 

 

 

 

***

Дисклеймер:

Цей документ не є політичною заявою, агітацією чи закликом до відмови від виконання громадянських обов’язків. Він є правовим та аналітичним матеріалом, заснованим на нормах національного та міжнародного права, метою якого є:

• виявлення правових суперечностей і прогалин у чинному законодавстві України;

• демонстрація можливих підстав для правової самооборони у випадках свавільної мобілізації, затримань, арештів або інших форм державного примусу;

• надання аргументів для формування індивідуальних і колективних правозахисних заяв;

• створення бази для міжнародних звернень і кейсів щодо надання притулку в державах, які визнають норми Конвенції про статус біженців, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Європейської конвенції з прав людини та Конвенції про рабство.

Метою аналізу є надати кожній людині розуміння своїх прав і порушень, які можуть бути використані в рамках правових процедур: судового захисту, подання скарг, правозахисних звернень, міжнародних петицій і гуманітарних клопотань.

Автор цієї статті категорично засуджує будь-які форми дискримінації, нерівності, міжетнічної ворожнечі, ксенофобії та інших проявів ненависті за національною, расовою, культурною чи релігійною ознакою. Цей текст не містить і не передбачає жодних претензій до жодної етнокультурної групи, що проживає в Україні. Усі порушені питання стосуються виключно дій органів державної влади, законодавства та правозастосовної практики, які, на думку автора, потребують правової оцінки, а не підміни суті політичним або етнічним підтекстом.

Автор беззастережно засуджує і ні за яких обставин не виправдовує військову агресію та окупацію з боку Російської Федерації, а також не визнає жодних форм підриву територіальної цілісності України на користь будь-яких зовнішніх чи внутрішніх політичних утворень. Будь-яка спроба інтерпретації цього матеріалу в інтересах пропаганди, виправдання окупації або розпалювання ворожнечі є грубою маніпуляцією і повністю перекручує його зміст.

Цей документ складений не професійним юристом, а громадянином України, який намагався максимально ретельно проаналізувати ситуацію, спираючись на відкриті джерела, норми національного та міжнародного права.

Просимо ставитися до викладених положень критично, але з розумінням — не як до офіційного юридичного висновку, а як до громадянського правового аналізу, що вказує напрям для подальшого дослідження, обговорення та правової роботи.

Мета документа — не в юридичному тлумаченні кожного терміну, а в тому, щоб звернути увагу на наявні суперечності, ризики та ознаки системного порушення прав людини. Якщо в тексті містяться неточності чи спірні формулювання, вони не є свідченням навмисного викривлення чи саботажу — це лише відображення обмежених ресурсів громадянського дослідження в умовах війни та інформаційної ізоляції.