Хто є національні меншини в Україні?

Запит було направлено з метою отримання офіційної інформації щодо того, хто в Україні вважається національними меншинами, якими документами підтверджується належність до них, які органи уповноважені видавати такі документи та чи існує затверджена форма такого підтвердження.

У відповіді Міністерства юстиції України відсутні прямі відповіді на поставлені питання. Натомість наведено загальні положення законодавства, з яких можна зробити принципові висновки щодо суті української правової конструкції.

По-перше, Міністерство офіційно підтверджує, що держава Україна не веде та не передбачає фіксації етнічної належності громадян. Національність у правовому полі не підтверджується ані документально, ані інституційно. Належність до національної меншини, по суті, оформлюється виключно на підставі самоідентифікації, без процедури перевірки, без визначеної форми та без правового засвідчення. Це означає, що українська держава відмовилася від юридичної моделі етнічної ідентифікації.

По-друге, Міністерство наводить визначення статті 1 Закону України № 2827-IX, згідно з яким національними меншинами визнаються групи громадян України, які не є етнічними українцями. При цьому в українському законодавстві відсутнє легальне визначення того, хто саме є «українцем» в етнічному розумінні. Це унеможливлює проведення чіткої межі між більшістю та меншинами, але водночас створює модель, у якій зафіксоване виняток: титульна нація (етнічні українці) не може бути віднесена ані до корінних народів, ані до національних меншин і, відповідно, виключена з системи колективних прав.

По-третє, важливо розрізняти юридичні статуси за рівнем суб’єктності:

1. Національні меншини, згідно із Законом № 2827-IX, мають визнану етнічну ідентичність, але їхні колективні права обмежуються лише культурною сферою. Політична та територіальна суб’єктність їм не надається. Їхні права реалізуються виключно через індивідуальний інститут громадянства — тобто не як народу, а як сукупності окремих осіб, об’єднаних самоідентифікацією. Вони не мають закріпленого статусу народу, права на самовизначення, територіальні претензії чи міжнародне представництво.

2. Корінні народи, згідно із Законом № 1616-IX, визнані колективними суб’єктами з повною етнічною та політичною суб’єктністю. Лише вони отримали в українському законодавстві статус народу з правами на самовизначення, створення представницьких органів, захист традиційної території, культурну автономію та міжнародний захист.

3. Етнічні українці повністю виключені з обох категорій. Вони не визнані ані корінними народами, ані національними меншинами, а отже, не мають жодної колективної суб’єктності — ні культурної, ні політичної, ні етнічної.

Таким чином, вся структура українського законодавства побудована на правовій сегрегації за етнічною ознакою, при якій:

• політична та етнічна суб’єктність закріплюється лише за вузько визначеними групами (корінними народами),

• обмежена культурна суб’єктність допускається лише для тих, хто юридично відмежувався від української ідентичності (національні меншини),

• титульна нація (етнічні українці) позбавлена будь-якої форми колективного визнання і може існувати лише як сукупність індивідуальних громадян без спільності, спадкоємності та суб’єктного статусу.

Отже, щоб отримати хоча б культурну суб’єктність у межах українського законодавства, громадянин має відмовитись від української ідентичності й самоідентифікуватися як представник національної меншини. А щоб претендувати на колективні права в повному обсязі — необхідно належати до офіційно визнаних корінних народів.

Це позбавляє українців навіть права на культурну реалізацію власної ідентичності, зводячи громадянство до інструменту адміністративної лояльності, а не до форми вираження національного суверенітету.