Ліквідація правонаступництва — як Україна втратила юридичний зв’язок з УРСР і народом

У поданому документі підтверджується наявність як Постанови Верховної Ради УРСР від 24 серпня 1991 року, так і Акта проголошення незалежності України. Проте аналіз змісту цих документів виявляє принципові юридичні розбіжності між ними, які стосуються питання правонаступництва, державного титулу та підстав суверенітету.

Постанова Верховної Ради УРСР № 1427-XII чітко закріплює:

«Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної держави — України».

У цьому випадку зникає згадка про УРСР як суб’єкта правотворчості. Формулювання «самостійна українська держава» не містить конкретного державного титулу (наприклад, республіка), не посилається на чинну Конституцію і оформлене як політична декларація, а не як правовий акт. Усунення УРСР із тексту Акта створює розрив між радянським суб’єктом і проголошеною формою незалежності, яка не підтверджена юридично.

Розрив між радянським суб’єктом і проголошеною формою незалежності набуває особливого значення в контексті Закону України «Про правонаступництво України» № 1543-XII від 12 вересня 1991 року. Попри формулювання у заголовку, сам текст закону не містить прямого твердження про те, що Україна є правонаступницею УРСР як держави. У статті 1 лише зафіксовано інституційну спадкоємність:

«З моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади України є Верховна Рада України в депутатському складі Верховної Ради Української РСР».

Це положення підтверджує неперервність структури влади, але не оформлює правонаступництво як юридичний статус у міжнародно-правовому сенсі. Жодна зі статей Закону № 1543-XII не містить формулювання «Україна є правонаступницею УРСР», а будь-які згадки про правонаступництво стосуються виключно міжнародних зобов’язань СРСР без проєкції на титул або суб’єктність держави.

При цьому стаття 7 Закону № 1543-XII містить часткову форму правонаступництва, обмежену лише міжнародно-правовою площиною. У ній зазначено:

«Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки».

Таким чином, законодавець визнає правонаступництво України щодо міжнародних зобов’язань СРСР, але не поширює цей статус на титул держави, конституційну суб’єктність чи внутрішнє правонаступництво від УРСР як історичного та юридичного утворення.

Юридична неоднозначність посилюється при зверненні до Конституції України. Стаття 1 закріплює:

· Стаття 1 закріплює, що «Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою», — однак не містить згадки про правонаступництво.

· Стаття 5 визначає, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», але поняття «народ» не визначене ні в Конституції, ні в профільних законах, зокрема й після 2021 року (див. Закон № 1616-IX «Про корінні народи України» та Закон № 2827-IX «Про національні меншини (спільноти) України»), де титульна нація — етнічні українці — не згадується.

У сукупності з Законом України № 2215-IX «Про дерадянізацію законодавства України» від 2022 року, який фактично вивів із правового поля Декларацію про державний суверенітет від 16.07.1990 № 55-XII (не анулювавши формально, але усунувши чинність її положень), це дозволяє зробити висновок: Україна втратила інституційну зв’язаність між УРСР і сучасною державною конструкцією.

Отже, навіть за наявності архівних документів, що формують історичне підгрунтя незалежності, юридична конструкція української державності залишається незавершеною. Відсутність закріпленого титулу, прямого закріплення правонаступництва в Акті та ліквідація спадкоємності через подальше законодавство створюють правовий вакуум, що робить державність України вразливою з точки зору міжнародного права.

Окремої уваги заслуговує той факт, що єдиний правописний стандарт, який регулює написання назви держави, титулів і правових понять, було затверджено лише у 2019 році — постановою Кабінету Міністрів України № 437.

Попри формально лінгвістичний характер, цей акт має прямі юридичні наслідки, оскільки встановлює обов’язкові норми для всіх органів державної влади, нотаріальних і судових актів.

Його пізнє ухвалення свідчить про те, що протягом майже трьох десятиліть після проголошення незалежності держава не закріпила стандартів написання назви «Україна» в юридичних документах, не визначила титул (республіка) і не встановила, від імені якого суб’єкта діє влада.

У контексті правового виключення етнічних українців відсутність орфографічних і термінологічних норм може розглядатися як елемент системного усунення правової спадкоємності: без титулу, без суб’єкта, без народу, від імені якого діють закони та суди.

Лише у 2019 році була формалізована система, яка дозволяє переглянути правову структуру держави заднім числом, усунувши з неї можливість відновлення суб’єктності титульного народу.

Це підсилює аргумент про існування вбудованої юридичної конструкції — "корпорації УКРАЇНА", у межах якої українці існують лише як фізичні особи, а не як народ, від імені якого засновано державу.