Політика відмови у наданні притулку українським біженцям під приводом існування «безпечних регіонів» в Україні тривожно повторює практику нацистської Німеччини 1930–1940-х років, коли вигадка про «організовані гетто» та «резервації» використовувалась для виправдання сегрегації, депортації та знищення єврейського населення.

Гетто, такі як Варшавське чи Лодзінське, подавалися як «безпечні зони» під контролем нацистів, але насправді були інструментом ізоляції, репресій і підготовки до «остаточного вирішення єврейського питання».

Нейтральні країни, такі як Швейцарія, теж були співучасниками, відмовляючи єврейським біженцям у в’їзді під формальними приводами, тим самим легітимуючи нацистські злочини.

Сьогодні Норвегія, Великобританія, Швейцарія та Канада, посилаючись на концепцію «безпечних регіонів», ігнорують правовий вакуум, створений дерогацією та внутрішнім апартеїдом в Україні. Така політика перетворює біженців із жертв війни на «добровільно повернутих осіб», знімаючи з держав відповідальність за їхню долю.

Держави-донори заявляють, що вони «допомагають Україні», але приховують від власних платників податків, що ці кошти йдуть, зокрема, на утримання репресивного апарату — включно зі Службою безпеки України (СБУ), ТЦК та національною поліцією — які фабрикують кримінальні справи, викрадають людей, закривають церкви й засоби масової інформації та придушують будь-яку опозицію. Цей самий апарат примусово витісняє громадян з України, створюючи нові потоки біженців, — але ті самі уряди потім відмовляють їм у притулку під приводом «безпечних регіонів», приховуючи той факт, що в цих регіонах основні права офіційно призупинені. У результаті платники податків фінансують саме ту систему, від якої люди змушені тікати, залишаючись у невіданні про те, що їхні власні уряди повертають цих людей назад у правовий вакуум. Це політичне лицемірство, замасковане під «гуманітарну допомогу».

1. Дерогація та внутрішній правовий апартеїд в Україні

З 2015 року на сході України, а з 24 лютого 2022 року — по всій території країни Україна офіційно запровадила режим дерогації (призупинення зобов’язань щодо дотримання прав людини).

Режим дерогації офіційно зафіксовано в ноті від 1 березня 2022 року (C.N.65.2022.TREATIES-IV.4) та Законом № 2102-IX, а також Законом № 2201 від 14 квітня 2022 року (стаття 615 Кримінального процесуального кодексу). Стаття 615 КПК — це норма, запроваджена Законом № 2201 від 14.04.2022 спеціально для регулювання особливостей досудового розслідування та судового провадження в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Її додавання означає, що саме Закон № 2201-IX став юридичною підставою для адаптації всього кримінального процесу під режим дерогації та воєнного стану.

 Рада Європи та Організація Об’єднаних Націй були офіційно повідомлені та повністю обізнані про масштаб дерогації та її наслідки, проте свідомо не забезпечили, щоб ця інформація впливала на роботу міжнародної системи захисту біженців. Це політично вмотивоване мовчання дає державам зручну ширму, щоб приховувати фактичне призупинення прав в Україні й виправдовувати відмову у захисті під фальшивим ярликом «безпечних регіонів». Замовчуючи те, що їм відомо, ці інституції не просто уникають виконання своїх обов’язків — вони стають пасивними співучасниками незаконних депортацій та систематичної дискримінації.

Таке бездіяльність підпадає під визначення сприяння чи допомоги у вчиненні міжнародно протиправного діяння відповідно до статті 16 Проектних статей про відповідальність держав за міжнародно протиправні діяння, ухвалених Комісією міжнародного права ООН і затверджених Генеральною Асамблеєю ООН у 2001 році як такі, що відображають норми міжнародного звичаєвого права.

Станом на 29 червня 2025 року Україна офіційно зберігає дерогації та обмеження

(офіційні повідомлення Раді Європи та ООН, підтверджені законодавчими актами).

Європейська конвенція про захист прав людини (ЄКПЛ) та протоколи

Україна офіційно повідомила про тимчасове відступлення від таких статей:

• Стаття 5 — Право на свободу та особисту недоторканність

(Підстава: Указ Президента № 64/2022 «Про запровадження воєнного стану», Закон № 2102-IX «Про затвердження Указу», а також зміни до Кримінального процесуального кодексу про воєнний стан) — збільшення строків тримання під вартою до 30 діб замість стандартних 72 годин, дозволене військовим командуванням та правоохоронними органами в умовах воєнного стану (раніше лише в зоні ООС, тепер — по всій країні).

• Стаття 6 — Право на справедливий судовий розгляд

(Підстава: Указ Президента № 64/2022 «Про запровадження воєнного стану в Україні», Закон № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента», Закон № 2201-IX «Про внесення змін до судоустрою та кримінального судочинства в умовах воєнного стану») — спеціальні процедури досудового розслідування під час воєнного стану.

• Стаття 8 — Право на повагу до приватного і сімейного життя

(Підстава: Указ Президента № 64/2022 «Про запровадження воєнного стану в Україні», Закон № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента», Закон № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану») — обшуки житла та майна без рішення суду.

• Стаття 10 — Свобода вираження поглядів

(Підстава: Указ Президента № 64/2022 «Про запровадження воєнного стану», Закон № 2102-IX «Про затвердження Указу», Закон № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану») — дозволяє державну цензуру та контроль над ЗМІ й інформаційними потоками в інтересах національної безпеки під час воєнного стану, включаючи відключення мовників і обмеження в інтернеті.

• Стаття 11 — Свобода зібрань і об’єднань

(Підстава: Указ Президента № 64/2022 «Про запровадження воєнного стану», Закон № 2102-IX «Про затвердження Указу», Закон № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану») — дозволяє забороняти масові зібрання, мітинги, протести та інші публічні заходи у зонах воєнного стану, що реалізується військовим командуванням та місцевими адміністраціями.

• Стаття 13 — Право на ефективний засіб правового захисту

(Підстава: Указ Президента № 64/2022, Закон № 2102-IX, Закон № 389-VIII і зміни до Кодексу адміністративного судочинства) — дозволяє обмежувати або відкладати оскарження адміністративних актів і рішень військових адміністрацій, зменшуючи доступ до справедливого судового перегляду під час воєнного стану.

• Протокол № 1, Стаття 1 — Захист власності

(Підстава: Указ Президента № 64/2022 «Про запровадження воєнного стану в Україні»; Закон № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента „Про запровадження воєнного стану“»; Закон № 2201-IX «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу та інших законів України щодо функціонування правоохоронної системи в умовах воєнного або надзвичайного стану»; Закон № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану») — дозволяє реквізицію або примусове вилучення приватної чи комунальної власності для потреб оборони в умовах воєнного стану.

• Протокол № 1, Стаття 2 — Право на освіту

(Підстава: Указ Президента № 64/2022 «Про запровадження воєнного стану в Україні»; Закон № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента „Про запровадження воєнного стану“») — тимчасові обмеження у функціонуванні навчальних закладів по всій Україні під час воєнного стану.

• Протокол № 4, Стаття 2 — Свобода пересування

(Підстава: Указ № 64/2022) — Обмеження на виїзд з країни для військовозобов’язаних.

II. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (МПГПП)

Україна повідомила ООН про тимчасове відступлення від таких статей:

• Стаття 2(3) — Право на ефективний судовий захист — Призупинення механізмів оскарження порушень прав у національних судах.

• Стаття 9 — Заборона свавільного арешту — Дозволяє затримання без повного дотримання процесуальних гарантій у умовах воєнного стану.

• Стаття 12 — Свобода пересування — Внутрішні обмеження на переміщення та заборона виїзду для чоловіків призовного віку.

• Стаття 14 — Право на справедливий суд — Спеціальні військові суди та екстрені процедури досудового розслідування.

• Стаття 17 — Приватне та сімейне життя — Розширені повноваження держави щодо спостереження та обшуків житла.

• Стаття 19 — Свобода вираження поглядів — Державна цензура та контроль за розповсюдженням інформації.

• Стаття 21 — Право на мирні зібрання — Заборони та обмеження на протести, мітинги та зібрання.

• Стаття 22 — Свобода асоціацій — Обмеження на створення чи діяльність об’єднань, що визнаються «загрозою безпеці».

• Стаття 25 — Право брати участь у веденні публічних справ — Звуження демократичної участі під час воєнного стану.

Додатково можливі відступлення — МПГПП (заявлено відкрито)

В тому ж повідомленні Україна зазначила, що може виникнути необхідність відступити й від інших статей, зокрема:

• Стаття 4 — Надзвичайні ситуації (загальна рамка для дерогації)

• Стаття 7 — Заборона катувань (не підлягає дерогації, але фактично під загрозою)

• Стаття 26 — Рівний захист перед законом (порушується через дискримінацію та правовий апартеїд)

• Стаття 27 — Права меншин (зачіпаються вибірковим визнанням корінних народів)

Пояснення щодо статті 16 МПГПП: Хоча в українських повідомленнях формально згадувалася можливість обмежень за статтею 16 (право на визнання правосуб’єктності перед законом), за міжнародним правом це неможливо: стаття 16 — абсолютне право, яке не може бути відступлене навіть під час війни чи надзвичайного стану (стаття 4(2) МПГПП). Її включення до списку дерогації свідчить про юридичну помилку або формальне перевищення повноважень — держава не може позбавити людину її правосуб’єктності навіть теоретично.

(Підстава: повідомлення ООН від 01.03.2022, C.N.65.2022.TREATIES-IV.4)

Додаткове пояснення про попередні дерогації (МПГПП)

У період з 1 березня 2022 року (дата початкового повідомлення України ООН: C.N.65.2022.TREATIES-IV.4) по 5 квітня 2024 року (Note Verbale № 31011/32-119-46585, зареєстрована в Секретаріаті Ради Європи того ж дня) режим дерогації України також поширювався на кілька ключових прав за МПГПП:

• Стаття 3 — рівні права чоловіків і жінок

• Стаття 8(3) — заборона примусової чи обов’язкової праці (крім законних винятків)

• Стаття 20 — заборона воєнної пропаганди та підбурювання до національної, расової чи релігійної ненависті

• Стаття 24 — спеціальні гарантії прав дітей (ім’я, громадянство, реєстрація при народженні, опіка)

Ці права були формально відновлені 4 квітня 2024 року, але понад два роки українське законодавство призупиняло навіть такі базові гарантії — що дозволяло примусову працю, розпалювання ненависті й, що особливо небезпечно, — стирання ідентичності та торгівлю дітьми під прикриттям війни. Це не «технічна деталь», а прямий сигнал про можливі організовані злочини, що потребують окремого і незалежного розслідування.

Однак, незважаючи на те, що у своїх офіційних повідомленнях Україна посилається лише на окремі права, режим дерогації та воєнного стану на практиці призупиняє набагато ширший спектр реальних гарантій, передбачених ЄКПЛ та МПГПП — як показано вище — дозволяючи примусову мобілізацію, довільні затримання, заборони на пересування, цензуру, систематичне придушення громадянських і релігійних свобод та створюючи умови для неконтрольованих викрадень людей і торгівлі людьми.

Чинна дерогація чітко показує, що Україна не здатна гарантувати базові права на всій своїй території — включаючи західні області, які часто називають «безпечними» (наприклад, Львів чи Закарпаття). Той факт, що весь повітряний простір України офіційно залишається закритим для цивільної авіації з 24 лютого 2022 року — під міжнародними авіаційними попередженнями (NOTAMs — Notices to Air Missions), наприклад NOTAM A0221/22 — підтверджує це. Найбільші світові страховики та перестраховики — такі як Lloyd’s, Munich Re, Swiss Re, AIG і Allianz — досі відмовляють у стандартному страхуванні для польотів над Україною, адже вся країна офіційно класифікується як зона високого воєнного ризику.

Сумнівна примусова мобілізація (здійснюється на підставі національних законів про військовий обов’язок та статті  336 Кримінального кодексу, з 3–5 роками ув’язнення за відмову) працює в межах режиму, де практично всі основні конституційні гарантії офіційно призупинені у межах проголошеної Україною дерогації.

Хоча стаття  65 Конституції України каже, що захист Вітчизни — обов’язок кожного громадянина, цей обов’язок передбачає, що громадяни є частиною суверенного народу — проте етнічна українська більшість позбавлена будь-якого визнаного колективного статусу як такого. Стаття  17 чітко закріплює, що національний захист здійснюється Збройними Силами від імені народу — а не за рахунок примусово залучених цивільних, які юридично не мають колективного суб’єктного статусу.

Тим часом цей же режим — усі статті нижче взяті з Конституції України:

• ігнорує статтю  3 (гідність людини, життя і свобода як найвищі цінності), коли людей відкрито викрадають на вулицях і біля зупинок;

• порушує статтю  21 (права є невідчужуваними);

• підриває статтю 22 (права не можуть бути звужені чи скасовані) — однак масова дерогація заморозила майже всі гарантії;

• ламає статтю  24 (рівність прав), привілеюючи малі визнані «корінні народи» і водночас виключаючи титульну етнічну більшість;

• порушує статтю  27 (держава зобов’язана захищати життя і безпеку) на тлі примусових зникнень і залякування;

• ігнорує статтю  28 (заборона катувань і нелюдського поводження);

• придушує статтю  32 (заборона довільного втручання у приватне життя);

• скасовує статтю  33 (свобода пересування) тотальними заборонами на виїзд і закриттям кордонів указами замість законів, що суперечить статті  64 (обмеження можливі лише законом і мають бути обґрунтовані);

• підриває статтю  35 (свобода совісті і релігії) через тиск держави на церкви та примусовий контроль над капеланською службою;

• блокує статтю  55 (право на судовий захист і оскарження);

• фактично обнуляє статтю  64 — обмеження запроваджуються наказами замість належних парламентських актів;

• і знущається зі статті 68 (обов’язок поважати Конституцію) — адже з усіх обов’язків реально діє лише «обов’язок захищати», тоді як ключові гарантії залишаються призупиненими.

На практиці майже вся конституційна система — громадянська, особиста, релігійна, процесуальна — поставлена на невизначену паузу, за винятком єдиного обов’язку — воювати. І цей обов’язок покладається навіть на тих, хто юридично вже не є народом, якому Конституція передає суверенну владу за статтею 5, бо цей народ стертий як колективний суб’єкт.

Результат: система, що скасовує захист, стирає національну ідентичність, примусово мобілізує власну позбавлену прав більшість як витратний людський ресурс — і водночас продовжує стверджувати, що існують «безпечні регіони» для виправдання депортацій. Коли ракетні удари продовжують вбивати цивільних у так званих «безпечних регіонах», це повністю руйнує вигадку «безпеки».

Наприклад, 6 червня 2025 року ракетний удар по Луцьку у Волинській області, прямо на кордоні з Польщею, забрав життя двох людей і поранив понад 30; ракети влучили у житлові квартали та цивільну інфраструктуру. Менше ніж за рік до цього, 4 вересня 2024 року, ракетний удар по Львову забрав життя семи людей, серед них — трьох сестер семи, вісімнадцяти та двадцяти одного року та їхньої матері; живим залишився лише батько. П’ятдесят три людини були поранені, серед них діти з середніми травмами.

Ця суперечність демонструє, що риторика про «безпечні регіони» — це юридичний обман, побудований на масовій дерогації, вибірковому апартеїді та грубій силі. І наведені факти — не поодинокі випадки, а нова норма для західних регіонів України — про що свідчить найбільша повітряна атака Росії 29 червня 2025 року: 477 дронів і 60 ракет обрушилися на такі міста, як Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Черкаси, Запоріжжя, Кременчук і Миколаїв, спричинили удари по цивільній інфраструктурі, жертви, пожежі та навіть ракетний удар по пасажирському потягу в Дніпрі, де загинуло 21 людина і понад 300 були поранені — що доводить: в Україні немає місця, яке можна вважати безпечним від бомбардувань, руйнувань і примусового переселення.

Паралельно українське законодавство створює внутрішній правовий апартеїд:

• Закон № 1616-IX (2021) «Про корінні народи України» визнає кримських татар, караїмів і кримчаків корінними народами, надаючи їм колективні права, репарації та міжнародне представництво. Етнічні українці — титульна більшість — не визнані корінними і позбавлені рівнозначних колективних прав.

• Закон № 2215-IX (2022) скасував акти радянського періоду, які підтверджували статус українців як носіїв державної влади. Конституція (стаття 5) називає «народ» джерелом суверенітету, але хто саме є цим народом — юридично не визначено і поняття розчиняється в невизначеній категорії «всі громадяни». Таким чином, етнічні українці не мають визнаного колективного статусу — у них немає права на репарації, захисту від дискримінації чи юридичного визнання як історичного народу, корінної групи чи будь-якого іншого окремого колективного суб’єкта.

• Результат: невеликі групи отримують привілейований колективний статус, тоді як титульна більшість залишається без будь-якої юридично визнаної колективної ідентичності чи прав — ні як історичний народ, ні як корінна група, ні як національна меншина — що створює юридичний механізм їх витіснення та виключення з системи колективного захисту. Це нагадує, як Нюрнберзькі закони 1935 року формально залишали євреїв громадянами, але позбавляли їх колективних прав, перетворюючи їх на внутрішньо сегреговане, безправне населення у власній країні.

Відсутність консульського захисту та мовчання МЗС України підтверджують систематичне ігнорування прав етнічної більшості. Приватні ініціативи змушені підміняти функції держави, захищаючи громадян від репресій.

Юридична кваліфікація: це поєднання дерогації та інституціоналізованого апартеїду не просто порушує принцип невислання (стаття  33 Конвенції про статус біженців 1951 року) чи статтю  3 ЄКПЛ (заборона нелюдського поводження). Воно прямо створює умови, що підпадають під визначення геноциду (Конвенція про геноцид, стаття  II) — оскільки навмисно створюються умови життя, розраховані на знищення всієї етнічної групи або її частини, позбавленої колективних прав і захисту.

Крім того, це підпадає під поняття злочинів проти людяності (Римський статут, стаття  7) — через систематичне переслідування, примусове переселення, позбавлення ідентичності та примусові заходи проти цивільного населення як частину широкомасштабної чи систематичної політики.

Продовжуючи фінансувати цей режим і відмовляючи у повноцінному притулку, держави-донори ризикують стати співучасниками згідно зі статтею  III(e) Конвенції про геноцид (співучасть у геноциді) та статтею  25(3)(d) Римського статуту (участь у злочинах проти людяності).

Повернення людей у такий режим — це не просто депортація у репресії, а фактичний внесок у збереження системи демографічного знищення.

Історична паралель: на Евіанській конференції у липні 1938 року 32 країни — включаючи США, Велику Британію, Канаду, Австралію, Нову Зеландію, Ірландію, Швейцарію, Швецію, Норвегію, Данію, Нідерланди, Бельгію, Францію, Іспанію, Португалію, Бразилію, Аргентину, Чилі, Мексику, Колумбію, Венесуелу, Панаму, Кубу, Домініканську Республіку, Гаїті, Коста-Рику, Парагвай, Уругвай, Перу, Болівію, Еквадор та інших — публічно відмовилися відкривати свої кордони для єврейських біженців, що рятувалися від нацистських репресій.

Вони посилалися на такі виправдання, як «економічне навантаження», «соціальна стабільність» чи стверджували, що кожен біженець може «знайти безпечне переселення деінде». Хоча Домініканська Республіка запропонувала символічний план розселення, більшість країн, включаючи провідні західні демократії, не зробили нічого реального, щоб зняти квоти чи створити безпечні шляхи для порятунку.

Ця ввічлива колективна відмова створила правовий вакуум, яким скористалися нацисти: фікція «внутрішнього переселення» у гетто проклала шлях до примусових депортацій і промислового знищення.

Сьогодні та сама схема повторюється: держави називають частини України «безпечними», ігнорують масову дерогацію та внутрішній апартеїд, блокують реальний притулок і підтримують режим, який систематично знищує колективні права етнічної більшості. Юридична брехня про «внутрішні рішення» повторюється — змінилися лише риторика і форма паперів.

2. Порушення міжнародного права: співучасть у репресіях

Систематична відмова у наданні повного статусу біженця та практика повернення або тиску на громадян України з метою їхнього повернення — попри дію режиму дерогації основних прав, примусову мобілізацію та інституціоналізований правовий апартеїд — порушують низку обов’язкових міжнародних норм:

• Стаття  33 Женевської конвенції 1951 року (принцип невислання) — забороняє висилати будь-яку особу на територію, де її життя або свобода будуть під загрозою за ознакою раси, релігії, національності, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань.

Обґрунтування: режим дерогації в Україні призупиняє дію базових громадянських і політичних прав; примусовий призов, репресії проти інакодумців та дискримінація за етнічною ознакою прямо створюють такі ризики.

• Стаття  3 ЄКПЛ — абсолютна заборона тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження.

Обґрунтування: Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) послідовно визнає, що депортація особи за наявності передбачуваного ризику свавільного затримання, тортур чи жорстоких умов порушує статтю  3 (наприклад, справа Saadi v. Italy, № 37201/06, 2008). Задокументовані практики в Україні включають свавільні затримання, насильницькі викрадення під час облав  та нелюдське поводження з ними (Amnesty International 2024).

• Стаття  3 Конвенції ООН проти катувань (1984) — забороняє екстрадицію чи повернення особи до іншої держави, якщо існують вагомі підстави вважати, що там її можуть піддати тортурам.

Обґрунтування: систематична примусова мобілізація під загрозою ув’язнення, численні повідомлення про катування та жорстоке поводження із затриманими, а також дерогація гарантій справедливого суду вказують на реальний ризик тортур або жорстокого поводження у разі повернення.

• Стаття  16 Статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння (МКП 2001) — встановлює, що держава, яка допомагає чи сприяє іншій державі у вчиненні міжнародно-протиправного діяння, несе міжнародну відповідальність, якщо вона знала обставини.

Обґрунтування: продовжуючи фінансувати бюджет України — включно з військкоматами та репресивними структурами — без вимоги відновлення призупинених прав чи скасування законів апартеїду (Закон № 1616-IX, Закон № 2215-IX), держави-донори свідомо сприяють системним порушенням основних прав.

• Стаття 25(3)(d) Римського статуту Міжнародного кримінального суду — криміналізує співучасть у злочинах проти людяності через навмисне сприяння вчиненню таких злочинів групою, що діє з єдиною метою.

Обґрунтування: примусове переселення, систематичне переслідування етнічної більшості, позбавленої колективного статусу, масова мобілізація під примусом та створення умов життя, розрахованих на знищення національної групи, підпадають під статті 6 (геноцид) і 7 (злочини проти людяності). Держави, які відмовляють у захисті та фінансують першопричинні політики, поділяють співучасть.

Юридична кваліфікація: повернення українських громадян у такий режим або відмова у повному захисті біженців — це не лише порушення принципу невислання та статті 3 ЄКПЛ, а й активна юридична співучасть у системних репресіях і переслідуваннях. Надаючи Україні безумовну фінансову та логістичну підтримку, ігноруючи дерогацію та апартеїд, держави-донори беруть на себе міжнародну відповідальність за статтею 16 Статей МКП і ризикують підпасти під співучасть за статтею 25(3)(d) Римського статуту.

3. Докази систематичних порушень

Канада

• Факт: Канадська система надання притулку — якою керують Міністерство імміграції, біженців та громадянства Канади (IRCC) і Рада з імміграції та біженців Канади (IRB) — прямо застосовує доктрину «внутрішньої альтернативи переселення» (Internal Flight Alternative, IFA). Багатьом українцям відмовляють у статусі біженця на тій підставі, що вони нібито можуть «безпечно переселитися» до західних чи центральних областей — таких як Львів, Закарпаття чи Івано-Франківськ — які, згідно з політикою IRCC та практикою IRB, вважаються «достатньо безпечними та доступними».

• Аргумент: На практиці регіони на кшталт Закарпаття чи Івано-Франківщини — це віддалені гірські території з курортними цінами на житло, які значно перевищують середню оренду в ЄС, — при цьому ні українська держава, ні канадська влада не забезпечують там гарантованого гуманітарного житла. Такий аргумент свідчить або про елементарне нерозуміння географії та реальної економіки України, або про свідоме використання цього міфу для відмови біженцям у захисті.

Крім того, це повністю ігнорує офіційний режим дерогації, який призупиняє базові права по всій країні, а так звані «безпечні» західні області фактично є щільно мілітаризованими прикордонними зонами з воєнним станом. За законом прикордонні області, такі як Закарпаття, оточені військовими блокпостами та спеціальними режимами безпеки, які блокують несанкціоновані перетини та жорстко контролюють пересування. Будь-хто без місцевої реєстрації чи спецдозволу може бути розвернутий або затриманий. Люди, які тікають від конфлікту, не можуть вільно переселитися туди — державного житла чи підтримки немає. Використання аргументу «внутрішньої безпеки» як підстави для депортації, коли ці зони фактично закриті, мілітаризовані, а ключові права призупинені, — відверте лицемірство.

• Історична паралель: У 1939 році Канада відмовила у в’їзді 907 єврейським біженцям на борту лайнера MS St. Louis, заявивши, що вони «можуть знайти притулок деінде». Понад 250 з них були вбиті після примусового повернення. Сьогодні оголошення частини України «достатньо безпечною» для повернення — за умови закритих кордонів, воєнного стану та масової дерогації прав — повторює ту ж цинічну логіку під сучасною гуманітарною вивіскою.

Норвегія

• Факт: Із вересня 2024 року Міністерство юстиції та громадської безпеки Норвегії оголосило, що припиняє автоматичне надання колективного захисту українцям із регіонів, які тепер вважаються «безпечними» — зокрема західних і центральних областей, таких як Львів, Закарпаття, Рівне, Тернопіль, Івано-Франківськ, Волинь і навіть Київський регіон. Натомість Норвезька дирекція з питань імміграції (UDI) вимагає, щоб люди з цих зон довели наявність індивідуальної загрози для отримання захисту — практично неможлива умова, коли вся країна офіційно перебуває у режимі дерогації та воєнного контролю. Норвезька влада виправдовує цю політику нестачею житла, витратами на інтеграцію та потребою в «керованій міграції».

• Аргумент: Відмова Норвегії демонструє лицемірство її іміджу як «гуманітарної гавані». Ховаючись за адміністративними відмовками та одночасно фінансуючи мілітаризований режим України без гарантій дотримання прав людини, Норвегія показує, що політична вигода й економія важливіші за міжнародні зобов’язання за Женевською конвенцією 1951 року та Європейською конвенцією з прав людини. Справжній захист підмінюється бюрократичними пастками — українців змушують доводити «індивідуальну небезпеку», хоча сама система влаштована так, щоб позбавити їх колективних прав, обмежити свободу пересування й утримувати у воєнній зоні, звідки вони не можуть безпечно виїхати.

• Історична паралель: У 1940-х роках окупована нацистами Норвегія застосовувала так звані «законні накази» для виявлення та депортації єврейських жителів — за мовчазної згоди чи прямої участі частини місцевого населення. Сьогодні оновлена версія Норвегії замінила накази СС міграційними квотами та меморандумами — але моральний результат той самий: люди, що рятуються від системного насильства й колективних переслідувань, фільтруються, розвертаються й залишаються без виходу. Те, що колись робилося списками та таборами, тепер роблять прикордонні бюрократи — сучасна фільтраційна система під виглядом гуманітарної процедури.

Швейцарія

• Факт: За даними Державного секретаріату з міграції (SEM), у грудні 2024 року парламент Швейцарії вирішив обмежити право українців на статус захисту S. Тепер тимчасовий захист надається лише тим, хто прибув безпосередньо з територій, що перебувають під окупацією або активними російськими атаками. Українці, які тікають з регіонів, що офіційно «під контролем уряду» й «не перебувають у відкритому конфлікті» — наприклад, частини західної України — ризикують повністю втратити статус S і бути переведеними на набагато жорсткіший статус F, який дозволяє депортацію у будь-який момент.

Це рішення б’є по десятках тисяч людей, які з березня 2022 року прибули до Швейцарії за режимом S, довіряючи нейтралітету країни й традиції надання притулку. Критики підкреслюють, що називати такі регіони, як Львів чи Київ, «безпечними», поки вони регулярно зазнають ракетних і дронових ударів, юридично й морально неприпустимо (SWI swissinfo.ch, 17 січня 2025 р.).

• Аргумент: Політика Швейцарії «диференційованої безпеки» для біженців однієї й тієї самої війни напряму суперечить принципу рівного ставлення у міжнародному праві про біженців. Замість того, щоб вимагати від України скасування загальнонаціональної дерогації та примусової мобілізації, швейцарська влада ховається за старим міфом «безпечних зон» — які насправді перекриті військовими блокпостами й обстрілюються ракетами.

Такий підхід перетворює нейтралітет Швейцарії на вибірковий нейтралітет: країна дає символічний притулок, але тихо вирішує, хто гідний захисту, а хто буде повернутий у мілітаризований правовий вакуум. Це перекладає тягар на найслабших — сім’ї й окремих людей, які рятувалися від тієї ж війни, але тепер ризикують бути депортованими чи зниженими у статусі.

Коли країна називає себе нейтральним захисником прав людини, але розвертає біженців на основі фальшивої географічної карти безпеки — і при цьому переказує мільярди у режим, який створив хвилю біженців, — це вже не нейтралітет, а співучасть.

• Історична паралель: Під час Другої світової війни Швейцарія закрила кордони для тисяч євреїв, які тікали з окупованої нацистами Європи, посилаючись на необхідність «збереження нейтралітету» й «внутрішньої стабільності». Цей моральний холод дозволив нацистській системі гетто й депортацій працювати — повертаючи відчайдушні родини на знищення під ввічливим приводом «обмежень безпеки».

Сьогодні вибіркова логіка на кордонах повторює ту ж моральну помилку: Швейцарія створює ілюзію притулку, але застосовує бюрократичні фільтри, щоб вирішувати, чиї страждання «заслуговують» захисту. Якщо колись біженців зупиняли колючий дріт і закриті альпійські перевали, то тепер ту саму роль виконують юридичні лазівки й переформатований статус «F» — сучасний фільтраційний бар’єр під виглядом адміністративного нейтралітету.

Коли нейтралітет стає прикриттям для фільтрації жертв назад у репресії — це вже не нейтралітет, а свідома співучасть у несправедливості.

Сполучене Королівство

• Факт: За даними The Guardian (27 червня 2025 року), українцям — включаючи родини з дітьми та вразливих людей — Міністерство внутрішніх справ Великобританії відмовляє у наданні притулку під приводом, що повернення в Україну нібито «безпечне». Багатьом заявникам пропонують переселитися до інших регіонів, наприклад до Києва — столиці, яка й досі щодня зазнає ракетних та дронових ударів — або до західних областей, таких як Львів, попри очевидні докази постійних обстрілів, облав на примусову мобілізацію, відключень електроенергії та масштабних політичних і релігійних переслідувань. Юридична фірма Sterling Law повідомляє про щотижневі відмови й наголошує, що багато людей застрягають у юридичній пастці на короткострокових візах — без стабільного статусу, без права на роботу й без чіткого шляху до повноцінного захисту.

• Аргумент: Така політика ігнорує факт, що Україна офіційно перебуває у режимі дерогації, який призупиняє ключові громадянські права по всій країні. Стверджувати, що Київ чи Львів «безпечні», означає заплющувати очі на щоденні авіа- та ракетні удари, атаки дронів, закритий повітряний простір і міжнародні авіаційні заборони, які розглядають всю країну як активну зону бойових дій. Більш того, юридичний апартеїд України виключає етнічну більшість з будь-якого колективного захисту — що робить ці регіони зонами підвищеного ризику примусової мобілізації, довільних затримань чи переслідувань. Повертаючи біженців під фальшивим приводом «безпечного переселення», Британія порушує своє пряме зобов’язання за статтею  33 Женевської конвенції 1951 року (принцип невисилки) та абсолютну заборону нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження за статтею  3 ЄКПЛ. Принцип невисилки накладає обов’язок, що не підлягає дерогації: приймати і захищати всіх, хто перебуває під загрозою, без жодних кількісних чи політичних обмежень — держави не мають права обмежувати кількість біженців, якщо повернення піддає їх ризику переслідувань чи жорстокого поводження. Підтримуючи цю правову фікцію й одночасно фінансуючи Україну без жорстких гарантій прав людини, Британія підриває саму мету Конвенції про статус біженців і систематично порушує свої міжнародні зобов’язання.

• Історична паралель: У 1930-х роках Сполучене Королівство суворо обмежувало прийом єврейських біженців, які рятувалися від нацистської Німеччини, через жорсткі міграційні квоти та бюрократичні бар’єри, унаслідок чого тисячі людей опинилися в пастці під загрозою переслідувань. Така пасивна співучасть допомогла легітимізувати нацистську політику «внутрішніх рішень» — гетто й депортації, які переросли в геноцид. Сьогодні практика Великобританії — відмова українським біженцям під приводом «внутрішнього переселення», попри очевидні докази ракетних ударів, призупинення прав і воєнний стан — повторює ту ж цинічну логіку: виглядати гуманними, тихо позбавляючи людей реального притулку. Така моральна помилка ризикує сприяти сучасним системам репресій, удаючи, що у жертв нібито є «куди ще подітися».

4. Висновок

Справді безпечних регіонів в Україні не існує: постійні обстріли, закриті кордони, примусове переміщення і офіційний режим дерогації повністю знищують будь-які реальні гарантії базових прав. Це стосується всіх груп населення й робить примусове повернення прямою загрозою для життя, свободи та гідності.

Країни-донори — Канада, Норвегія, Великобританія, Швейцарія та інші — фінансуючи дискримінаційну систему України без жодних умов щодо прав людини, прямо провокують ці потоки біженців. Більшість людей рятуються не лише від війни, але й від репресій, диктатури та правового беззаконня всередині країни, яке підтримується цією безумовною іноземною допомогою. Тим часом ті ж держави відмовляють у захисті під фальшивим ярликом «безпечних регіонів». Цей подвійний стандарт порушує основні міжнародні зобов’язання й означає, що у цих країн немає ані морального, ані юридичного права відмовляти у захисті тим, хто тікає.

Спонсоруючи дискримінаційний режим України й ігноруючи повну дерогацію прав, ці держави фактично стають непрямими співучасниками знищення етнічної більшості України як колективної групи — що повністю підпадає під визначення геноциду згідно зі статтею II Конвенції про геноцид і статтею III(e) (співучасть у геноциді). Згідно з міжнародним правом держави, які сприяють або допускають такі умови, повинні нести відповідальність за співучасть.

Нарешті, саме використання «тимчасового захисту» як окремого статусу виключно для українців — тоді як інші групи отримують повноцінний статус біженця — є прямою дискримінацією за національною ознакою, що заборонена статтею 3 Женевської конвенції 1951 року, статтею 26 МПГПП та статтею 14 ЄКПЛ. Це показує, що «тимчасовий захист» у нинішньому вигляді — не гуманітарний інструмент, а адміністративний фільтр для вибіркового відсіву.

Автор цього звіту  і проєкту «Голос українців» — ще два роки тому попереджав громадськість, що українці ризикують перетворитися на нову бездержавну меншину Європи, позбавлену визнання як народу й використану як витратний людський матеріал. Цей звіт підтверджує, що ці попередження стали задокументованими фактами. Для повного юридичного обґрунтування див. Докази системного геноциду українського народу.