Визнання караїмів і кримчаків корінними народами України суперечить статті 1 Закону України № 1616-IX «Про корінні народи України», відповідно до якої корінний народ не може мати власного державотворчого утворення за межами України. Це рішення також не відповідає нормам міжнародного права. Зокрема, стаття 33 Декларації ООН про права корінних народів закріплює право корінних народів самостійно визначати свою ідентичність і належність відповідно до власних звичаїв і традицій, а також формувати свої інститути та визначати їхніх членів.

Ця норма виключає можливість множинної етнічної ідентичності та передбачає цілісність правосуб’єктності. Отже, етнічна група не може одночасно визнаватися окремим корінним народом України і частиною єврейського народу, який має власну національну державу.

Караїми і кримчаки не відповідають зазначеним критеріям, оскільки в ізраїльському праві вони визнаються частиною єврейського народу та користуються правом на репатріацію до Держави Ізраїль. Це право прямо свідчить про наявність у них національної держави за межами України, що виключає можливість їх віднесення до категорії корінних народів у розумінні статті 1 Закону України № 1616-IX. Таким чином, їхнє визнання корінними народами України є юридично необґрунтованим і суперечить як національному законодавству, так і міжнародному праву.

Стаття 1:

«Корінний народ України — це автохтонна етнічна спільнота, що сформувалася на території України, носій самобутньої мови і культури, яка має традиційні, соціальні, культурні або представницькі органи, усвідомлює себе корінним народом України, становить етнічну меншину в складі населення країни і не має власного державотворчого утворення за межами України.»

Таке становище є юридично неможливим: у жодному правопорядку світу не існує прикладу, коли так званий «корінний народ» однієї країни мав би закріплене законом право на репатріацію до іншої держави. Сам факт надання караїмам і кримчакам можливості репатріації до Ізраїлю свідчить про їхнє визнання частиною єврейського народу, що має власну національну державу. Це автоматично виключає їх із категорії корінних народів України, оскільки право на повернення до Ізраїлю саме по собі підтверджує наявність у них державного утворення за межами України. Інше тлумачення не лише суперечило б закону, а й створювало б правову фікцію, яка порушує принцип правової визначеності.

 

1. Позиція Ізраїлю: караїми і кримчаки — частина єврейського народу

Відповідно до ізраїльського законодавства право на репатріацію надається виключно євреям та членам їхніх сімей. Це право закріплене в Законі про повернення 1950 року і є унікальним етнічним правом, що відрізняється від права на набуття громадянства за процедурою натуралізації. Відтак, включення караїмів і кримчаків до програми репатріації свідчить про те, що Держава Ізраїль визнає їх частиною єврейського народу, а не самостійною етнічною спільнотою.

Основний закон Ізраїлю 2018 року:

Стаття 1(b):

«Держава Ізраїль є національною державою єврейського народу, в якій він здійснює своє природне, культурне, релігійне та історичне право на самовизначення.»

Стаття 1(c):

«Право на здійснення національного самовизначення в Державі Ізраїль належить виключно єврейському народу.»

Також Закон про повернення 1950 року (з поправкою 1970 року) прямо вказує:

Стаття 1:

«Кожен єврей має право репатріюватися до Ізраїлю як олех (репатріант).»

Поправка 1970 року, §4А:

«Права, надані єврею за цим законом та Законом про громадянство, також надаються дитині та онуку єврея, подружжю єврея, подружжю дитини єврея і подружжю онука єврея.»

Факт репатріації караїмів і кримчаків до Ізраїлю як євреїв задокументований у практиці Міністерства алії та інтеграції Ізраїлю. Наприклад, в офіційному листуванні відомства та в базі даних єврейських репатріантів фіксується прийом громадян із зазначенням караїмського і кримчацького походження без вимоги переходу в рабиністичний іудаїзм, що підтверджує їх визнання як євреїв і де-факто, і де-юре.

Крім того, на території Ізраїлю офіційно діють караїмські кенаси та Духовна рада караїмів, зареєстрована як частина єврейської релігійної інфраструктури. Це підтверджується, зокрема, діяльністю караїмської громади в Ашдоді та визнанням її права брати участь у єврейській культурі та релігійному житті Ізраїлю.

Таким чином, Ізраїль надає караїмам і кримчакам право на репатріацію як євреям. Це означає їх юридичне визнання частиною єврейського народу, що автоматично виключає їх із дефініції «корінного народу України» за українським законодавством — а також у ширшому контексті міжнародного права, яке виключає можливість множинної етнічної суб’єктності.

 

2. Адміністративна та релігійна практика Ізраїлю

В офіційних документах і реєстраційних базах Ізраїлю караїми та кримчаки не виділяються як окремі етнічні групи. Вони включаються до категорії «євреї» під час переписів населення та обліку громадян, що підтверджується даними Центрального статистичного бюро Ізраїлю. Таким чином, з точки зору державної реєстрації та демографічної практики ці групи вважаються частиною єврейського народу.

Крім того, з релігійної сторони караїми визнаються як частина єврейської релігійної громади, яка має право на укладання шлюбів, проведення похорон та участь у релігійному житті Ізраїлю. Їхні релігійні установи, такі як караїмська кенаса в Ашдоді, офіційно зареєстровані і функціонують у межах єврейської релігійної інфраструктури.

Таким чином, адміністративна, демографічна та релігійна практика Ізраїлю єдині у визнанні караїмів і кримчаків частиною єврейського народу, що суперечить присвоєнню їм статусу корінного народу України.

 

3. Порушення міжнародного права

Визнання караїмів і кримчаків як корінних народів України суперечить основним міжнародним документам.

Декларація ООН про права корінних народів (13 вересня 2007 року), стаття 33:

«Корінні народи мають право визначати свою ідентичність або належність відповідно до звичаїв і традицій корінних народів. Це право має здійснюватися з належним урахуванням відповідних міжнародних норм і відповідно до критеріїв, визнаних відповідною державою.»

Ізраїль, як держава єврейського народу, не визнає караїмів і кримчаків окремими народами.

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1965), стаття 2:

«Держави-учасниці засуджують расову дискримінацію і зобов’язуються проводити політику ліквідації расової дискримінації в усіх її формах… і не заохочувати, не захищати та не підтримувати дискримінацію з боку будь-яких осіб чи організацій.»

Створення штучної етнічної категорії «караїми і кримчаки як корінні народи» та надання їм особливого правового статусу на тлі інших єврейських громад України порушує принцип рівності та антидискримінаційні зобов’язання.

 

4. Політико-правовий контекст і порушення основ конституційного ладу

Визнання караїмів і кримчаків «корінними народами України» не має ні етнографічного, ні юридичного підґрунтя. Це юридична фікція, яка підриває конституційний лад, спотворює міжнародні зобов’язання і фактично означає здачу елементів суверенітету через делегування колективних прав групам, чия суб’єктність співвіднесена з іноземною державою.

Ключова проблема полягає в тому, що Конституція формально не змінювалась, але її тлумачення було підмінене законами № 1616-IX («Про корінні народи України»), № 2215-IX (про декомунізацію) та № 2822-IX («Про національні меншини»). Після їх ухвалення «український народ» де-факто перестав охоплювати етнічних українців, а колективні права закріпили за «корінними народами» та «меншинами». Конституційний Суд, здатний надати офіційне тлумачення, не функціонує, що залишає ситуацію у правовому вакуумі та робить нову схему легалізації виключення народу неконтрольованою, що порушує:

Конституція України

• Стаття 1 — проголошення України суверенною і правовою державою несумісне з передачею колективних прав групам, віднесеним до народу й юрисдикції іншої держави (Ізраїлю). Це означає здачу частини суверенітету та заперечує принцип виняткової належності влади й території народові України.

• Стаття 8 — принцип верховенства права та правової визначеності порушується, коли прямий критерій із Закону № 1616-IX («не має державного утворення за межами України») ігнорується. Караїми й кримчаки мають державу — Ізраїль, підтверджену правом на репатріацію. Їхнє визнання «корінними» робить сам термін «корінний народ» дискреційним і політично маніпульованим.

Статут ООН

• Стаття 2(1) — принцип суверенної рівності держав порушується, коли Україна створює всередині своєї території режим колективних прав для груп, чия суб’єктність закріплена за Ізраїлем. Це фактична передача елементів суверенітету іноземній державі.

• Стаття 2(7) — принцип невтручання порушено, оскільки визнання внутрішніх «суб’єктів», юридично співвіднесених з іноземною державою, відкриває канал для прямого зовнішнього впливу. Це не просто ризик, а задокументована здача частини суверенітету через закон.

Декларація ООН про права корінних народів (2007)

• Стаття 33 — право на самоідентифікацію належить самим корінним народам. Ізраїль визнає караїмів і кримчаків частиною єврейського народу. Україна не може переозначати їх як «окремий народ», нав’язуючи фіктивну суб’єктність.

• Стаття 46(1) — положення Декларації не допускають підриву територіальної цілісності та політичної єдності. Україна порушує цю норму, визнаючи «корінними» групи, що мають право на самовизначення в іншій державі, створюючи транснаціональне дублювання суверенітету.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966)

• Стаття 1 — «усі народи мають право на самовизначення». Народ як суб’єкт міжнародного права має бути унікальним. Визнання караїмів і кримчаків одночасно частиною єврейського народу та «корінними народами України» руйнує принцип унікальності й підриває саму концепцію самовизначення.

• Стаття 26 — рівність громадян перед законом і заборона дискримінації. Міжнародне право говорить про рівність саме громадян, а не «рівність народів». Україна виділяє окремі етнічні групи, наділяючи їх колективними правами народу, й залишає більшість українців поза цим статусом. Це створює нерівний правовий режим за етнічною ознакою.

Європейська конвенція з прав людини, Протокол № 12 (2000)

• Стаття 1 — загальна заборона дискримінації. Україна встановила юридичну ієрархію: караїми й кримчаки визнані народом із колективними правами, а етнічні українці — виключені. Більше того, частина «привілейованої» групи може взагалі не бути громадянами України. Це інституціоналізована нерівність.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів (1969)

• Стаття 27 — внутрішнє законодавство не може бути виправданням невиконання міжнародних зобов’язань. Україна, ухваливши Закон № 1616-IX, не може цим виправдати порушення принципів рівності, самовизначення й суверенітету.

Конвенція про геноцид (1948)

• Стаття II(b) і II(c) — створення умов для знищення групи та заходи, спрямовані на руйнування її суб’єктності, підпадають під ознаки геноциду. Виключення етнічних українців із категорії «народу» і передача прав іншим групам є формою юридичного геноциду, спрямованого на знищення колективної суб’єктності титульного народу.

Римський статут Міжнародного кримінального суду (1998)

• Стаття 7(1)(h) — «переслідування» означає умисне і серйозне позбавлення фундаментальних прав групи за етнічною чи національною ознакою. Виключення українців із категорії «народу» і закріплення цього статусу за меншинами — це системне переслідування за етнічною ознакою.

• Стаття 7(1)(k) — «інші нелюдські діяння подібної тяжкості». Коли держава свідомо змінює тлумачення Конституції так, що етнічні українці перестають визнаватися народом, це інституційне позбавлення ідентичності. Українцям нав’язано статус «населення» без колективних прав, що підриває їхнє право на самовизначення. Це не добровільний вибір, а насильницька підміна правового статусу.

 

5. Висновок

На підставі викладеного визнання караїмів і кримчаків корінними народами України слід розглядати не лише як юридично нікчемне рішення, що суперечить Закону України № 1616-IX, Основному закону Ізраїлю, Декларації ООН про права корінних народів і Міжнародній конвенції про ліквідацію расової дискримінації, але й як дію, що:

• підриває територіальну цілісність і політичну єдність України, створюючи дублювання колективних прав з іншою державою;

• формує вразливість до зовнішньополітичного впливу і втручання через визнання груп, що перебувають у правовій юрисдикції третьої країни;

• порушує принцип правової визначеності, закріплений у статті 8 Конституції України, підмінюючи законний зміст терміна «корінний народ» політично мотивованим переліком;

• використовується як інструмент виключення етнічної більшості — української етнічної спільноти — з юридичного визначення народу, позбавляючи її доступу до міжнародних прав та захисних механізмів;

• відтворює наративи Російської Федерації про «неповноцінну» або «неіснуючу» українську націю, тим самим створюючи юридичні підстави для відмови у визнанні суверенітету та легітимації майбутніх окупацій і репараційних винятків;

• відкриває шлях до монополізації прав на компенсації, репатріацію, культурне самоврядування та міжнародний захист у разі окупації — виключно за рахунок штучно виокремленої групи.

У зв’язку з викладеним, зазначене законодавче рішення має бути негайно визнане таким, що становить загрозу національній безпеці, підлягає скасуванню, а його правові наслідки — анулюванню.

Цей матеріал направляється до Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, а також до міжнародних правозахисних механізмів і структур ООН для правової оцінки на предмет відповідності діям, що мають ознаки втручання у суверенні внутрішні справи держави, підриву основ конституційного ладу та створення передумов до міжетнічної дестабілізації.