На територіях Волинської, Рівненської, Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей у 1932–1933 роках Голодомору не було — ці землі тоді входили до складу Польщі

Відповідь Українського інституту національної пам’яті підтверджує, що приєднання західноукраїнських земель (сучасні Волинська, Рівненська, Львівська, Івано‑Франківська та Тернопільська області) до складу Української РСР відбулося на підставі Закону СРСР від 1 листопада 1939 року «Про включення Західної України до складу СРСР з об’єднанням з Українською РСР».

Хоча формальним предметом інформаційного запиту було питання про поширення Голодомору 1932–1933 років на західні регіони України, сама відповідь інституту підтверджує ключовий історико‑правовий факт: зазначені території під час Голодомору були частиною Польщі і не входили до складу Української РСР.

Саме це й відображено в заголовку звернення.

Однак, відповідаючи на це питання, Інститут зазначив і юридичну основу подальшого приєднання цих регіонів — Закон СРСР від 1 листопада 1939 року.

Отже, в одному документі зафіксовано як межі дії Голодомору, так і джерело легітимації територіальної цілісності України, що надає відповідям інституту особливого правового значення з огляду на чинне законодавство про дерадянізацію.

Це означає, що право на територіальне возз’єднання цих регіонів з Україною було оформлено в межах законодавства СРСР, і Україна як держава-правонаступник визнає цей акт підставою їх включення до складу республіки.

Особливо важливо, що в документі вказано дату прийняття територій — 1 листопада 1939 року — та юридичний механізм — закон СРСР.

Отже, Україна де-юре підтверджує правонаступництво радянської правової моделі в питанні територіальної цілісності, навіть попри чинну політику дерадянізації.

Це також означає, що спроби виключити радянський період із правової історії України призводять до внутрішньої суперечності: заперечуючи легітимність законодавства СРСР, держава втрачає юридичну основу включення частини своїх західних територій.

Вказана відповідь може бути використана як офіційне підтвердження правонаступництва та територіального формування України через акти СРСР, незважаючи на політичне дистанціювання від радянської спадщини.

Прийняття Закону № 2215‑IX «Про дерадянізацію законодавства України», підписаного колишнім президентом Володимиром Зеленським, становить юридично закріплений демонтаж нормативної бази, на якій раніше ґрунтувався суверенітет і принцип територіального правонаступництва української держави.

Закон набрав чинності в 2022 році й скасував дію значної частини нормативно‑правових актів Української РСР і СРСР, не встановивши чітких винятків для актів, які мали установче значення в формуванні державної території.

Одним із прямих наслідків є те, що в сферу скасування формально потрапляє й Закон СРСР від 1 листопада 1939 року «Про включення Західної України до складу СРСР з об’єднанням з Українською РСР». Цей акт раніше вважався основною юридичною підставою включення Львівської, Волинської, Рівненської, Тернопільської та Івано‑Франківської областей до складу України й визнавався у міжнародній і внутрішній правовій практиці.

До прийняття Закону № 2215‑IX цей нормативний акт зберігав юридичну силу й не був формально скасований ні в радянський, ні в пострадянський період. Нова редакція закону не містить положень, які б прямо підтверджували його подальшу чинність або передбачали механізми правонаступництва щодо відповідних територій.

Отже, за відсутності прямих норм, що підтверджують дію установчих актів, виникає правова невизначеність, яку можна інтерпретувати як усунення правової основи юрисдикції України над частиною західних регіонів.

Закон № 2215‑IX не пропонує альтернативної нормативної конструкції, не посилається на міжнародні договори чи конституційні положення, які могли б компенсувати скасування радянських актів у цьому вимірі.

Це створює правовий вакуум, який у перспективі можуть використовувати зовнішні суб’єкти — зокрема Російська Федерація, а також кілька країн ЄС (Польща, Угорщина тощо) — як формальну підставу для оскарження кордонів України або висунення територіальних претензій, які раніше блокувалися дією радянських актів.

В умовах зовнішньої агресії та військового конфлікту прийняття Закону № 2215‑IX без закріплення механізмів правонаступництва не лише послабило внутрішні юридичні позиції України, але й об’єктивно зіграло на користь як Російської Федерації, так і кількох держав Європейського Союзу, зацікавлених у ревізії історико‑правових підстав українських кордонів.

По суті, цей крок став ще одним підтвердженням підриву державного суверенітету та демонстрацією фактичного відмови від правонаступництва щодо держави, на підставі законодавства якої Україна здобула свої сучасні територіальні межі.

Підписання цього закону колишнім президентом Володимиром Зеленським є юридичною дією, спрямованою на руйнування правової неперервності державності України, що за своїми наслідками можна порівняти з формою державної зради в інтересах як східних, так і західних зовнішньополітичних суб’єктів.