В історії Голокосту та нацизму все також починалося з прийняття закону і продовжувалося строго за їхнім законом. Закони заздалегідь писалися під геноцид, щоб кожен злочин мав юридичне обґрунтування. Сьогодні — та ж методика, тільки тонше: виключення, залякування, війна, цифровий контроль, патріотичні гасла, риторика «нацбезпеки» та «державної необхідності».  

Історичний приклад із євреями в нацистській Німеччині показує, що громадянство не захищає, якщо людину виключили з визнаної групи. Євреї формально залишалися громадянами, але були позбавлені прав і піддавалися знищенню, тому що не вважалися частиною «народу». Це доводить, що саме по собі громадянство не надає ні захисту, ні підстав для нав’язування обов’язків — наприклад, мобілізації — якщо людина не визнана частиною суверенної групи.

Громадянство — це адміністративний статус, що фіксує підпорядкованість державі, але не надає права участі в реалізації суверенітету. Відповідно до статті 5 Конституції України, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Водночас стаття 17 покладає обов’язок захищати суверенітет на кожного громадянина.

Після ухвалення Закону №1616-IX «Про корінні народи України» лише три етнокультурні групи — кримські татари, караїми та кримчаки — визнані народами в юридичному сенсі і, відповідно, носіями колективних прав. Етнічні українці до цього переліку не включені, а інших законів, що встановлюють, хто визнається народом в Україні, на сьогодні в правовому полі не існує.

Таким чином, виникає правова асиметрія: одні громадяни (корінні народи) мають колективний статус, право на представництво та міжнародний захист, а інші (насамперед — етнічні українці) несуть обов’язки перед державою, не маючи статусу народу і права на участь у здійсненні влади.

Це породжує форму конституційної нерівності: частина громадян делегує владу і керує, інша — підпорядковується і зобов’язана захищати державу, не будучи визнаною її суверенним джерелом. Якщо людину виключено з категорії народу, вона виконує обов’язки без мандата і без можливості діяти від імені народу. В умовах мобілізації це означає: одні мають правосуб’єктність, інші — зобов’язані вмирати за наказом, не маючи права бути суб’єктами цієї волі.

Таке розподілення ролей між «уповноваженими» і «підпорядкованими» суперечить основам демократії і принципу рівності перед законом. У міжнародному праві це підпадає під ознаки інституціоналізованої дискримінації, примусової праці та сегрегації за етнокультурною ознакою.

Міжнародні трибунали неодноразово підкреслювали, що громадянство не звільняє державу від відповідальності за геноцид, репресії чи примусові праці. А міжнародна практика підтверджує, що непризнання етнічної групи використовується державами як юридична уловка для приховування злочинів. 

Отже, примус етнічних українців до війни на підставі лише громадянства — це не виконання закону, а форма державного насильства над непризнаною групою.

Відсутність статусу народу робить мобілізацію етнічних українців юридично незаконною

Згідно з статтею 5 Конституції України, лише народ є джерелом влади та суверенітету. Закон №1616-IX позбавив етнічних українців цього статусу, визнаючи лише кримських татар, караїмів і кримчаків корінними народами.

В результаті — мобілізація перетворюється на насильницьке залучення групи, не визнаної суб’єктом, в дії від імені держави, до якої вона юридично не належить.

Стаття 1 Конституції України

Ця стаття закріплює принцип, що Україна є демократичною, правовою, соціальною державою, в якій визнаються та захищаються права і свободи людини та громадянина.

Порушення:

Коли етнічні українці не визнаються частиною народу в Законі №1616-IX, це ставить під сумнів їхнє право на участь у прийнятті рішень, що стосуються всієї нації. Їхнє виключення з категорії народу означає, що вони фактично позбавляються прав, передбачених Конституцією України для всіх громадян. Це порушення основоположного принципу Конституції, який гарантує рівність і захист прав усіх громадян.

Стаття 5 Конституції України

Ця стаття визначає, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади.

Порушення:

Відсутність визнання етнічних українців як народу призводить до юридичного позбавлення їх статусу носія суверенітету. Це означає, що вони не можуть бути джерелом влади або брати участь у процесі формування та здійснення державної влади. Мобілізація таких людей без їхньої згоди, тим більше в умовах, коли вони не мають правового мандата, порушує їхнє право на участь у визначенні суверенітету

Стаття 17 Конституції України

Ця стаття гарантує, що захист суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності України є обов’язком кожного громадянина.

Порушення:

Втім, цей обов’язок не існує окремо від статті 5, яка визначає, що єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Якщо особа не визнана частиною народу (у сенсі правосуб’єктності), то вона втрачає можливість делегувати владу, брати участь у формуванні волі та бути суб’єктом колективного обов’язку.

Таким чином, обов’язок за статтею 17 може застосовуватися лише до тих громадян, які юридично визнані як частина народу — носія суверенітету.

Примусова мобілізація етнічних українців, виключених зі статусу народу, становить порушення не лише статті 17, а й статті 5 Конституції, оскільки нав’язує обов’язок без політико-правового мандата та без визнання права на участь в управлінні державою. Це робить мобілізацію юридично нікчемною та протиправною.

Женевські конвенції (III та IV)

Женевська конвенція III регулює статус військовополонених, а Женевська конвенція IV стосується захисту цивільних осіб в умовах збройних конфліктів.

Порушення:

Згідно з Женевськими конвенціями, статус військовополонених і комбатантів можуть мати лише ті, хто є визнаним представником воюючої сторони. Люди, які не є частиною офіційного народу і не визнаються як суб’єкти міжнародного права, не можуть бути законно мобілізовані і не можуть мати статус комбатантів. Примус етнічних українців до участі в бойових діях без визнання їх статусу може бути розцінений як порушення прав цивільних осіб, захищених Женевськими конвенціями.

Конвенція про геноцид (1948), стаття II

Ця стаття визначає, що геноцид включає дії, спрямовані на знищення якої-небудь національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, в тому числі через насильницьку участь у військових діях.

Порушення:

Відмова України визнати етнічних українців як народ може бути використана для виправдання переслідування цієї групи, включаючи примусове залучення до війни. Це потенційно може бути кваліфіковано як «геноцид», оскільки позбавлення прав і насильницька мобілізація без визнання їх статусу народу — це де-факто знищення групи як такої.

Конвенція МОТ №29 про примусову працю (1930)

Ця конвенція забороняє використання примусової праці, яка також включає примусове участь у військових діях.

Порушення:

Примусова мобілізація етнічних українців без їх згоди є порушенням Конвенції МОТ №29, оскільки це прирівнюється до примусової праці та насильницького залучення до діяльності, яку людина не обрала. Це обмежує свободу і права громадян, позбавлених правосуб’єктності, і порушує їх свободу від примусової праці.

Стаття 7 Римського статуту (злочини проти людяності)

Стаття 7 Римського статуту Міжнародного кримінального суду визначає злочини проти людяності, включаючи рабство, депортацію, насильницьке залучення до бойових дій.

Порушення:

Примусова мобілізація людей без визнання їх частиною народу, як це відбувається з етнічними українцями, є злочином проти людяності у вигляді рабства. Це може бути кваліфіковано як злочин за статтею 7 Римського статуту, оскільки такі дії спрямовані на насильницьке залучення громадян у збройний конфлікт без визнання їх прав і статусу.

 

1. Лишення статусу народу означає втрату джерела влади та правового мандату

Згідно зі статтею 5 Конституції України:

«Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Однак після набрання чинності Законом України №1616-IX «Про корінні народи України» (01.07.2021), етнічні українці не визнані народом у правовому сенсі. Закон визнає корінними народами лише кримських татар, караїмів і кримчаків.

Дехто може стверджувати, що громадяни України за визначенням вже є народом — посилаючись на преамбулу Конституції України:

«Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу…»,

Однак ця формулювання в преамбулі не є правовим визначенням, а має виключно декларативний, політико-риторичний характер. В українському законодавстві немає жодної норми, яка б прямо встановлювала, що кожен громадянин України є частиною народу в сенсі носія суверенітету згідно зі статтею 5 Конституції. Конституція ніде не визначає: «громадянин = народ».

Навпаки, Закон України №1616-IX «Про корінні народи України» від 1 липня 2021 року вперше ввів юридично обов’язкове визначення того, хто є народом (у термінах корінних народів) і, відповідно, суб’єктом колективних прав. У цьому законі чітко зазначено: кримські татари, караїми і кримчаки — корінні народи України. Етнічні українці в цьому переліку відсутні.

Оскільки інших законів, нормативних актів чи офіційних визначень поняття «український народ» не існує, Закон №1616-IX на сьогодні є єдиним нормативним джерелом, що визначає, хто юридично визнається народом в Україні.

З моменту набрання чинності Законом №1616-IX «Про корінні народи України»:

• вся правова система України повинна виходити з установлених ним дефініцій, включаючи визначення «корінного народу»;

• будь-які інтерпретації поняття «народ», включаючи тлумачення, засновані на преамбулі Конституції України, втрачають юридичну силу, якщо вони суперечать положенням цього закону.

Таким чином, оскільки інших законів, нормативних актів чи офіційних визначень поняття «український народ» не існує, Закон №1616-IX на сьогодні залишається єдиним чинним нормативним джерелом, яке юридично визначає, кого визнають народом в Україні — тим самим він не лише виключає етнічних українців із цього визначення, а й змінює саму природу та зміст преамбули Конституції, фактично підміняючи її колективного адресата.

Рішення Конституційного Суду (Україна) №1-р/2021, де за текстом прямо стверджується:

«Застосоване в преамбулі Конституції України поняття “Український народ - громадяни України всіх національностей” охоплює всіх індивідуумів, безвідносно до їхньої етнічної належності, що мають сталий юридичний зв’язок із Україною, тобто українське громадянство.»

– не може розглядатися як актуальне та обґрунтоване джерело тлумачення поняття «український народ» в умовах дії Закону України №1616-IX «Про корінні народи України». Провадження у справі, в рамках якої було ухвалено зазначене рішення, було відкрито у 2019 році, а саме рішення оприлюднено 14 липня 2021 року, тобто лише через два тижні після ухвалення згаданого закону — 1 липня 2021 року. З урахуванням часових рамок і порядку підготовки рішень Конституційного Суду є всі підстави вважати, що аналіз і висновки суду були сформульовані до набрання чинності зазначеним нормативно-правовим актом та без його врахування.

До моменту ухвалення Закону №1616-IX на практиці переважало припущення, що термін «український народ» охоплює всіх громадян України незалежно від їхньої етнічної належності. Конституційний Суд підтвердив саме це розуміння, виходячи з правового поля, що діяло на той час. Однак Закон №1616-IX вперше в історії незалежної України закріпив юридичне визначення поняття «народ», обмеживши його рядом етнічних груп та, зокрема, виключивши з нього етнічних українців. Тим самим було змінено логіку тлумачення преамбули Конституції та введено правове розмежування між категоріями громадян України.

Отже, посилання на рішення Конституційного Суду №1-р/2021 у контексті обґрунтування рівнозначності понять «громадяни України» та «український народ» втратило свою правову релевантність. Для обґрунтування сучасної позиції необхідна наявність судового акта, ухваленого після набрання чинності Законом №1616-IX, з урахуванням нової нормативної конструкції.

Більше того, сам факт того, що побіжне посилання в рішенні Конституційного Суду використовується як єдина правова підстава для визначення поняття «народ» (narod), лише підкреслює крихкість і вразливість такої конструкції. Жоден міжнародний суд не визнає таке посилання достатнім для встановлення суверенного статусу групи — якщо це не закріплено чітко й прямо в законодавстві або самому тексті Конституції.

Із моменту набрання чинності Законом №1616-IX «Про корінні народи України»:

• вся правова система України має виходити з установлених ним дефініцій, включно з визначенням «корінного народу»;

• будь-які інтерпретації поняття «народ», у тому числі трактування, засновані на преамбулі Конституції України, втрачають юридичну силу, якщо вони суперечать положенням цього закону.

Таким чином, запроваджене Законом №1616-IX визначення народу змінює правовий сенс статті 5 Конституції України, позбавляючи етнічних українців статусу носіїв суверенітету. Це відбувається через те, що вони більше не підпадають під юридичне визначення «народу», встановлене цим законом.

Це створює правовий парадокс:

• громадянство зберігається, але статус народу втрачений.

• В результаті громадянин залишається в адміністративному підпорядкуванні державі, але не має колективних прав, що випливають із статусу народу — зокрема, права делегувати владу, брати участь у самовизначенні та бути суб’єктом оборони держави.

Крім того, Конституція України не розділяє поняття «народ» і «корінний народ» у її текстах. Фактично, Україна перетворює народ на «корінний народ», що робить усіх громадян — включаючи етнічних українців — у правовому плані залежними від категорій, що вводяться цим законом.

Питання не в тому, чи мають етнічні українці бути визнані частиною корінного народу, а в тому, що відсутність інших визначень народу в законодавстві створює правовий вакуум. Законодавство України не надає інших категорій для позначення етнічних груп, таких як українці, бойки, гуцули, лемки, волиняни, подоляни, слобожани і полящукі та інших, якщо вони не входять до списку корінних народів. Таким чином, мова йде не про визнання цих груп як корінних народів, а про проблему відсутності юридичних визначень для інших етнічних груп у контексті правового визнання народу в країні. Без чіткого визначення статусу цих етнічних груп як окремих народів, вони залишаються в правовому невизначеному становищі, що, в свою чергу, створює юридичні і політичні наслідки.

Таким чином, громадянин України, який не визнаний частиною «народу» — не є носієм суверенітету і, відповідно, не має правового мандату на участь у захисті народу, держави або Батьківщини.

 

2. Участь у війні без статусу народу — правова фікція

Якщо особа не є суб’єктом, який має право представляти народ, то її участь у війні не може вважатися добровільною захистом народу. Така особа юридично виступає або як:

• найманець (не будучи представником суб’єкта міжнародного права),

• або як об’єкт зовнішнього примушування.

Це прямо суперечить нормам міжнародного права:

• Женевська конвенція III (стаття 4): статус комбата можливий тільки для представників воюючої сторони, визнаної суб’єктом міжнародного права.

• Додатковий протокол I (1977), стаття 47: найманці не мають права на статус військового полоненого.

Отже, українець, не визнаний частиною народу, не може вважатися законним комбatanтом. Його примушення до участі у війні підпадає під визначення форми рабства.

Прецеденти ЄСПЛ, включаючи «İlhan v. Turkey» (2000) та «Demir and Baykara v. Turkey» (2008), підтверджують:

відмова держави визнати етнічну групу не звільняє її від обов’язку виконувати міжнародні зобов’язання.

Спроба України юридично «обнулити» статус етнічних українців не усуває їхніх прав на захист, а навпаки — робить примушення до війни формою насильства над групою, позбавленою прав.

 

3. Конвенція про геноцид (1948): знищення “групи як такої”

“Геноцид означає дії, які здійснюються з наміром знищити, повністю чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку” (ст. II).

Ключова фраза — «як таку», тобто юридично визнану як суб’єкт колективної правосуб’єктності. Вилучивши етнічних українців із переліку народів, Україна зняла з себе обов’язок визнавати факт геноциду щодо них.

Формулювання у стилі:

«Це не була атака на народ — у нас такої групи в законодавстві взагалі немає»,

— повністю відповідає логіці правового обнулення жертви.

Саме в цьому полягає доктрина правового обнулення:

Знищення групи можливе не тому, що вона визнана, а навпаки — тому що вона де-юре не існує.

Ця схема вже використовувалася в М’янмі (рохінджа), Руанде (тутсі), Югославії (боснійці) і була засуджена міжнародними судами як спосіб приховування злочинів проти людяності.

 

4. Системність виключення українців із статусу народу — доказ умислу

Виключення етнічних українців з юридичного поняття «народ» — не випадковість, а системна, багаторівнева конструкція, побудована на:

• в Законі №1616-IX, в якому юридично корінними визнані лише три етнокультурні групи — кримські татари, караїми і кримчаки, при цьому титульна нація (етнічні українці), а також автохтонні українські етнокультурні групи — бойки, гуцули, лемки, подоляни, волиняни, слобожани, полещуки та інші — до переліку не включені і не мають колективного правового статусу;

• відсутності визначення «українського народу» в Конституції;

• відсутності графи «національність» у паспортах;

• відмові судів, ЦВК, МВС та інших органів оперувати категорією «українці» в юридичній практиці.

Додатковим доказом умислу держави може бути судова практика. Наприклад, у справі №160/2592/23 від 5 лютого 2025 року Верховний Суд (Україна) постановив, що мобілізація є незворотною, навіть якщо вона визнана незаконною. Ця правова позиція вказує на те, що держава навмисно відмовляється відновлювати права жертв примусової мобілізації, незважаючи на визнання порушень закону. Така доктрина не лише ігнорує принципи правосуддя, але й підтверджує інституційне прагнення продовжувати насильницьке залучення непризнаних груп, незважаючи на відсутність правового статусу. Це посилює аргумент про навмисну системність і політико-юридичну передбачуваність репресій проти етнічних українців.

У сукупності це створює ситуацію, коли знищення титульної етнічної групи можливе без правових наслідків, оскільки вона де-юре не існує як суб’єкт міжнародного захисту.

 

5. Прецеденти: Руанда, М’янма, Балкани

Міжнародна практика знає подібні випадки, коли непризнання групи використовувалося як прикриття геноциду:

• Руанда (1994): влада заперечувала, що тутсі — це окремий народ, стверджуючи, що всі — «громадяни Руанди»;

• М’янма: відмова визнати рохінджа як народ, що дозволило ігнорувати переслідування та етнічні чистки;

• Сребрениця (Боснія): сербські сили наполягали, що їхні дії — «боротьба з бойовиками», а не знищення мусульман як групи.

Ці приклади підтверджують: відмова визнати етнічну групу — ключовий елемент схеми заперечення геноциду.

 

6. Уникнення від оголошення війни — правовий механізм приховування геноциду

Ситуація ускладнюється тим, що ані Україна, ані Росія не оголошують стан війни, незважаючи на масштаб та характер конфлікту.

Міжнародне право (Женевські конвенції, Римський статут, Хартія ООН) вимагає, щоб у випадку війни були забезпечені:

• захист цивільних осіб (ЖК IV),

• визнання статусу комбатантів і військовополонених (ЖК III, ст. 4),

• міжнародний моніторинг,

• застосування норм міжнародного гуманітарного права.

Але Україна офіційно уникає терміну «війна», вводячи лише режим воєнного стану, що дозволяє

• ігнорувати Женевські конвенції;

• розглядати мобілізацію і репресії як «внутрішні заходи»;

• не визнавати, що об’єкт насильства — народ, що володіє правами.

Це — юридична фікція, яка дозволяє виключити громадян України з міжнародного захисту.

 

7. Правові наслідки: людина без статусу народу — не може бути суб’єктом мобілізації та обов’язків перед державою

Якщо людина не визнана частиною народу, вона:

• не є носієм суверенітету (ст. 5 Конституції України),

• не може бути джерелом влади,

• не може представляти народ чи діяти від його імені.

Отже, її участь у війні не може розглядатися як захист Батьківщини, а мобілізація — як виконання громадянського обов’язку.

Це повністю руйнує конституційну конструкцію «обов’язку перед державою», оскільки:

• Конституція зобов’язує служити народові, а не просто «державі» як апарату;

• якщо людина виключена з поняття «народ», то вона не може бути зобов’язана виконувати функції, делеговані народом — зокрема участь у військових діях.

Таким чином, примусове залучення такої людини до війни:

• суперечить Конституції України (статті 1, 5, 17),

• порушує Женевські конвенції (примушування цивільного населення до участі в бойових діях),

• порушує Конвенцію про рабство (1926) та Конвенцію МОТ №29,

• може бути кваліфіковано за статтею 7 Римського статуту як злочин проти людяності у формі рабства.

Стаття 17 Конституції України дійсно формулює обов’язок захисту суверенітету як обов’язок кожного громадянина. Проте в системі норм Основного Закону вона не існує ізольовано. Обов’язки громадянина випливають зі статусу носія суверенітету (стаття 5), тобто — частини народу.

Якщо етнічний українець не визнаний частиною народу, він юридично не може бути суб’єктом, від імені якого здійснюється державна влада. Відтак посилання на статтю 17 як на універсальну підставу для мобілізації втрачає силу.

Конституція не покладає обов’язків на «об’єкт» влади. Лише носій влади може бути її захисником. В іншому разі мобілізація перетворюється на нав’язане служіння чужому суверену — що суперечить демократичному принципу та рівності перед законом.

 

8. Чому наявність громадянства не може служити юридичним виправданням мобілізації

Аргумент «ви — громадянин, отже, зобов’язані» не витримує юридичної критики з таких підстав:

8.1. Громадянство — це адміністративно-правовий статус, а не джерело влади

Громадянство, на відміну від належності до народу, не на赋ляє людину правом бути джерелом влади. Воно лише позначає юридичний зв’язок з державним апаратом. Однак обов’язки щодо захисту держави можуть покладатися лише на носія суверенітету — тобто на визнаний народ.

8.2. Громадянин без визнання в складі народу — не суб’єкт, а об’єкт влади

У умовах, коли етнічний українець:

• не визнаний частиною народу,

• не має колективних прав,

• не має правового статусу як етнокультурна група,

— його громадянство стає технічним інструментом контролю, а не основою прав та обов’язків. Це порушує принцип рівності перед законом (ст. 24 Конституції України) та породжує дискримінацію за етнічною ознакою — адже кримські татари, караїми та кримчаки мають розширені права як корінні народи.

8.3. Міжнародне право пріоритетне: не можна посилатися на внутрішні акти, щоб виправдати злочин

Згідно зі статтею 27 Римського статуту Міжнародного кримінального суду:

«Офіційне становище особи, будь то глава держави, член уряду чи парламенту, не звільняє її від кримінальної відповідальності…»

Аналогічно, адміністративне громадянство не може виправдовувати порушення базових прав людини, таких як:

• свобода від примусової праці (Конвенція МОТ №29),

• право на життя (МПГПП, ст. 6),

• заборона на примусову участь у збройному конфлікті без визнання суб’єктності (ЖК III і IV),

• заборона на геноцид і знищення непризнаних груп (Конвенція про геноцид, ст. II).

8.4. У міжнародній практиці громадянство ніколи не виправдовувало репресії

• В Руанді жертвами були громадяни Руанди.

• В М’янмі рохінджа вважалися громадянами М’янми (до 1982 року), але це не завадило міжнародному суду визнати їх дії геноцидом.

• В Німеччині євреї також були громадянами до початку Голокосту — але це не врятувало їх від системного знищення.

Отже: громадянство — це не імунітет для держави від обвинувачень, а навпаки — додаткове доказів того, що злочин був скоєний проти власного населення.

Громадянство без визнання статусу народу не створює правових обов’язків, а перетворює людину на керований об’єкт, позбавлений права на опір, самовизначення і захист. Примус до війни в таких умовах — це не обов’язок, а форма державного насильства.

Такий чоловік не просто має право на відмову від участі у війні — він має право на міжнародний захист як особа, що знаходиться під загрозою геноциду, рабства і злочинів проти людяності.

9. Дерогація держави та відстрочена юрисдикція як інструмент приховування геноциду

Усе вищезазначене загострюється тим, що Україна:

• з 2022 року офіційно дерогувала від зобов’язань за Європейською конвенцією з прав людини (ст. 8, 10, 11, 14 та ін. — включаючи заборону дискримінації),

• обмежила дію Міжнародного пакту про громадянські та політичні права,

• та ратифікувала Римський статут (24.08.3024) із відстрочкою на 7 років, що виключає застосування його норм до поточних злочинів.

Це означає:

• держава офіційно визнала, що не може або не хоче дотримуватися основних прав людини,

• одночасно відмовилась від міжнародної кримінальної юрисдикції, яка могла б кваліфікувати те, що відбувається, як злочини проти людяності або геноцид.

Таке поєднання — дерогація, виключення групи зі статусу народу та тимчасова відмова від дії Римського статуту — не може бути випадковістю. Це цілеспрямована правова конструкція, створена для того, щоб:

• ліквідувати колективну правосуб’єктність етнічних українців,

• позбавити їх міжнародного захисту,

• та зняти з держави кримінальну відповідальність за те, що відбувається.

Це не правовий колапс — це заздалегідь спланована система юридичного приховування геноциду.

 

10. Юридично обґрунтоване право на відмову від участі в війні та на міжнародний захист

Особа, яка:

• не визнана частиною народу України,

• не має колективних прав,

• змушена брати участь у збройному конфлікті без оголошення війни,

• не захищена ані Конституцією, ані міжнародними договорами України,

має повне право:

• відмовитися від участі у військових діях на підставі відсутності правового мандату,

• вимагати міжнародного захисту, включаючи статус біженця або особи, яка шукає притулку, за такими підставами:

• переслідування за ознакою належності до групи, позбавленої прав,

• загроза життю через насильницьку мобілізацію,

• неможливість отримати правовий захист всередині країни.

Це — правова позиція, основана на:

• Конвенції про геноцид (1948),

• Римському статуті (1998),

• Женевських конвенціях (1949),

• Конституції України,

• Законі №1616-IX,

• Прецедентах міжнародної юридичної практики: доведений геноцид, злочини проти людяності та правова невизначеність

1. 1. Руанда: справа «Прокурор проти Жан-Поля Акаесу» (ICTR-96-4, 1998)

      Міжнародний кримінальний трибунал по Руанде визнав Жан-Поля Акаесу винним у геноциді та злочинах проти людяності за дії проти тутсі, незважаючи на те, що влада Руанді заперечувала окремий статус цієї групи та позначала всіх як «громадян». Трибунал вказав, що знищення групи можливе і при її непризнанні, якщо вона має фактичну етнічну або соціальну ідентичність.

   2. М’янма: справа «Гамбія проти М’янми» (ICJ, №178, 2019)

      Міжнародний суд ООН визнав, що переслідування рохінджа — етнічної групи, позбавленої громадянства законом 1982 року — може підпадати під визначення геноциду. Суд підтвердив: відсутність громадянства не скасовує міжнародний захист групи, і держава не може уникати відповідальності за геноцид, прикриваючись юридичним непризнанням жертви.

   3. Боснія: справа «Боснія і Герцеговина проти Сербії та Чорногорії» (ICJ, 2007)

      Міжнародний суд ООН визнав, що дії сербських збройних сил у Сребрениці, незважаючи на відсутність формального визнання боснійських мусульман як окремої нації з боку нападаючої сторони, є геноцидом. Суд вказав: суб’єктивне непризнання групи не звільняє державу від відповідальності.

   4. Правова невизначеність: справа «Вікуня проти Іспанії» (Vikunia v. Spain, №25460/11, 2020)

      ЄСПЛ визнав, що невизначеність у правових формулюваннях порушує ст. 10 ЄКПЧ, створюючи «ефект охолодження» та неспроможність громадян передбачити наслідки своїх дій. Цей прецедент актуальний в контексті неясного статусу «народу» в статті 5 Конституції України.

Історія ще ніколи не знала такого рівня правової невизначеності, яка прямо веде до системної дискримінації та ущемлення прав етнічної більшості. В контексті відсутності чіткого визначення поняття «народ» в Конституції України, правова невизначеність стає інструментом юридичного насильства, виключаючи етнічних українців зі статусу носіїв суверенітету та піддаючи їх ризику незахищеності як суб’єкта прав. Це порушення не лише їхніх прав на самовизначення та участь в управлінні державою, але й їхніх прав на міжнародний захист, ставлячи під загрозу їхній правовий статус та доступ до прав, гарантованих міжнародними нормами.

Якщо група не визнана юридично як «народ», її колективні права, включаючи право на захист від геноциду та переслідувань, опиняються поза правовим полем, що є наслідком доктрини правового обнулення і повного виключення етнічних українців з території України.

 

11. Конституційна дискримінація та міжнародні порушення

Міжнародне право, зокрема Конвенція МОТ №169 про права корінних народів, прямо визнає за народами право на збереження своїх інститутів, традицій та обичаїв. Згідно з статтями 8-9 цієї Конвенції, «держави зобов’язані консультуватися з корінними народами перед прийняттям законів та адміністративних рішень, що зачіпають їхні права». Крім того, ці статті надають народам право на самоврядування та можливість відмовитися від застосування державних законів, якщо вони суперечать їхній культурі та способу життя. В статті 8 Конвенції зазначено:

«Народи мають право на збереження та розвиток своїх інституційних і культурних особливостей, і будь-які зміни, що стосуються цих аспектів, повинні узгоджуватися з ними».

Це означає, що визнані народи мають право на самоврядування та можуть відмовитися підкорятися законам, якщо вони суперечать їхній колективній ідентичності та не узгоджені з їхніми представниками.

Однак у випадку з етнічними українцями ситуація кардинально відрізняється. Вони не мають юридичного статусу народу, і їхнє право на самовизначення було делеговано державі, що порушує міжнародні норми. Згідно з статтею 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП),

«держави зобов’язані захищати права меншин на рівність та участь у суспільному житті»,

однак етнічні українці не мають права на визнання як народ, не мають представництва на міжнародній арені і їхні права залишаються обмеженими, оскільки їхнє право на самовизначення було делеговано державі, тобто замінене державним апаратом.

Конституція України гарантує рівність усіх громадян, що прямо закріплено в статті 24:

«Усі громадяни мають рівні права і свободи та підкоряються законам».

Однак Закон №1616-IX «Про корінні народи України», прийнятий 1 липня 2021 року, створює правову асиметрію між етнічними групами. Відповідно до цього закону, корінні народи (кримські татари, караїми, кримчаки) отримують права на представництво в органах влади, культурну автономію, квоти в місцевих органах влади, а також можливість заявляти про свої інтереси на міжнародній арені. Водночас етнічні українці, незважаючи на те, що складають титульну націю, не визнані народом, не мають колективних прав і зобов’язані підкорятися всім законам без можливості захистити свої інтереси. Це порушує принцип рівності, закріплений в статті 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП), який говорить:

«Усі люди повинні бути рівними перед законом і мають право на рівну захисту закону».

Стаття 5 Конституції України встановлює, що

«Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».

Однак Закон №1616-IX фактично виключає етнічних українців з цього визначення, визнаючи корінні народи як єдиних носіїв суверенітету в повному сенсі цього слова. Це порушує принцип правової рівності, закладений в Конституції та міжнародних актах, таких як стаття 26 МПГПП. Таким чином, етнічні українці опиняються позбавленими статусу народу та прав, які міжнародне право надає корінним народам.

Конвенція МОТ №169 підтверджує, що визнані народи мають право не підкорятися законам, якщо вони суперечать їхній культурі та не узгоджені з їхніми представниками, що в випадку етнічних українців не здійснюється, оскільки вони позбавлені інституційного представництва. Визнані корінні народи також мають право на створення власних судів і механізмів правосуддя, що передбачено статтею 9 Конвенції МОТ №169:

«Держави повинні поважати право корінних народів на створення і підтримку власних правових систем».

Етнічні українці позбавлені такого права, що позбавляє їх можливості захищати свої культурні і політичні інтереси.

Більше того, конституційна дискримінація проявляється і в тому, що ні Конституція України, ні Закон №1616-IX не встановлюють вимоги наявності громадянства для визнання групи народом — носієм суверенітету і, відповідно, джерелом влади. Це створює унікальний правовий парадокс: кримські татари, караїми і кримчаки визнаються носіями суверенітету України, попри те, що значна частина їхніх представників не є громадянами України і не проживає на її території.

Орієнтовна оцінка чисельності:

    •  Кримські татари — у світі загалом від 500 000 до 1 мільйона осіб; у Криму проживає близько 250 000, решта — в Туреччині, Узбекистані, Румунії, Росії.

    •  Караїми — близько 50 000 осіб у світі, більшість — в Ізраїлі.

    •  Кримчаки — всього близько 1 200–1 500 осіб, у Криму проживає не більше 230.

Закон №1616-IX надає цим групам статус народу, визнає їх колективні права і наділяє функцією носія суверенітету та влади — незалежно від громадянства, чисельності чи фактичного проживання в Україні.

Водночас етнічні українці, які є титульною нацією, взагалі не визнані народом, незважаючи на те, що становлять абсолютну більшість населення і забезпечують функціонування держави. Таким чином створюється юридично зафіксована нерівність, за якої меншини без громадянства визнаються джерелом влади, а більшість громадян — ні. Це підриває саму ідею народного суверенітету, закріплену в статті 5 Конституції України, і кричуще порушує принцип правової симетрії та рівності всіх перед законом.

 

12. Присяга складається народу, а не державі чи громадянам

Відповідно до статті 1 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» , текст військової присяги звучить так:

«Я, (ПІБ), вступаю на військову службу і урочисто клянусь народу України завжди бути вірним і
відданим йому…»

Це означає, що навіть сама присяга, з юридичної точки зору, адресована не державі, не «громадянам України», а народу як джерелу влади.

Отже:

• якщо особа не визнана частиною українського народу, вона не може присягати народу, оскільки юридично не належить до цієї колективної категорії;

• її участь у військовій службі позбавлена правового суб’єкта, від імені якого вона діє;

• мобілізація такої особи перетворюється на службу без легітимного об’єкта вірності, тобто — на примус до захисту інтересів групи, до якої вона не належить.

Це підтверджує правову фікцію, за якої особа зобов’язується захищати суверенітет групи, до якої не має формальної приналежності, і підсилює аргумент про насильницьке залучення не визнаної групи в інтересах іншого суб’єкта.

13. Юридичне заключення

У разі позбавлення громадянства — заходу, який протягом усієї війни систематично використовувався як елемент шантажу, погроз і тиску як з боку пропаганди, так і з боку державних структур, включаючи особисті заяви Президента Зеленського — етнічний українець, який юридично не визнаний як народ, втрачає будь-який правовий зв’язок як із державою, так і з колективною ідентичністю. Це робить неможливою реалізацію його прав на захист, представництво та участь у самовизначенні. Позбавлений як статусу народу, так і громадянства, він фактично стає юридично неіснуючим суб’єктом.

На відміну від громадянства, яке може бути анульоване, права корінних народів, визнаних у міжнародному праві, зберігаються незалежно від громадянства. Згідно зі статтею 8 Конвенції МОТ №169, корінні народи мають право зберігати свої культурні та інституційні особливості, що не залежить від громадянського статусу окремих осіб. У цьому контексті Закон України №1616-IX “Про корінні народи України” також підтверджує, що корінні народи, такі як кримські татари, караїми та кримчаки, мають право на самоврядування, культурну автономію та міжнародне представництво, навіть якщо вони втрачають громадянство. Згідно зі статтею 2 цього закону, корінні народи можуть реалізовувати своє право на самоврядування та зберігати свої соціальні та культурні інститути, незважаючи на відсутність громадянства.

Таким чином, в умовах, коли етнічний українець позбавлений визнання як народу, він при мобілізації фактично захищає не інтереси своєї групи, а інтереси визнаних корінних народів, від імені яких діє держава. Це означає, що мобілізація відбувається в інтересах правосуб’єктних груп, до яких мобілізований не належить.

В таких умовах мобілізація етнічного українця є не просто несправедливою, а юридично злочинною — як за нормами Конституції України (статті 1, 5, 24), так і за міжнародними зобов’язаннями України, включаючи Римський статут, Конвенцію МОТ №29 та Конвенцію про геноцид. Це форма дискримінаційного насильства, спрямованого на непризнану групу.

 

14. Лінгвістичне роз’яснення: подвійне значення терміна “people” в англійській мові та його відмінність від слов’янських “люди” і “народ”

У англомовній правовій та конституційній традиції термін “people” використовується як для позначення сукупності індивідів (населення, громадян, наприклад “the people of a country”), так і для означення суверенної спільноти, що володіє колективними правами і є джерелом влади (наприклад “We the People” у Конституції США). Проте в слов’янських мовах, включно з українською та російською, ці поняття чітко розмежовані на два терміни з різним юридичним значенням:

• Люди (lyudi, від “люд” або “людина” — людина) — це індивіди, громадяни, населення, сукупність людських особистостей, не обов’язково пов’язаних спільною ідентичністю чи суверенітетом. У правовому контексті відповідає англійським “individuals” або “citizens”.

• Народ (narod, від кореня “род” — народження, походження, спорідненість) — це суверенна етнокультурна спільнота, пов’язана спільною історією, культурою, походженням і територією. У юридичному сенсі “народ” — це колективний суб’єкт, який має право на самовизначення та суверенітет, як зазначено в статті 5 Конституції України (“Народ є носієм суверенітету”).

Ці терміни не є взаємозамінними. Людина може бути громадянином (громадянин) або частиною населення (люди), але не обов’язково входити до складу “народу” як носія суверенітету. Етимологія слова “народ” від “род” підкреслює його зв’язок із народженням, походженням та колективною ідентичністю — на відміну від “люди”, яке позначає просто сукупність індивідів.

Для міжнародної аудиторії, яка звикла до англійського терміна “people”, це розмежування є критичним. У міжнародному праві, зокрема в статті 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП), “peoples” позначає суверенні спільноти з правом на самовизначення — а не просто громадян або населення. У контексті України Закон №1616-IX “Про корінні народи України” використовує термін “народ” для позначення кримських татар, караїмів і кримчаків як колективних суб’єктів із правами, тоді як етнічні українці, яких розглядають лише як “людей” (громадян), таких прав позбавлені. Це створює правову асиметрію, що є предметом цього аналізу.

14.1. “People” ≠ “Human being”

У міжнародних англомовних документах, таких як Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (МПГПП) та Європейська конвенція з прав людини (ЄКПЛ), термін “people” означає носія колективного суверенітету — тобто політично визнану спільноту.

Це не індивід (не “person”, не “human being”, не “individual”).

Тому права, закріплені для “peoples” (народів), — це не автоматичні права кожного громадянина або людини, а права визнаного політико-правового суб’єкта.

14.2. Стаття 1 МПГПП (і МПЕСКП) — ключова:

“All peoples have the right of self-determination. By virtue of that right they freely determine their political status and freely pursue their economic, social and cultural development.”

Тільки “peoples” мають право на самовизначення, політичний статус, доступ до ресурсів.

Якщо певну етнічну або громадянську групу не визнають “народом”, вона автоматично виключається з юрисдикції цієї статті — а отже, і з повного обсягу колективних прав.

14.3. Наслідки для України після Закону №1616-IX:

Закон юридично визначив “народи” як три етнічні групи: кримські татари, караїми, кримчаки.

Етнічні українці були виключені зі складу народів.

Це означає, що:

• Вони не підпадають під дію Статті 1 МПГПП.

• Вони не мають міжнародно визнаного статусу “народу”.

• Відповідно, їхні колективні права — включно з політичним представництвом, самовизначенням і правом на участь в управлінні — юридично обнулені.

• Вони перетворюються на об’єкт внутрішнього режиму, а не суб’єкт міжнародного права.

14.4. Чому це — правовий геноцид у термінах міжнародного права:

Якщо людей примусово мобілізують, обмежують у правах, але при цьому не визнають за ними колективний статус “народу”, це:

• Позбавлення правосуб’єктності;

• Примусове підпорядкування іншим визнаним народам;

• Порушення принципу недискримінації (стаття 26 МПГПП) і права на участь в управлінні (стаття 25 МПГПП);

• Непряме виключення з захисту ЄКПЛ і ООН, якщо держави стверджуватимуть, що ця група не є суб’єктом колективних прав.

14.5. Це — пряма юридична діра:

Ключове питання:

“Якщо людину не визнають частиною “народу”, чи підпадає вона під захист міжнародних пактів, де суб’єктом виступає “people”?”

Відповідь: ні, не в повному обсязі. Вона не має доступу до прав, які надаються народам.

15. Висновок

Позбавлення етнічних українців статусу “народу” відповідно до Закону України №1616-IX - не лише перетворює мобілізацію на юридично сумнівну та потенційно злочинну практику (оскільки держава примушує до служби осіб, які не визнані джерелом суверенітету), але й фактично позбавляє цю групу доступу до колективних прав, гарантованих у:

• • Статті 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП);

  • Статті 25 і 26 МПГПП (участь в управлінні, недискримінація);

  • Статті 1 Статуту ООН (право народів на самовизначення);

  • Статті 14 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ) (захист від дискримінації);

  • а також непорушного принципу правосуб’єктності кожного народу.

Закон №1616-IX де-факто створює режим системного правового вилучення етнічної більшості — титульної нації — з числа народів, на яких поширюється міжнародний правовий захист. Це не лише внутрішня дискримінація, а й міжнародно-правове порушення, що вимагає негайного перегляду з боку ООН, Ради Європи та міжнародних судових інституцій.

Таким чином, за умов, коли етнічні українці позбавлені визнання у статусі народу й не мають права представляти суверенітет, їх примусове залучення до збройного конфлікту не має законних підстав. Це не може кваліфікуватися як виконання громадянського обов’язку, оскільки відсутній сам правовий зв’язок між мобілізованим і суб’єктом, від імені якого здійснюється влада.

Юридично така мобілізація є залученням невизнаної групи до бойових дій в інтересах стороннього суб’єкта, що порушує фундаментальні принципи конституційного та міжнародного права. Це — не служіння Батьківщині, а форма насильницького підпорядкування, позбавлена легітимності.

 

 

***

Дисклеймер:

Цей текст складений не професійним юристом, а громадською особою, що прагне до захисту прав та правосуб’єктності етнічних українців. Він базується на аналізі національного та міжнародного законодавства, а також офіційних документів і судових прецедентів.

Слід окремо підкреслити, що в умовах України у 2022–2025 роках переважна більшість юристів позбавлені можливості вільно висловлювати свою позицію, особливо щодо питань мобілізації, дерогації прав, дискримінації або геноциду. Висловлювання, що суперечать офіційній лінії влади, можуть призвести до позбавлення ліцензії, кримінального переслідування або тюремного ув’язнення, а в деяких випадках — і до фізичного усунення.

Мовчання юридичної спільноти в таких умовах не може трактуватися як доказ правомірності мобілізації або відсутності порушень, а навпаки — є непрямим підтвердженням системного страху, правового терору і тиску з боку держави на носіїв правового знання.

Якщо хтось із чинних чи колишніх юристів, правознавців, викладачів права, суддів або адвокатів може представити публічну правову позицію, яка спростовує викладені аргументи, автор готовий негайно її розглянути і за потреби — внести зміни до тексту, або ж видалити матеріал і принести публічні вибачення українському суспільству. До того часу цей текст залишається громадянським актом правової самооборони в умовах правового мовчання та інституціоналізованого насильства.

Автор категорично засуджує російську агресію, окупацію, військові злочини і терористичні атаки РФ на території України, а також порушення територіальної цілісності та суверенітету України.

Метою матеріалу не є заперечення війни, а юридичне викриття внутрішнього механізму дискримінації, що веде до знищення етнічної групи в межах української юрисдикції. Тезис про геноцид стосується як дій РФ, так і внутрішньої правової структури України, яка, виключивши етнічних українців зі статусу народу, позбавила їх суб’єктності та механізмів самозахисту.

Довiдка:

Під час проголошення незалежності України в 1991 році Конституція Української РСР 1978 року, що діяла з поправками, не містила преамбули, що відповідало радянській правовій традиції, позбавленій декларативних положень про народ чи суверенітет.

Преамбула вперше з’явилася в Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 року Законом №254/96-ВР, із формулюванням «Український народ — громадяни України всіх національностей», яке викликало суперечки через підміну етнічного поняття «народу» політичним. Єдина зміна до преамбули була внесена Законом №2680-VIII від 7 лютого 2019 року, який додав слова про «європейську ідентичність Українського народу та незворотність європейського та євроатлантичного курсу України».

Критика преамбули за її декларативність і невизначеність не є новою: Олександр Шокало у статті 2009 року («Теза Конституції ‘Український народ – громадяни України всіх національностей’ є помилковою») стверджував, що вона нівелює етнічну ідентичність українців, а Г. В. Берченко у статті 2020 року («Преамбула конституції: юридична природа та практика внесення змін») наголошував на її обмеженій нормативній силі та дискусійному характері, підсилюючи тезу про правову невизначеність.