Тимчасовий захист не має нічого спільного з напливом біженців, як це подається в офіційних наративах. Цю проблему можна було б вирішити однією-єдиною директивою — такою самою, як та, що запровадила механізм тимчасового захисту, — але щодо спрощеного отримання статусу біженця.
Однак українцям цей статус надається лише у виняткових поодиноких випадках.
Насправді ж створюється система перешкод, яка робить процес настільки складним і обтяжливим, що людина змушена відмовитися від спроб отримати статус біженця й погодитися на тимчасовий захист, навіть не розглядаючи іншої можливості.
Ключова відмінність між тимчасовим захистом і статусом біженця полягає в обсязі інформації, що підлягає обов’язковому збору. Для отримання повноцінного статусу необхідна не лише ідентифікація особи — у більшості випадків достатньо паспорта, — але й етнічна ідентифікація, а також особисті письмові свідчення із зазначенням конкретних обставин: від кого саме тікає людина і хто є агресором. Це перетворило б кожного біженця на прямий доказ і живого свідка агресії — не лише з боку Російської Федерації, але й з боку української держави, оскільки значна частина українців залишила країну не через воєнні дії, а рятуючись від внутрішньої репресивної політики самої України, що фінансується і підтримується демократичними державами без жодних правозахисних умов.
Україна, ухваливши закони №1616-IX «Про корінні народи України» (2021) та №2827-IX «Про національні меншини» (2022), відкрито позбавила титульну націю колективних прав і виключила її з юридичного поняття «народ», порушивши Декларацію прав національностей України №1771-XII від 1 листопада 1991 року, яка гарантувала рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права всім народам і національним групам України.
Таким чином був фактично здійснений правовий рейдерський захоплення — в етнічних українців відібрали право на землю, владу і суверенітет, залишивши їх поза системою міжнародних гарантій і колективного захисту. Надання повноцінного статусу біженця виявило б цей факт і юридично зафіксувало б Україну як агресора проти власного народу.
З урахуванням того, що тимчасовий захист оформлюється як колективний захід без індивідуальної фіксації обставин, він перетворився на ідеальний інструмент позбавлення від свідків. Українці, навіть перебуваючи у відносно безпечних країнах, залишаються під постійною загрозою відмови у продовженні статусу або депортації, живуть у страху й фактично позбавлені можливості документально підтвердити переслідування та порушення своїх прав. Це створює атмосферу мовчання й дозволяє країнам-донорам продовжувати підтримувати Україну як «жертву», не допускаючи появи офіційних доказів протилежного та при цьому виглядати благодійниками.
Якби мільйони свідчень про порушення були офіційно зафіксовані в національних юрисдикціях країн-донорів, то будь-яке подальше фінансування режиму, який позбавляє власний народ прав і суб’єктності, стало б прямою співучастю в агресії, насильницькій колонізації та етнічних злочинах. Тому тимчасовий захист — це спосіб «позбутися свідків», приховати злочини та уникнути юридичної відповідальності як співучасників цього процесу.
Така схема вже застосовувалася в Югославії: визнання чи невизнання народу визначалося не гуманітарними принципами, а вигодою для геополітичних інтересів. Визнаєш народ — визнаєш агресію проти нього. Не визнаєш — можна безкінечно відкладати питання про геноцид, етнічні чистки та відповідальність держав.
Аналогічні механізми застосовувалися й щодо інших конфліктів, зокрема сирійської кризи та ряду африканських країн, де статус біженця надавався вкрай вибірково. Така схема завжди з’являється там, де визнання народу або фіксація свідчень про переслідування суперечить інтересам великих держав чи міжнародних організацій. Щоб зберегти політичну лояльність і уникнути звинувачень у співучасті в агресії, застосовують тимчасовий захист: формально людей приймають, але юридично не визнають біженцями, аби не збирати свідчення й не фіксувати злочини, які суперечать офіційній зовнішньополітичній риториці. Це перетворюється на міжнародний інструмент приховування доказів і відстрочки будь-яких розслідувань.
У випадку України невизнання титульної нації дозволяє пізніше насильницьки асимілювати українців, зокрема переводити їх у категорію «росіян», позбавляти історичної спадкоємності та прав на землю. Коли немає визнаного народу, простіше переписати ідентичність, знищити інститути та оголосити, що агресії не було, бо не було суб’єкта, проти якого вона здійснювалася.
Міжнародне право чітко забороняє подібні дії. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права в статті 1 гарантує всім народам право на самовизначення. Конвенція про запобігання геноциду забороняє знищення національних груп як таких. Принцип невисилки вимагає захисту від переслідування за етнічною ознакою. Україна та країни, що фінансують її режим, порушують ці норми, одночасно позбавляючи титульну націю прав і блокуючи можливість їх зафіксувати.
Тимчасовий захист фактично перетворюється на інструмент міжнародного злочину. Принцип невисилки (non-refoulement), закріплений у статті 33 Конвенції про статус біженців 1951 року, зобов’язує держави не висилати жодну особу, якщо існують серйозні підстави вважати, що їй загрожує переслідування або небезпека для життя. Але українців юридично визначили як тимчасово переміщених осіб, а не біженців, створивши штучну сіру зону, яка дозволяє європейським країнам, США, Канаді, Британії та іншим державам депортувати або екстрадувати їх у зону активних бойових дій, у простір офіційної дерогації від Європейської конвенції з прав людини та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також у зону повної відсутності колективної суб’єктності, де люди фактично прирівнюються до підданих без політичної волі та міжнародно-правового захисту.
Формула «ви не біженці, ви залишаєтеся під юрисдикцією України» стала універсальним виправданням депортацій та екстрадицій, попри те, що такі дії суперечать ключовим нормам міжнародного права. Вони порушують заборону катувань та нелюдського поводження, право народів на самовизначення та захист від знищення як етнічної групи, гарантії прав меншин на культурне та політичне існування, а також положення Римського статуту про депортацію та насильницьке переміщення населення як злочин проти людяності.
У разі системного та свідомого характеру таких дій вони можуть підпадати навіть під ознаки геноциду, оскільки створюють умови, розраховані на часткове або повне знищення групи через позбавлення її безпеки, правового статусу та механізмів захисту.
Таким чином, ці держави свідомо чи несвідомо створили правову лазівку для участі в насильницькій асиміляції, торгівлі людьми та поневоленні народу, позбавленого визнання і колективної суб’єктності.
Важливо підкреслити, що українці, особливо українська етнічна спільнота, юридично виключена із суб’єктності народу України, фактично опинилися у становищі пригнобленого народу. Ми стаємо новим видом вигнанців — як колись євреї, яких не визнавали і яким ніде не надавали притулку. Сьогодні українців позбавляють колективної суб’єктності, не визнають народом, а тому не надають механізмів захисту.
Імміграційні офіцери та навіть багато адвокатів, які займаються справами про притулок, часто не розуміють цих деталей. Вони щиро вважають, що діють правильно, тому що ця схема використовується всліпу, прикриваючись гуманітарною риторикою. Насправді йде не просто війна з Російською Федерацією — відбувається переділ територій, знищення правонаступності українців як народу та здача суверенітету через закони про «корінні народи» на користь іноземних держав.
Висновок
Саме тому так важливо роздруковувати документи та аналітичні матеріали й показувати їх не лише імміграційним офіцерам та адвокатам, а й суддям, а також усім, хто ухвалює рішення у справах про надання притулку. Ці люди повинні бачити факти та юридичну основу того, що відбувається, а не діяти наосліп, прикриваючись медійною риторикою, політичними гаслами чи формальними посиланнями на війну, які підміняють реальний правовий аналіз.
При грамотному вивченні матеріалів, розміщених на цьому сайті, у більшості випадків не потрібен адвокат. Ці документи вже допомогли тисячам українців підготувати матеріали для реальних кейсів на політичний притулок — не на вигаданих історіях, а на конкретних фактах і чіткій правовій аргументації.
Тут не потрібно вигадувати загрози чи наслідки — достатньо показати, як сама державна система України позбавила українців прав: суб’єктності, статусу народу, механізмів міжнародного захисту, представництва, доступу до колективних прав і інструментів правового відновлення.
За нормами міжнародного права саме це й є основним критерієм для надання притулку — втрата можливості бути захищеним у власній країні як представник народу, що має правосуб’єктність.
Якщо ж ваші імміграційні адвокати у ваших країнах ознайомляться з цими матеріалами, доступними також і англійською мовою, ваші шанси на захист зростуть у рази.
Ми не даємо готових інструкцій, не супроводжуємо процеси й не займаємося комерційною діяльністю. Наша мета — надати максимум інформації для критичного аналізу, міжнародного правового захисту та відновлення справедливості.
Важливо наголосити, що проєкт «Голос Українців» безумовно засуджує агресію Російської Федерації й не надає жодної підтримки Росії. Не слід сприймати критику країн-донорів чи України як проросійську позицію. Але юридично виходить так, що якщо Росія є агресором стосовно України, то Україна є агресором стосовно власного народу.
Це не проросійські тези й не пропагандистські лозунги, а юридично зафіксовані факти, які доводяться та обгрунтовуються на цьому сайті. І досі жоден юрист чи адвокат не зміг їх спростувати.
Усі матеріали на цьому сайті підготовлені не професійними юристами, а людьми, які збирають факти та вибудовують правову аргументацію там, де офіційна система або мовчить, або сама бере участь у порушеннях. Це єдина доступна форма захисту, доки жоден юрист публічно не зміг спростувати викладені факти.
