Одним із найнаочніших доказів формального характеру Закону України №1616-IX «Про корінні народи України» є той факт, що під час його ухвалення держава використала терміни й риторику, запозичені з Конвенції №169 Міжнародної організації праці, але не ратифікувала саму Конвенцію. Це створює критичне протиріччя: Україна взяла на озброєння зовнішню оболонку міжнародного права, але відмовилася взяти на себе його зобов’язання.

Що таке Конвенція №169 Міжнародної організації праці і чому вона є ключовою?

Це єдина універсальна міжнародна конвенція, яка захищає колективні права корінних народів. Вона була ухвалена у 1989 році й вважається головним юридичним інструментом захисту:

– права на самовизначення;

– права на землю і природні ресурси;

– права на збереження мови, культури, релігії й традиційного способу життя;

– права на участь у прийнятті рішень, які їх стосуються;

– права не підкорятися законам, що суперечать їхній культурі, без попередньої згоди.

Ратифікація цієї Конвенції зобов’язує державу виконувати її положення. Відмова від ратифікації означає, що всі згадки про права корінних народів залишаються не більше ніж деклараціями на національному рівні — без міжнародно-правових зобов’язань і без будь-яких санкцій у разі їх невиконання.

Саме це і сталося в Україні. Ухваливши у 2021 році Закон №1616-IX, в якому вперше в історії незалежності було надано юридичне визначення поняття народу, держава визнала лише три групи — кримських татар, караїмів і кримчаків — як корінні народи.

Етнічні українці були виключені під приводом того, що закон стосується виключно корінних народів Криму, які сформувалися на його території й не мають власної національної держави за межами України. Додатково використовувалися аргументи про те, що українці нібито не потребують особливого захисту, не є вразливою меншиною і не підпадають під міжнародні визначення, застосовні до «корінних народів».

Усе це дозволило юридично обґрунтувати їх виключення, попри те, що саме українці є історичною основою держави, від імені якої діє влада.

Проте при цьому Україна не ратифікувала саму Конвенцію №169 Міжнародної організації праці, тобто:

– не надала корінним народам жодних реальних міжнародно-гарантованих прав;

– не зобов’язалася виконувати норми захисту колективної ідентичності та автономії;

– може у будь-який момент тлумачити, обмежувати або ігнорувати власний закон, оскільки він не пов’язаний міжнародними зобов’язаннями.

Висновок очевидний: якби справжньою метою було надання прав корінним народам, логічним і необхідним кроком було б ратифікувати Конвенцію одночасно з прийняттям закону. Але цього не відбулося. Саме тому сам закон виглядає не як акт турботи, а як інструмент підміни: він дозволив ввести юридичне визначення народу й одночасно виключити з нього титульний етнос — етнічних українців.

Інакше кажучи, вся конструкція Закону про корінні народи побудована на порожній юридичній оболонці. Вона виглядає як акт захисту, але на практиці:

– не захищає нікого;

– не надає жодних прав;

– і слугує лише одній меті — обґрунтувати правове витіснення українців зі складу народу як джерела суверенітету.

Саме з цієї причини нератифікація Конвенції №169 Міжнародної організації праці — це не випадковість, а ключ до розуміння суті Закону №1616-IX. Вона доводить, що йшлося не про права, а про створення юридичної конструкції виключення.

Закон про корінні народи виконує одразу кілька завдань:

З одного боку, він виглядає як жест на користь захисту меншин.

З іншого — він став інструментом перерозподілу суверенітету.

Але поки Україна не ратифікувала Конвенцію Міжнародної організації праці №169, усі заявлені права цих народів залишаються без гарантій і залежать виключно від політичної волі, а це означає, що їхні права формальні, а статус — фіктивний.

Примітно, що сама Конвенція №169 прямо засуджує будь-які форми насильницької асиміляції, наголошуючи на необхідності усунення колишньої політики розчинення народів в адміністративній масі. Конвенція підкреслює, що право народу на існування включає його самобутність, інститути, мову і традиції — навіть у межах існуючих держав. Більше того, у статті 1 зазначено, що саме самоідентифікація народу є основним критерієм визнання, а не рішення держави. Це робить виключення українців із категорії «народ» не просто внутрішньою юридичною дією, а міжнародним порушенням — позбавленням права на самовизначення в обхід міжнародних стандартів.

Крім того, стаття 6 Конвенції зобов’язує державу проводити обов’язкові консультації з народами через їхні представницькі інститути під час ухвалення будь-яких актів, що стосуються їхніх прав. Але українці як народ не визнані і не мають таких інститутів. Це означає, що всі ключові закони, включаючи №1616-IX, №2215-IX і навіть мобілізаційні акти, ухвалювалися в обхід їхнього представництва, що порушує фундаментальний принцип міжнародного права — неприпустимість примусу без суб’єктності.

При цьому етнічні українці були виключені з визначення народу. Таким чином, поняття «народ» в українському праві звузилося до трьох груп: євреїв, угорців і ромів, які визнані міжнародним правом як народи. Решта громадян, включаючи більшість населення, опинилися без правового статусу носія суверенітету.

Слід враховувати, що кримські татари, караїми та кримчаки, визнані корінними народами, не можуть реалізувати свої колективні права на участь у владі та здійснення суверенітету без наявності громадянства України. Хоча ні Конституція України, ні Закон №1616-IX формально не встановлюють вимогу громадянства як умову визнання народом, проте конкретні механізми реалізації влади — участь у виборах, представництво, доступ до публічного управління — в українському законодавстві безпосередньо пов’язані з громадянським статусом.

Реалізація цих прав залишається неможливою до запровадження механізму множинного громадянства. Відповідний законопроєкт №11469, ініційований колишнім Президентом Володимиром Зеленським, був прийнятий за основу 17 грудня 2024 року. Це створює ситуацію, за якої суб’єктність одних груп юридично закріплена, але відкладена, тоді як титульний етнос — етнічні українці — виключений повністю.

Примітно, що Закон №1616-IX був ухвалений за сім місяців до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну — у липні 2021 року. Це не може розглядатися як випадковість. З точки зору міжнародного гуманітарного права, таке випереджальне змінення правового статусу титульного етносу може бути кваліфіковане як непрямий доказ наміру знищити народ в умовах майбутнього збройного конфлікту.

Фактично, за кілька місяців до війни влада:

• юридично позбавила українців статусу народу;

• зберегла право на міжнародний захист лише за іншими етнічними групами;

• не забезпечила механізмів колективного представництва;

• і тим самим заздалегідь зняла з себе обов’язки щодо захисту основної етнічної групи в умовах агресії.

Далі, вже у квітні 2022 року, через два місяці після початку бойових дій, було прийнято Закон №2215-IX, який анулював правову спадкоємність, включно з актами, де українці визнавались джерелом суверенітету. Це підсилює підозру в попередньому політико-юридичному розрахунку: виключити українців зі складу народу до війни, а потім — зі складу правосуб’єктного спадкоємця під час війни.

Паралельно державна риторика забороняє будь-які розмови про мир, підмінюючи поняття «мир» виключно словом «перемога». Але без визнаного народу — перемагати вже нікому. Це політико-юридична підміна, в якій під гаслами захисту держави приховано скасування суб’єктності її титульного носія.

По суті, через закон №1616-IX влада усунула конкуренцію за право бути народом і вибудувала конструкцію, в якій основний етнос юридично виведений за межі визначення «носія влади».

Таким чином, під прикриттям війни та зовнішньої агресії в Україні розгортається прихований міжетнічний конфлікт між тими групами, які визнані «народами» в юридичному сенсі, і рештою населення. Формально вся повістка обертається навколо боротьби з російським вторгненням, але за цією ширмою відбувається фундаментальний перерозподіл влади, прав і суб’єктності.

Закон про корінні народи став інструментом подвійної дії. Поки Конвенція Міжнародної організації праці №169 не ратифікована, права цих народів перебувають у підвішеному стані й залежать виключно від політичної волі. Це дозволяє використовувати сам статус «народу» як важіль тиску та механізм вибіркової легалізації. Хто буде визнаний представником народу — вирішується не державою, а зовнішніми структурами, зокрема з урахуванням релігійних обмежень, які не дозволяють проводити відкриті переписи. Тобто в будь-який момент можна легалізувати необмежену кількість осіб, посилаючись на їхню етнічну належність.

Проєкт закону про множинне громадянство додатково підсилює цю схему: він дозволяє тим самим визнаним «народам» отримати політичну суб’єктність в обхід традиційного українського громадянства. А для того щоб ніхто не критикував цю асиметрію, був ухвалений спеціальний Закон України №1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму», який набрав чинності 9 жовтня 2021 року.

Згідно зі статтею 2 цього Закону, до проявів антисемітизму належать не лише образи, насильство і заперечення Голокосту, але й

«публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних» і «висловлювання неправдивого, ворожого або провокаційного характеру».

Таким чином, будь-яка спроба вказати на юридичну нерівність або привілейоване становище визнаних груп може бути трактована як порушення закону з подальшою кримінальною або адміністративною відповідальністю.

Це створило правове середовище, в якому саме обговорення теми дискримінації українців перетворюється на правопорушення.

В усіх трьох випадках — при ухваленні Закону №1616-IX, Закону №2215-IX і Закону №1770-IX — ініціатором виступав колишній Президент України Володимир Зеленський. Це підкреслює узгоджений характер правової конструкції виключення, правонаступного обнулення та політичної незмінності.

У результаті формується безпрограшна конструкція: народ виключено, міжнародні норми не ратифіковано, але вони готові до запуску в потрібний момент, а публічну критику заблоковано заздалегідь.

Щоб показати, наскільки ця конструкція є унікальною та порушує принципи народовладдя, порівняймо її з конституціями інших країн.

1. Україна: «український народ» без визначення

Конституція України, стаття 5:

«Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.»

Але хто саме цей народ — не сказано. Жодного слова про те, що це українці за національністю, чи хтось інший.

Стаття 11:

«Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.»

Тут уже йдеться про те, що українська нація — це щось окреме від народу, і не сказано, що саме вона є джерелом влади.

Висновок: в українській Конституції українці не названі «народом», від імені якого діє держава. Закон №1616-IX підсилює цей абсурд, прямо виключаючи їх зі списку «корінних народів».

2. Німеччина: «німецький народ» — це всі, хто належить до німецької нації

Основний закон ФРН (Grundgesetz), преамбула:

«Німецький народ… ухвалив цей Основний закон.»

Стаття 116:

«Німцем є той, хто має німецьке громадянство або був прийнятий до німецького народу в межах території Німеччини…»

Тобто «народ» — це німці, і держава створена від їхнього імені та в їхніх інтересах. Інші національності можуть жити в Німеччині, але не можуть претендувати на статус народу, від імені якого здійснюється влада.

3. Польща: держава польського народу

Конституція Польщі, преамбула:

«Ми, польський народ — усі громадяни Республіки Польща, як віруючі, так і невіруючі, однаково дбаючи про добро спільної Батьківщини…»

А на практиці польський народ — це титульна нація. Держава веде активну національну політику в її інтересах, включаючи захист польських діаспор за кордоном.

4. Франція: тільки один народ — французький

Конституція Франції, стаття 1:

«Франція — неподільна, світська, демократична і соціальна республіка. Вона забезпечує рівність перед законом усіх громадян незалежно від походження, раси чи релігії.»

У Франції юридично заборонено визнавати етнічні групи. Але народ — один: французький. Тільки він має суверенітет.

5. США: We the People — весь народ, але з визнанням корінних

Конституція США, преамбула:

“We the People of the United States… do ordain and establish this Constitution…”

В американській моделі «народ» — це всі громадяни. Але визнані племена — корінні народи — мають власну суб’єктність, право на землю, самоврядування і суд.

— існує один народ США,

— і є визнані народи корінних американців, які мають свою територію, свої закони, свої суди і свою суб’єктність.

А тепер висновок максимально просто:

— У Польщі, Німеччині, Франції і навіть у США завжди зрозуміло, хто такий народ, від імені якого діє держава.

— В Україні це спеціально залишено розмитим: у Конституції — одне, в спеціальному законі — інше.

— І в 2021 році ухвалили закон, де вперше визначили, хто вважається «народом», але виключили з нього українців.

В жодній іншій країні титульний етнос не позбавлений статусу народу так, як в Україні.

Єдине, на що сьогодні може спиратися етнічний українець у спробі довести свою належність до «народу», — це преамбула Конституції. Але й вона не має на увазі саме етнічних українців, оскільки прямо говорить про «громадян усіх національностей» і не містить жодного етнічного уточнення. При цьому сама преамбула не має юридичної сили норми й може бути переосмислена у будь-який момент. У підсумку етнічний українець залишається повністю виключеним із поняття народу — без прав, без захисту і без суб’єкта, від імені якого здійснюється влада.

Українці опинилися в юридичній пастці: не визнані народом, не захищені міжнародним правом і не наділені механізмами самовизначення. Це створює ситуацію, в якій титульна нація існує лише як адміністративна одиниця — без суверенітету, без захисту і без майбутнього.

Таким чином, складається унікальна й надзвичайно небезпечна ситуація: правова архітектура української держави побудована так, що припинення конфлікту стає невигідним самій системі влади. Це не просто абстрактний «зовнішній виклик» — це внутрішній міжетнічний конфлікт інтересів, юридично зафіксований у нормах, ухвалених із 2021 по 2022 рік. Закон №1616-IX виключив українців із визначення народу. Закон №2215-IX знищив правонаступність української державності. Закон про антисемітизм заблокував навіть спроби осмислення того, що відбувається, підмінивши аналіз — звинуваченнями в конспірології. А війна, в умовах цієї правової конструкції, лише зміцнює систему, яка усуває українців як суб’єктів.

Нам нав’язали бінарний наратив: Путін — абсолютне зло, Зеленський — абсолютне добро. Але в реальності і той, і інший є елементами однієї замкненої конструкції, в якій загибель населення, руйнування держави й юридичне стирання української ідентичності — не випадковість, а результат інституційної логіки. Ця логіка не видно в пропаганді, але чітко простежується в законах.

Сьогодні етнічний українець опинився в становищі, подібному до становища палестинця: йому пояснюють, що його не існувало, його церква не має статусу, його культура не підлягає захисту, його народ — не визнаний. При цьому створюються нові об’єкти пам’яті, просуваються чужі символи, розчищення старих цвинтарів супроводжується будівництвом нових святинь — але вже не українських. Усе це відбувається на тлі триваючого фізичного знищення населення та блокування його права на міжнародний захист.

Це не просто міжетнічний конфлікт інтересів — це конфлікт, загнаний усередину, до такої міри, що люди живуть у постійному страху. Вони бояться не Путіна, не зовнішнього ворога — вони бояться бодай щось сказати вголос, аби їх одразу не записали в «агенти Кремля». Будь-яка спроба заговорити про внутрішню несправедливість, про виключення українців зі статусу народу — миттєво придушується фразами: «зараз не час», «йде війна», «не розхитуй човен». Але самої війни юридично не існує — її не оголошено. А отже, під прикриттям «неоголошеної війни» може безкінечно тривати правове знищення народу. Така система не завершиться ні перемогою, ні миром — вона завершиться лише тоді, коли не залишиться жодного визнаного українця.

На відміну від угорців, євреїв, ромів, кримських татар, українці не можуть подати скаргу від імені народу, не можуть брати участі в міжнародних форумах як народ, не можуть посилатися на Конвенцію МОП №169.

Це робить їх найбільш незахищеною етнічною групою на території власної держави.

Культурна нейтралізація є послідовною і планомірною:

• дереєстрація Української православної церкви;

• заміна історичних символів;

• переписування шкільних програм;

• ігнорування української пам’яті в публічній риториці;

а також втрата статусу титульної нації.

Якщо народ не визнаний у законі — він більше не може вимагати ані територіальної цілісності, ані етнічної безпеки, ані політичного майбутнього.

Це — конституційно оформлене витіснення.

Українці більше не є суб’єктом. Вони — населення без народу.

У міжнародному праві це називається внутрішнім етноправовим колоніалізмом — коли держава, створена одним етносом, перестає діяти від його імені.

Ми, етнічні українці:

• не визнані народом;

• не маємо суб’єктності;

• не захищені міжнародними механізмами;

• підлягаємо мобілізації й підкоренню законам, які ми не санкціонували як народ.

Отже:

• ми маємо право на самовизначення як народ;

• ми маємо право вимагати відновлення суб’єктності через міжнародні інстанції;

• ми маємо право на пряме звернення до ООН, ОБСЄ, Ради Європи та Міжнародного суду як жертви правової колонізації та виключення із суверенітету.

Правове значення для міжнародного захисту

Системне виключення етнічних українців із статусу народу, відсутність у них механізмів міжнародного представництва, колективного захисту й самовизначення в умовах війни, примусової мобілізації та культурної нейтралізації — все це відповідає ознакам переслідування за етнічною ознакою і може кваліфікуватися як форма геноциду в юридичному сенсі статті II(e) Конвенції про запобігання геноциду (примусове переміщення дітей, знищення інституційної самобутності, перешкоди у праві на існування як групи).

Цей текст може використовуватися як аналітичне обґрунтування при зверненні за міжнародним правовим захистом, зокрема в рамках процедур надання політичного притулку, тимчасового захисту або при поданні скарг до міжнародних органів. Він доводить, що етнічні українці опинилися в становищі народу без прав, суб’єктності та механізмів порятунку — що потребує окремого міжнародного реагування.

Завершення

Це не абстрактна теорія і не публіцистика. Це — юридичний опис прихованого міжетнічного конфлікту, в якому один народ — українці — ліквідований як суб’єкт, а інші етноси — наділені або зберігають міжнародну суб’єктність.

Ми вимагаємо:

• негайного визнання факту правової колонізації;

• відновлення статусу українців як народу в міжнародному праві;

• розслідування наслідків Законів №1616-IX та №2215-IX;

• скасування етнічно дискримінаційних норм українського законодавства;

• надання етнічним українцям статусу народу з правом на самовизначення, міжнародне представництво та захист.

Ми звертаємося до міжнародної спільноти з закликом — оцінювати те, що відбувається, не за медійним шумом, а за юридичними фактами. Україні потрібен не імідж жертви, а відновлення справедливості. Насамперед — визнання українців народом і відновлення їхньої правосуб’єктності. Без цього не може бути ні миру, ні демократії, ні чесного майбутнього.

 

Дисклеймер

Цей текст є аналітичним дослідженням правових норм України та їхніх наслідків для етнічної ідентичності, суб’єктності та міжнародного захисту етнічних українців. Він не спрямований проти жодної етнічної групи, релігії чи культури. Усі згадані законодавчі акти розглядаються виключно з точки зору їхнього правового змісту та наслідків для системи народовладдя та рівноправ’я.

Ми категорично засуджуємо будь-які форми антисемітизму, ксенофобії та дискримінації й виступаємо за рівні права всіх народів. Метою цієї публікації є захист прав етнічних українців як народу та відновлення справедливого правового балансу в межах міжнародних і конституційних норм.