Показово, що в сучасному суспільстві тема прав народів практично зникла з публічного та політичного дискурсу. Замість обговорення того, хто є справжнім джерелом влади, власником територій, ресурсів і колективної волі, інформаційний простір заповнений відволікаючими темами — від міфу про «державу як корпорацію» до роздумів про «юридичний статус людини» і права людини поза контекстом народу як носія суверенітету.

Саме права народів — як колективного суб’єкта з правом на самовизначення, володіння землею, природними ресурсами та власними політичними інститутами — були замінені індивідуалізованими правами людини. При цьому права людини, хоча й закріплені у низці міжнародних пактів і конвенцій (зокрема, Європейській конвенції про захист прав людини та Міжнародному пакті про громадянські й політичні права), стосуються насамперед особистої свободи й недоторканності, але не охоплюють питань політичної влади, територіальної приналежності чи колективної власності.

Таким чином, права людини не є еквівалентом прав народу. Вони не захищають статус спільноти як джерела влади та носія суверенітету. Порушення індивідуальних прав може спричинити дипломатичний тиск, але порушення прав народу — це міжнародний злочин: агресія, колонізація, апартеїд, насильницьке позбавлення суб’єктності. Саме тому підміна цих категорій відкрила шлях до демонтажу політичної суб’єктності народів без формального перегляду міжнародного права.

На шляху до реалізації «Порядку денного 2030» Всесвітнього економічного форуму, з його метою повного контролю над територіями, ресурсами та самою владою над суспільством — стояла одна фундаментальна перепона: міжнародне право, формально закріплююче базові гарантії для народів — як носіїв суверенітету, землі та колективної волі.

Його неможливо скасувати напряму, неможливо чесно обгрунтувати його ліквідацію або переписування без руйнування всієї видимості легітимності.

Ніхто не може відкрито заявити, що Статут ООН — а саме його перша стаття — більше не діє, тому що саме ця стаття закріплює право народів на самовизначення як імперативну норму.

Так само ніхто не може публічно викреслити Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, де це саме право продубльоване й підняте до рівня обов’язку для всіх держав.

І нарешті, не можна просто так викреслити з національних конституцій норму про те, що земля, надра, ресурси й влада належать народові, бо саме ця формула юридично відокремлює вільний народ від керованої маси без права голосу — а отже, від народу, перетвореного назад на підданих феодального ладу, позбавлених не лише власності, а й влади над своєю землею та державою.

Цікаво, що навіть у ключових міжнародних документах — таких як Статут ООН і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права — відсутнє юридично закріплене визначення, кого саме слід вважати народом, наділеним правом на самовизначення. Ця невизначеність не усунена й досі, попри десятки конфліктів і звернень до цих норм. У результаті допускається довільна підміна: замість етнічної чи історичної спільноти під «народом» можуть мати на увазі абстрактну сукупність громадян, яка не має ані території, ані колективної волі. Така правова амбівалентність не захищає, а навпаки — відкриває можливість виключення титульних націй із суб’єктності без формального порушення міжнародного права.

Через відсутність чіткого визначення, кого слід вважати народом у контексті міжнародного права, стає можливим вибіркове застосування норм. Щоб формально не порушувати право, достатньо виключити конкретну групу з числа тих, хто вважається «народом» — через переозначення, мовчазне ігнорування або підміну понять. У підсумку право нібито продовжує діяти, але ті, хто мав би ним користуватися, — виведені з його юрисдикції. Це і є головний інструмент демонтажу: виключення без скасування.

Саме для того, щоб реалізувати таку підміну — передати владу від народів технократичним механізмам без відкритого спротиву — й використовується обхідний шлях: не скасувати права, а виключити тих, хто ними володів. Замість прямої атаки на міжнародне право усувається його носій — народ як суб’єкт. Його статус розмивають, підмінюють або ігнорують, щоб формально все залишалося чинним, але фактично — стало недоступним.

Технократична система — це форма управління, за якої ключові рішення ухвалюються не живими людьми, що несуть політичну чи моральну відповідальність, а знеособленими механізмами: алгоритмами, автоматичними регламентами, системами соціального рейтингу та штучним інтелектом. У такій системі зникає можливість звернутися до конкретної особи чи органу з питанням, скаргою або вимогою справедливості. Відповідь завжди одна: «так влаштована система».

Людина більше не виступає як представник народу, що має право на колективне визначення своєї долі. Вона перетворюється просто на громадянина, підпорядкованого адміністративним процедурам, але позбавленого реального впливу на владу, ресурси та суспільний вибір. Це означає, що народ фактично втрачає не лише право на самовизначення, а й здатність відстоювати свої права — адже суб’єкта, здатного це зробити, більше не існує в юридичній формі.

Формально право лишилося, але воно або більше не має носія, або фактично закріплене виключно за тими, кого визнано окремим народом із колективною міжнародною суб’єктністю — найчастіше це малочисельні групи, що отримали особливий статус і, по суті, монополію на реалізацію права на самовизначення, володіння землею та представництво на міжнародній арені.

В авторитарних країнах демонтаж колективних прав було реалізовано через юридичну підміну. Поняття «народ» формально зберегли в конституціях як джерело влади та власник землі й надр, але ніде не уточнили, хто саме ним є — сукупність громадян чи конкретний історичний суб’єкт. Це створює правову пастку: народ існує на папері, але більшість не має впевненості, що справді входить до його складу.

Розмиті формулювання, такі як «народ» (у Конституції України) або «багатонаціональний народ» (у Конституції Росії), навмисно залишають правову прогалину між двома можливими тлумаченнями: з одного боку — народ як колективний суб’єкт із правом на самовизначення та суверенітет, з іншого — сукупність усіх громадян як адміністративне населення. Така невизначеність дозволяє в політичній та медійній риториці апелювати до ідеї народовладдя, тоді як у юридичній площині відсутній чітко окреслений носій колективних прав. У підсумку право формально проголошується, але позбавляється конкретного суб’єкта, а отже — втрачає можливість реалізації.

Щоб повною мірою усвідомити наслідки розмиття колективної суб’єктності, достатньо навести приклад українських переселенців. У публічному, медійному та політичному дискурсі вони системно презентуються як «біженці». При цьому сам факт відсутності статусу біженця в українців свідомо замовчується.

Жоден західний політик, правозахисник чи медіа не пояснюють власним громадянам — платникам податків — що мільйони українців не визнані біженцями в юридичному сенсі. Їм не надані ті гарантії, які формально передбачені Конвенцією 1951 року: ані захист від депортації, ані право на постійне проживання, ані шлях до набуття громадянства. Замість цього застосовується режим тимчасового захисту — статус, обмежений у часі, залежний від політичної волі та такий, що не забезпечує стійкого правового становища.

Таким чином українці — як і інші юридично невизнані народи з українським громадянством — фактично утримуються в правовій «сірій зоні»: держави можуть подовжувати або припиняти тимчасовий захист у будь-який момент, не порушуючи формально міжнародних зобов’язань. Водночас надання повноцінного статусу біженця автоматично означало б визнання за цими групами статусу народу, що має право на самовизначення. А це, своєю чергою, суперечило б внутрішньому законодавству України, яке виключає їх із числа суб’єктів колективних прав.

Такий юридичний глухий кут ще раз доводить, що проблема полягає не в окремих рішеннях, а в погодженій архітектурі правового контролю, в межах якої міжнародне та національне право використовуються не для захисту населення, а для його виключення з механізмів захисту. Саме це і дає змогу технократичній системі функціонувати без прямого порушення норм: формально право зберігається, але носії цього права — позбавлені визнання.

Там, де неможливо було юридично стерти саме поняття народу — в країнах з відносно збереженою демократією, особливо в Західній Європі — був запущений інший механізм: масова міграція й демографічна інженерія. Навіть якщо статус народу формально зберігається, він поступово втрачає чисельну більшість і перетворюється на меншість, не здатну реалізувати закріплене за нею право визначати політику та володіти територією. В умовах демократії це означає повну втрату впливу: рішення ухвалює більшість, а голос титульного населення більше нічого не вирішує. Разом із цим власність на землю, надра, ресурси та владу де-факто переходить до держави — або до наднаціональних структур, які діють від її імені.

Так працюють механізми «розбавлення», квот, прискореного набуття громадянства та штучної багатонаціональності — вони перетворюють будь-яку корінну більшість на чужинців на власній землі, позбавляючи їх власності, прав, влади й свободи. В результаті історичні народи фактично стають кріпаками — на своїй же землі.

Після падіння монархій термін «народ» усе ще означав історичну спільноту — етнос із глибокими родовими коренями, спільною культурою та колективною пам’яттю, а не просто безлику адміністративну масу. Формула «народ — джерело влади» спершу трактувалася буквально: вона стосувалася реальних людей, об’єднаних мовою, традиціями та правом на власну землю. Але з часом влада перетворила цю фразу на зручний інструмент маніпуляції. Для цього була реалізована стратегія трансформації етнічного «народу» в знеособлену громадянську масу: по-перше, через юридичну підміну понять, де «народ» як носій суверенітету протиставлявся «громадянину» як суб’єкту підпорядкування, аналогічному підданому; по-друге, через механізми соціальної інженерії, спрямовані на ерозію родової спадковості та етнічної ідентичності шляхом культурного й соціального змішування населення. У результаті цього процесу відбувається дезінтеграція культурних, мовних і родових зв’язків, залишаючи державу єдиним об’єднувальним чинником.

Така динаміка посилює стабільність державного апарату, мінімізуючи ризики раптового самовизначення чи революційних процесів, оскільки громадянське суспільство, позбавлене органічної згуртованості, повністю підкоряється бюрократичним структурам. У підсумку це призводить до фактичного, хоча й не формально-юридичного, повернення до принципів монархічного управління через технократичні інструменти контролю, процес якого тривав близько століття.

Рух за права жінок у 1920-х став першим кроком до зміщення акценту з колективних прав народу на індивідуальні права громадянина. Під гаслами рівності він не лише дав жінкам більше особистих свобод, але й зруйнував уявлення про сім’ю та рід як про фундамент народної волі. Саме сім’я історично формувала колективне «ми», через яке народ управляв землею, традиціями та загальним порядком. 

У 60–70-х роках контркультура хіпі, відкидаючи традиції та авторитети, ще сильніше підірвала цю основу, закріпивши культ особистого вибору та свободи від будь-яких спільних обов’язків. У 80–90-х радикальний фемінізм довів цю тенденцію до межі, остаточно утвердивши пріоритет індивідуальних прав над колективними обов’язками. Народ як колективний суб’єкт поступово розчинявся в масі окремих «я», пов’язаних не спільними правами на землю та владу, а адміністративними рамками держави. Коли кожен бачить себе лише громадянином, а не частиною народу, право на колективне самовизначення стає порожньою формальністю, а реальні важелі влади переходять до бюрократичних структур.

ЛГБТ-порядок денний у своїй радикальній політичній формі діє як внутрішня диверсія проти колективних прав народів. Якщо міграція руйнує культуру та уклад ззовні, то ЛГБТ-ідеологія роздроблює народ зсередини, знищуючи його колективне «ми». Замість історичної спільноти, заснованої на сім’ї, роді та спадковості поколінь, виникає набір індивідуальних «я» та «ти», позбавлених спільної відповідальності та правонаступництва.

У канонічному та історичному праві саме сім’я і родова спадковість визначають право народу на землю, ресурси та владу. Коли ж колективна структура розмивається і спадковість стає абстрактною, народ перестає існувати як єдиний суб’єкт права, а його місце займає керована технократична маса.

Евтаназія у своїх легалізованих формах також підриває основу колективних прав, оскільки позбавляє народ функції хранителя життя та спадковості. Дозволяючи «право на смерть», технократичні інститути фактично беруть на себе владу визначати цінність людського життя та момент його завершення.

Це перетворює життя з недоторканної цінності на керований ресурс, що підлягає регулюванню за критеріями ефективності, гуманності чи економічної доцільності. Народ, який поступається цією функцією, перестає бути колективним суб’єктом, здатним захищати своїх членів, землю та спадщину: його місце займає технократична система, де життя і смерть стають питанням алгоритмів та регламентів.

Кліматичний порядок денний — ще один інструмент демонтажу колективних прав народів, що діє під виглядом глобального «блага». Під приводом боротьби зі зміною клімату право розпоряджатися землею, надрами та природними ресурсами виводиться зі сфери національного суверенітету та колективної волі народу і передається наднаціональним регуляторам, приватним фондам і корпораціям, які не несуть перед народом відповідальності.

Формули національних конституцій — «земля та надра належать народу» — перетворюються на фікцію: рішення про видобуток, розподіл та використання ресурсів ухвалюються не на рівні народу, а в рамках глобальних угод, де суб’єктність народу навіть не визнається. 

Пандемія та вакцинація стали інструментом легалізації доступу до базових прав. Під виглядом турботи про здоров’я вперше було запроваджено принцип, що свобода пересування, праці та спілкування — це не вроджене право, а дозвіл, який видають державні та наддержавні органи за виконання певних умов. Без пандемії такі обмеження викликали б масові протести, але санітарний привід зробив їх соціально прийнятними. Цим прецедентом народ фактично визнав, що його природні права можуть бути скасовані наказом і залежать не від колективної волі, а від рішень адміністративних регламентів та міжнародних структур.

У результаті вищезазначених процесів народ позбавляється не лише ресурсів, але й влади та перетворюється на умовні «токени» — знеособлені одиниці, якими можна розпоряджатися та торгувати на глобальних ринках. Людський ресурс стає товаром, позбавленим права сказати «ні» чи впливати на рішення, що ухвалюються технократичними структурами під приводом «загального блага».

Показова особливість національних конституцій суверенних держав полягає в тому, що вони гарантують рівність прав громадян, але замовчують про рівність прав народів і про відмінність між правами громадянина та представника народу, залишаючи юридичну шпарину для виключення з суб’єктності. При цьому конституція, як правило, не зобов’язує прирівнювати представника народу до громадянина, що дозволяє трактувати їхній статус окремо — залежно від політичної волі або етнічної приналежності.

У США та Великій Британії багатство й влада належать не формально «народу», а тим, хто керує інститутами — корпораціями, фондовим ринком, великим капіталом, ІТ та медіа, або монархії, як у Британії.

Але що тримає цю конструкцію під контролем? — Соціальна згода на правила гри:

Конституція, інститут виборів, суди присяжних, профспілки, податкова дисципліна, приватна власність як священна корова.

Масова міграція розмиває цей консенсус: люди, які не брали участі в побудові системи, не захищають її з такою пристрастю.

Вони не вийдуть на барикади за Першу чи Другу поправку. Їм потрібні допомога, безпека, а не абстрактні права.

Поступово такі маси готові погодитися на «новий договір» — наприклад, цифровий соціальний рейтинг, біометричний контроль, цифрові валюти, цифровий ID тощо.

Тобто це не про те, щоб украсти землю чи надра — це про те, щоб украсти саме право на спротив.

Коли немає єдиного «народу», немає єдиного колективного інтересу, немає силового ядра, здатного сказати «ні» глобальним корпораціям або держапарату.

Залишається маса, якою керують через цифру й соціальні виплати.

Спершу США десятиліттями відкривали двері для мільйонів мігрантів, а потім влада свідомо допустила відкритий правовий і гуманітарний хаос: масові депортації, затримання сімей, депортація навіть дітей, народжених на території країни.

Усе це супроводжується показовою жорсткістю й медійною ескалацією, щоб викликати внутрішній протест, моральний розкол і асоціювати спецслужби, які ловлять мігрантів (ICE), із «фашизмом» і новим «Голокостом».

Усе це формує заздалегідь контрольований соціальний конфлікт: коли спротив досягне піку, система публічно «умиє руки», визнає помилки й відкриє нові двері.

Тоді друга хвиля міграції — ще масштабніша — вже не зустріне опору. Суспільство, розірване на полюси й деморалізоване власною реакцією, більше не зможе зібратися.

Так крок за кроком демонтується громадянський договір, який ще міг стримувати систему.

По суті:

• У Західній Європі міграція розмиває титульного власника, національне ядро та народовладдя.

• У пострадянських країнах титульного власника позбавляють статусу через підміну самого поняття народу.

• У США знищують носія громадянського спротиву, розбиваючи класи та руйнуючи ядро, здатне захищати громадянські свободи.

Підсумок:

Усі три методи ведуть до одного: єдине ядро спротиву замінюється розрізненими індивідами, яких можна втиснути під будь-який новий глобальний договір — цифровий, кліматичний, пандемічний.

Ніхто не скаже: «це наша земля» або «це наші правила». Бо «ми» — більше не існує.

1. Авторитарне свавілля (пострадянський і частково азійський блок)

Механізм: пряме виключення титульного народу або народів зі статусу колективного суб’єкта через національне законодавство.

Приклади:

Україна — мова не лише про Закон №1616-IX «Про корінні народи», а про цілий ланцюг законодавчих кроків, що поступово демонтували правовий статус етнічних українців як народу. У перехідний період після здобуття незалежності «народ України» ще розумівся як історичний етнос із правом на землю, надра і самовизначення. Але у 1996 році Конституція ввела формулювання «український народ — громадяни України всіх національностей», юридично стерши межу між титульною нацією і просто адміністративним населенням. У 2021 році Закон №1616-IX офіційно виключив етнічних українців із числа корінних народів, визнавши лише кримських татар, караїмів і кримчаків.

У 2022 році Закон №2215-IX «Про дерадянiзацiю» скасував усі акти УРСР і СРСР, де український народ визнавався історичним суб’єктом із правом на суверенітет. У підсумку за 30 років титульний етнос було перетворено на масу, у якої від «спадку» залишилися лише "мова, вишиванка, та борщ" — без права бути господарем своєї землі та державності.

Росія — конституційна реформа 2020 року під виглядом «обнулення термінів президента» прибрала з республіканських конституцій навіть залишкові формули «суверенної держави» і «федеративного договору». На федеральному рівні закріплено розмите поняття «багатонаціональний народ Російської Федерації» без чіткого визначення титульного етносу. Із Конституції зникли будь-які згадки про державність республік, а їхній статус уніфіковано до формули «суб’єкт РФ».

Останній символ — Татарстан: у 2022 році республіка за вимогою Кремля була змушена прибрати слово «держава» і перейменувати посаду «президент республіки» на «голова республіки», що остаточно ліквідувало навіть символічний суверенітет. Це означає повне підпорядкування всіх титульних народів центру — без права на колективне самовизначення або міжнародне представництво.

Суть: титульний народ або титульні народи в Росії позбавлені юридично оформленого колективного статусу та права бути носієм суверенітету. Усі ресурси, територія та влада закріплені за державою, яка управляє ними від імені абстрактного «багатонаціонального народу» або сукупності «всіх громадян».

При цьому Росія реалізує гібридну модель демонтажу колективної суб’єктності, поєднуючи авторитарні правові механізми з демографічними методами. З одного боку, через конституційні реформи та закони титульний етнос позбавлений права на колективне самовизначення.

З іншого — щороку зростає масштаб зовнішньої міграції: лише у 2024 році до країни прибули понад 6,3 мільйона мігрантів, з яких половина — з метою працевлаштування, і прогнозується подальший притік, зокрема до мільйона осіб з Індії. В умовах відсутності визнаної суб’єктності титульного народу така міграційна політика призводить до демографічного розмивання, руйнує культурне ядро і унеможливлює будь-яку форму консолідації.

Таким чином, у російській системі поєднуються західні інструменти демографічного розчинення з внутрішнім правовим обнуленням, у результаті чого народ перетворюється на керовану масу без структури, прав і суверенітету.

Міжнародне право захищає не громадян, а народи. Це принципово важливий аспект, який рідко озвучується прямо. Основні універсальні договори — Статут ООН (ст. 1), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ст. 1), а також Конвенція про запобігання злочину геноциду та інші базові документи — формулюють колективні права саме для народів як суб’єктів міжнародного права: право на самовизначення, право на володіння ресурсами, право на міжнародний захист і представництво. На відміну від цього, громадяни як фізичні особи захищені лише національним законодавством, насамперед — конституцією конкретної держави.

Це створює системну вразливість: якщо держава юридично виключає певну групу людей зі статусу народу — підмінюючи його поняттям «усі громадяни» — то таким чином вона де-факто виводить цих людей з-під дії норм міжнародного права. Вони більше не можуть вважатися суб’єктом, який має колективні права в міжнародній системі. Вони перетворюються на адміністративну масу, підконтрольну державі, але позбавлену доступу до механізмів міжнародного правового захисту. Така підміна особливо небезпечна в умовах внутрішнього насильства чи конфлікту, оскільки виключена група більше не підпадає під дію норм, спрямованих на захист народів від дискримінації, геноциду чи поневолення.

У цьому й полягає правова пастка: міжнародне право формально залишається чинним, але його адресат — народ як суб’єкт — усунутий із самої системи. Таким чином, коли в Росії у 2020 році було ліквідовано державність республік і виключено суб’єктність титульних народів, а в Україні у 2021–2022 роках етнічних українців юридично виключили зі списку корінних народів та історичного правонаступництва, це означало не просто внутрішню реформу, а де-факто виведення цих груп із юрисдикції міжнародного права. Це позбавляє їх доступу до права на самовизначення, до міжнародного захисту та до правового визнання колективної шкоди. З юридичної точки зору, такі кроки створюють передумови для безкарного застосування насильства, репресій та мобілізації, оскільки усунуто сам суб’єкт, що має право на міжнародний захист.

2. Західноєвропейська схема (демократії ЄС)

Механізм: масова міграція і мультикультуралізм як інструмент розмивання титульної групи.

Приклади: Німеччина, Франція, Нідерланди, Швеція.

Суть: історична більшість перетворюється на одну з багатьох розрізнених «груп», втрачає демографічну перевагу і здатність консолідовано заявляти колективні права на землю, надра, компенсації. Юридично «народ» формально залишається в конституціях, але де-факто розчиняється серед мігрантських діаспор.

Підсумок: територією і ресурсами управляє держава та наднаціональні структури (ЄС, ВЕФ, МВФ), а титульна більшість повільно вимирає або асимілюється.

3. Британсько-американська корпоративна модель (монархії та імперські системи)

Механізм: міграція і мультикультуралізм використовуються не для розмивання юридичного титулу (якого більшість населення з самого початку не мала), а для руйнування культурного укладу та ціннісної ідентичності історичного ядра.

Приклади: Велика Британія (формально все належить Короні), США (земля і ресурси де-факто належать корпоративно-державним трестам і фондовим групам).

Суть: мігранти і мультикультуралізм знищують традиційний уклад життя, аби корінна більшість не мала стійкої ідентичності, на яку можна спиратися у спротиві. Без колективного укладу немає колективної волі — і вся система управління переходить до рук корпоративного та адміністративного апарату, що перерозподіляє ресурси через боргову модель, токенізацію та контроль над інфраструктурою.

Висновок:

Одним із найменш обговорюваних, але найточніших передвісників майбутнього насильства є попереднє виключення етнічної або національної групи зі статусу «народу». Це не завжди відбувається відкрито: іноді народ нібито включено до конституційної формули, але на практиці його позбавляють колективних прав через юридичні хитрощі — як-от відмова від ратифікації міжнародних конвенцій, вибіркове визнання «корінних народів» або підміна понять у законодавстві. У результаті зникає не лише суб’єкт права, але й сам носій відповідальності та історичної тяглості. А якщо немає визнаного народу — не існує й злочину, вчиненого проти нього.

Так було в Руанді, де народ тутсі перед геноцидом 1994 року офіційно не визнавався як народ, а в пропаганді зображався як «вороги держави» або «шкідники». Так було в М’янмі, де рохінджа десятиліттями вважалися «нелегальними мігрантами», їм відмовляли у громадянстві й виключали з переліку визнаних етнічних груп — це створило юридичну лазівку, яка дозволила здійснити етнічну чистку у 2017 році. Те саме відбувалося в Сирії, де курдам масово відмовляли у громадянстві до початку війни, і вони не мали визнаних прав ані на землю, ані на культурну автономію. У Югославії розмивання правового статусу республік і народів перед розпадом призвело до кривавих конфліктів, де відсутність чіткої юридичної суб’єктності полегшила легітимацію етнічного насильства.

Найяскравішим історичним підтвердженням цієї закономірності став Голокост. Під час Другої світової війни нацистський режим цілеспрямовано прагнув фізичного знищення двох основних груп — євреїв і ромів (циган). Їх об’єднувала не етнічна спорідненість, а той факт, що жодна з цих груп не мала юридичного визнання як суверенний народ у рамках міжнародного права. Вони не мали державності, формальних інституцій, колективної суб’єктності, яка могла б активувати захисні механізми міжнародних норм. Це зробило їх особливо вразливими до дегуманізації та знищення. Однак лише один із цих народів — єврейський — зумів після війни відновити свою колективну юридичну суб’єктність, створивши державу Ізраїль і домігшись міжнародного визнання єврейського народу як окремого носія прав.

На відміну від цього, роми, попри те що стали жертвами геноциду, так і не отримали аналогічного визнання й досі не мають колективних прав, репарацій або представництва. Цей контраст демонструє важливу юридичну реальність: лише ті народи, які мають або можуть відновити суб’єктність, можуть претендувати на справедливість. Ті ж, хто її позбавлений — можуть бути знищені без жодних юридичних наслідків.

Схожа схема застосовувалась і в Радянському Союзі, де українці, росіяни, білоруси, казахи та інші титульні народи були свідомо розчинені в безликій категорії «радянський народ». Це була не просто риторика, а цілеспрямована юридична стратегія стирання колективної суб’єктності. У результаті ні Голодомор, ні масові депортації кримських татар, чеченців та інгушів, ні розстріли польських офіцерів, ні система ГУЛАГів із мільйонами замучених і вбитих — не були визнані міжнародним правом як акти геноциду проти конкретних народів.

Це означає, що десятки мільйонів жертв залишилися безіменними не лише в пам’яті, але й у праві. Жоден із цих злочинів не отримав юридичного визнання, подібного до Голокосту. Не тому, що масштаб був меншим — у деяких випадках він був навіть страшнішим — а тому, що народи, які загинули, були позбавлені правосуб’єктності. Вони не мали інституцій, що говорили б від їхнього імені. Не мали міжнародного представництва. Вони не визнавалися як «народ» у юридичному сенсі — а отже, з точки зору міжнародного права з ними начебто нічого не сталося.

І це — найпідступніша форма геноциду: та, яку неможливо зафіксувати, бо знищується не лише людина, а й саме право бути названим колективною жертвою. Це були десятки невидимих Голокостів, які не отримали ані трибуналів, ані компенсацій, ані навіть формального визнання. Людей убивали, висилали, морили голодом, спалювали — але з погляду міжнародного права це все залишалося просто статистикою: без імені, без суб’єкта, без злочину.

Чому? Тому що не існувало формально визнаного суб’єкта, від імені якого можна було б заявити про злочин.

Цей приклад наочно доводить, чому колективні права не можна прив’язувати до держави. Держави з’являються і зникають, кордони змінюються, режими падають — але народ, його етнічна та історична приналежність, лишається. Саме народ, а не тимчасова держава, має бути визнаний у міжнародному праві як носій прав і суб’єкт відповідальності. Інакше — зникне держава, і разом із нею зникнуть усі злочини, скоєні проти її народу.

У протилежність цьому стоїть єврейський народ, який на момент Голокосту, попри відсутність власної держави, мав чітко виражену колективну ідентичність, інституції, діаспору та міжнародну суб’єктність. Саме це дозволило зафіксувати Голокост як прецедент, домогтися компенсацій, міжнародних трибуналів та особливого правового статусу, закріпленого й досі.

Цей контраст демонструє, чому розчинення народу в «громадянській масі» — не нейтральний крок, а юридичне вбивство суб’єктності, яке робить будь-яке насильство безкарним. Не існує народу — не існує й злочину проти нього.

Тому відновлення правової колективної суб’єктності народу — це не формальність і не ідеологія. Це питання виживання, історичної пам’яті та юридичного захисту від повторення найстрашнішого.

З огляду на вищевикладене, Вважати, що Путін і Зеленський дійсно представляють різні табори — означає не розуміти головного. Обидва — лише фігури в єдиному глобальному процесі, де війни й конфлікти — всього лише ширма для демонтажу колективних прав народів.

Цей механізм діє не лише в Росії чи Україні — він запущений всюди, з різними інструментами, але завжди з одним результатом: народ позбавляється права бути господарем усього, що ще недавно вважалося його власністю.

Протистояти цьому силою — безглуздо, бо потуга держав і транснаціональних структур у багато разів перевищує можливості будь-якого розрізненого протесту.

Єдиний реальний шлях — повернути собі колективну суб’єктність на юридичному рівні й закріпити слово «ми» не в гаслах, а в конкретних правах і статусі, який неможливо просто скасувати законом або розмити масовою міграцією.

Після Першої світової війни, у період з 1917 по 1922 рік, впали майже всі європейські монархії: Російська імперія (відречення Миколи II у 1917), Німецька імперія (виїзд кайзера Вільгельма II у 1918), Австро-Угорська імперія (падіння Карла I у 1918), Османська імперія (усунення Мехмеда VI у 1922). Влада формально перейшла до народу: з’явилися республіки, конституції, парламенти, які закріпили принцип народного суверенітету. Народ уперше був визнаний джерелом влади, власником землі та ресурсів. Однак саме ця ідея — народ як носій колективних прав — стала надто небезпечною для старих і нових еліт, які прагнули повернути контроль через наднаціональні структури, бюрократію та фінансові інструменти.

Щоб знищити націоналізм як легітимну форму суб’єктності, був потрібен історичний шок. Гітлер став ідеальною фігурою для цієї задачі. Вже з 1920 року його партія (НСДАП) почала радикалізувати національну ідею, довівши її до крайнощів: агресія, культ вищості, репресії, Голокост. Ці звірства були не лише трагедією, але й інструментом: завдяки їм слово «нація» було прирівняне до насильства, а ідея самовизначення — до загрози. Після 1945 року націоналізм почали придушувати не військовими засобами, а юридичними, освітніми та ідеологічними. Народ як колективний суб’єкт був викреслений із міжнародної практики під приводом недопущення повторення фашизму.

Після Голокосту саме єврейський націоналізм став єдиним, який отримав міжнародне визнання та захист від дискредитації. Це пов’язано з тим, що трагедія Голокосту стала юридичним прецедентом: світ погодився з правом єврейського народу на національне самовизначення, державність і колективний захист, тоді як національні рухи інших народів поступово були стигматизовані та позбавлені подібної легітимності.

Сучасний показовий приклад того, як націоналізм здатен захищати народи від зовнішнього управління, — це пандемічна угода ВООЗ. 20 травня 2025 року на 78-й сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я її підтримали 124 країни, ніхто не проголосував проти, але 11 держав (Польща, Ізраїль, Італія, Словаччина, Іран, Болгарія, Єгипет, Ямайка, Нідерланди, Парагвай і формально — Росія) утрималися, а США та Аргентина відмовилися брати участь взагалі. У більшості цих країн націоналізм у правовому сенсі як визнання народу суб’єктом ще зберігається і здатен впливати на політичні рішення. Росія ж утрималася не з волі народу, а через геополітичну гру та риторику влади. Там, де нація розчинена в категорії «громадянин» і вже впроваджені технократичні інструменти, нікому висловити колективну незгоду, і рішення ухвалюються без суспільного спротиву та навіть без можливості апеляції.

Право народів на самовизначення — тобто право на волю, на вибір власної політичної, економічної та культурної долі — є однією з найвищих норм міжнародного права. Це право закріплене як імперативна (обов’язкова для всіх держав без винятку) норма в статті 1 Статуту ООН, а також у статті 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП).

Однак реалізація цього права на практиці фактично заблокована. У багатьох країнах поняття «народ» у законодавстві або взагалі не визначено, або підмінюється формулою «всі громадяни». Причому така підміна частіше відбувається не в офіційних юридичних актах, а через політичні заяви, ЗМІ та освітні програми. Така риторика розмиває розуміння того, хто саме є носієм суверенітету, хто має право розпоряджатися територією, ресурсами та державними інституціями.

Юридично чітка рівність між громадянином і народом закріплена лише в окремих країнах (наприклад, у Франції), тоді як у більшості випадків зберігається двозначність, яка позбавляє народи їхніх колективних прав. Будь-які спроби відновити суб’єктність народу — як колективного носія права на самовизначення — дискредитуються через звинувачення в екстремізмі, фашизмі, етноцентризмі або ксенофобії. У результаті — право залишається лише на папері, але практично недосяжне. А це і є демонтаж одного з ключових принципів міжнародного правопорядку.

Так за сто років ідея народовладдя, народжена на уламках імперій, спочатку була дискредитована нацизмом, потім підмінена інтернаціоналізмом, а тепер завершується технократичною схемою, де все зводиться до того самого сценарію ВЕФ: 

«У вас не буде нічого. І ви будете щасливі. Усе, що вам потрібно, ви зможете орендувати. І це доставлятиме дрон.»