Порушення Конвенції про рабство рішенням Верховного Суду в Україні
1. Прецедент Верховного Суду та його наслідки
Справа № 160/2592/23 від 5 лютого 2025 року — судовий орган, який наразі діє під назвою «Верховний Суд», визнав, що призов громадянина ОСОБА_1 був незаконним через відсутність обов’язкового медичного огляду. Однак суд не лише відмовився скасувати наказ про мобілізацію чи звільнити особу, але й прямо зазначив, що процес мобілізації є незворотним, навіть у випадках, коли його проведено з порушенням процедур. Це фактично нівелює право громадян на судовий захист і створює де-факто безкарність для Територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП).
Станом на березень 2025 року кримінальну відповідальність за незаконний призов так і не було формально запроваджено. Законопроєкт № 12442, який передбачає встановлення відповідальності за порушення, вчинені працівниками ТЦК та СП і медичними комісіями, було ухвалено лише в першому читанні 12 березня 2025 року та він досі перебуває на розгляді в парламенті. Протягом понад трьох років повномасштабної війни ТЦК діяли без ризику притягнення до відповідальності, незважаючи на численні повідомлення про процесуальні порушення.
З урахуванням того факту, що після насильницької мобілізації процес вважається незворотним — навіть у випадках, коли сама мобілізація визнана незаконною, — незаконно призвані особи переводяться у закрите військове середовище, де доступ до юридичної допомоги та судового оскарження вкрай обмежений. На практиці це майже унеможливлює для постраждалих оскаржити свій статус або домогтися справедливості.
Тим часом, за повідомленнями, працівники ТЦК та СП продовжують отримувати грошові винагороди за кожного призваного, незалежно від законності дій. Це створює викривлену систему стимулів, за якої незаконна мобілізація стає вигідною та залишається безкарною. Поєднання незворотності призову, відсутності правових засобів захисту та фінансової зацікавленості породжує системні зловживання й зводить громадян до статусу підконтрольного державі людського ресурсу.
Ці умови підпадають під визначення рабства згідно зі статтею 1 Конвенції про рабство 1926 року, в якій рабство описується як «становище або стан особи, щодо якої здійснюються деякі або всі повноваження, притаманні праву власності». Громадян примусово залучають до військової служби без належної правової процедури, позбавляють автономії та будь-яких механізмів виходу чи притягнення до відповідальності. Навіть у разі остаточного ухвалення законопроєкту № 12442 його дія матиме суто символічний характер для тих, хто вже втягнутий у систему, не пропонуючи ні компенсації, ні правового захисту, а також позбавляючи фізичної можливості звернутися до слідчих органів усіх нових жертв у разі незаконної мобілізації.
Цей триваючий правовий вакуум становить структурне порушення статті 13 Європейської конвенції з прав людини та статті 2(3) Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП), які зобов’язують держави забезпечувати ефективні засоби правового захисту у випадках порушення прав людини. У контексті України примусова мобілізація перетворилася на позбавлений ризиків, орієнтований на вигоду репресивний механізм, що фактично легалізує сучасне рабство під прикриттям національної оборони.
Це може свідчити про те, що запровадження кримінальної відповідальності не є справжньою спробою відновити справедливість або запобігти зловживанням, а радше символічним жестом, спрямованим на заспокоєння суспільної та міжнародної критики. Відсутність механізмів зворотного захисту, судовий прецедент, який визнає мобілізацію незворотною, та багаторічна затримка у впровадженні заходів відповідальності вказують на свідоме прагнення зберегти існуючу систему безкарності. Така послідовність і структура можуть свідчити про наявність умислу (mens rea) на підтримку репресивної практики з одночасним уникненням реальних юридичних наслідків для винних.
В умовах такого правового вакууму примусова мобілізація стає безпечним і прибутковим механізмом. Громадяни зводяться до інструментів державного контролю, позбавлених ефективних прав, засобів захисту й гарантій. Таким чином формується система, у якій людей розглядають як державну власність — практика, що повністю підпадає під визначення рабства, наведене в статті 1 Конвенції про рабство 1926 року.
Це не прогалина в законодавстві — це санкціонована державою політика терору. Декларативний характер законопроєкту № 12442 повністю викривається тим фактом, що Кримінальний кодекс України вже містить положення, за якими дії працівників Територіальних центрів комплектування (ТЦК) однозначно підпадають під кваліфікацію тяжких злочинів: стаття 146 (викрадення людини), стаття 149 (торгівля людьми), стаття 336 (примушування до військової служби), стаття 365 (перевищення влади або службових повноважень). Десятки тисяч відео демонструють, як співробітники ТЦК викрадають людей з вулиць, застосовують фізичне насильство, підроблюють документи та діють як парамілітарні угруповання — і жодного з них не було притягнуто до відповідальності. Ці закони існують — їх просто не застосовують. Замість того, щоб реалізовувати чинний Кримінальний кодекс, держава імітує реформу, щоб виправдати й зберегти репресивну систему, фактично легалізуючи загальнонаціональний апарат організованих викрадень і торгівлі людьми.
2. Юридична примітка
Чинний судовий орган, що нині має назву «Верховний Суд», був створений після ліквідації попереднього Верховного Суду України у 2016 році згідно із Законом № 1402-VIII у рамках судової реформи. Нинішня інституція функціонує на основі оновленого мандату та під новою назвою, в якій з невідомих причин відсутнє слово «Україна». Питання правонаступності та юрисдикції цього органу залишається предметом юридичних тлумачень і публічних дискусій.
У рішенні у справі № 11423/19 «Гуменюк та інші проти України» від 22 липня 2021 року Європейський суд з прав людини визнав, що ліквідація Верховного Суду України та звільнення його суддів порушили статті 6 і 8 Європейської конвенції, фактично підтвердивши незаконність скасування суду як таку, що несумісна з конституційними гарантіями незалежності судової влади.
Цей текст є уривком із розширеної англомовної статті “The War Through the Eyes of a Ukrainian: Legal Arguments Against State Repressions” — правового аналізу системних порушень прав людини в Україні.
